Першому промисловому підприємству Шепетівки невдовзі виповниться 175 років
Історія Шепетівки — це сукупність історій людей, подій, підприємств, які переплітаючись, створюють неповторний життєпис міста. Шепетівський цукровий комбінат — перше промислове підприємство нашого міста — почало роботу з далекого 1846 року і впевнено продовжує свою виробничу історію успіху.
Про дату заснування та короткий опис цукроварні подано у журналі «Мануфактур и Торговли» за 1849 р. Зокрема, зазначається:
«Княжны Марии Романовны Сангушко, в м. Шепетовке, в 20 верстах от Заславля. Устроен в 1846 году. Грунт земли — чернозем с супеском; свекловицей засевается 300 десятин, сбор её от 30 до 50 берковцов с дес.; действие терки 12-мя лошадьми; сок получается 6-ю гидравлическими пресами; дефекация производится паром в 4-х аппаратах; выпарка паром в 6-и аппаратах; осветления сока на 2-х больших и 8-и малых фильтрах; гущение аппаратом Леграна; оживления угля в чугунах; сахара добывается от 10 до 11 тис. пудов; рафинируется дома; дров потребляется до 700 куб. сажней; число рабочих : постоянных 20, а во время производства 150 муж., 16 женщин и 36 лошадей. Директор завода Прусский подданный Кельн. При этом заводе находится обширное рафинадное производство; здесь рафинируют все пески заводов Волынской губернии и частично Киевской».
Шепетівська цукроварня була паровою. Процес видобування цукру з буряка, складався з ряду послідовних операцій. Після попередньої підготовки (чищення, мийка), буряк потрапляв на терку. Як правило, терка приводилася в рух силою коней чи волів, іноді — силою води. Подрібнена бурякова маса потрапляла в наступне відділення, де з неї отримували буряковий сік. Зазвичай його отримували за допомогою гвинтових чи ричажних пресів, які приводилися в рух вручну. В подальшому всі основні операції проходили в простих за будовою дефекаційних, випарних і згущувальних котлах на «голому вогні».
Праця на цукроварні була виснажливою, робітникам доводилося виконувати свої функції у екстремальних умовах, при різких перепадах температури. Часто траплялися каліцтва. Так, у звіті фабричного інспектора було відзначено:
«Помещение для гашения извести крайне тесное, переполненное удушливыми парами. Обещано директором устроить на следующий год гашение извести в отдельном помещении… Под диффузорами, где помещение удовлетворительное, хоть очень сырое, 3 или 4 рабочих стоят в горячем жемни и подталкивают его на винзу… Также очень жарко и потно при фильтрпрессах, заключенных в комнатное небольшое помещение… Приспособленные для вентиляции нижние нары покрыты довольно подержанными сенниками. Больницы состоят из одной палаты и 4-х кроватях. Один больной машинист, попавший ногой между машиной и маховиком, нога сильно смята, но перелома кости нет… Ни фельдшера, ни доктора во время посещения больницы не было».
Особливо важко було працювати на рафінадних заводах, де була надто висока температура. У більшості відділень — апаратному, розливному, на центрифугах тощо температура і взимку не була нижчою 28 градусів, а здебільшого сягала за 30–35. У сушильному відділені, так званих сушильнях Пасбурга, температура постійно трималася на рівні 40 градусів, при цьому робітники щохвилини змушені входити в апаратні підігрівачі, щоб викотити вагонетки з цукром, а температура в підігрівах досягала 65 градусів.
У 80-х роках ХІХ ст. завод переробляв 500 берковець (1 берковець — 160 кг) буряка за добу. Виробництво розпочиналося 10 вересня і закінчувалося до середини листопада. Працювало на заводі 236 чоловік, у тому числі 30 жінок. Оплата праці була досить низькою. Так чоловіки отримували від 35-до 55 коп. за зміну, а жінки — 20 коп. Частина робітників залишалася працювати на цукроварні і після виробничого сезону. В переважній більшості це сторожі приміщень, які отримували 40 коп. за зміну; працівники пов’язані з пакуванням цукру отримували 25–30 коп.; за роботу на складі і супровід цукру отримували 50–75 коп.
У 80-ті роки граф Потоцький вкладає великі кошти в удосконалення техніки і технології виробництва на цукроварні з метою отримання максимальних прибутків. У 1887 р. він одержує кредит під заставу маєтку у Товариства взаємного поземельного кредиту, яке взяло терміном на 56 років 24,9 тис. дес. землі у Заславському повіті за довгостроковий кредит у 102 тис. крб. Внаслідок цих капіталовкладень на заводі встановлено паровий двигун потужністю 18 кінських сил, мийку з барабоном, дифузорні апарати для добування цукрового соку з буряків, продуктивність яких була втричі вища від пресів, прокладено заводську колію. Також у 80-х роках широко впроваджується у виробництво прилади системи Годека для збирання сиропу і соку, механічні фільтри для очищення соку, механізми для видобування цукру з патоки; механічні мішалки, насоси. Майже повністю була витіснена ручна праця. Це дало можливість збільшити обсяг продукції. Так, якщо за сезон 1874–1875 рр. на заводі було вироблено 30 тис. пудів цукру — піску вартістю 120 тис. карбованців, то в 90-х роках ХІХ ст. — більше 83 тис. пудів. На початку 70-х років ХІХ століття будується рафінадний завод, на якому за сезон переварювали 300 тис. пудів цукру і отримували 92 % чистого рафінаду, тобто 286 тис пудів. Заводські приміщення розширювалися і оцінювалися в 67974 крб, а устаткування — 205 000 крб. Його обслуговували 227 чол.
Під час першої російської революції 1905–1907 рр. ще більше зросла політична активність робітників. В березні 1905 року на цукрокомбінаті спалахнув страйк. Робітники поставили перед адміністрацією ряд вимог: збільшити заробітну плату, зменшити робочий день, не допускати грубого поводження майстрів. Та адміністрація відмовилася задовольнити ці вимоги. 4 квітня будівельники, дізнавшись про приїзд Потоцького, кинули роботу, оточили контору цукрозаводів, в якій він знаходився. Зібралося понад триста чоловік. Потоцький змушений був вийти до страйкуючих і погодитися на переговори, для яких були призначені робітники В. Л. Мануїлов, Т. Г. Терещук, О. Березовський та інші: селян, зв’язаних з цукровими заводами, представляв В. Рудик. Обидві сторони підписали угоду, що свідчила про часткову перемогу страйкарів.
Тривалість робочого дня встановлювався на цукрозаводі — 12, на рафінадному — 8 годин. Денна заробітна плата підвищувалася на 30 відсотків: чоловікам — до 50 коп., жінкам і підліткам — до 25 коп. Потоцький відразу після цих подій надіслав повідомлення губернаторові, в якому зазначав, що хоч він погодився збільшити зарплату робітникам, однак не може поручитися, що заворушення не поновляться з небезпекою для його життя і майна. Саме на березень 1905 р. припадає надзвичайна подія — пожежа на Шепетівській цукроварні. Часопис «Край» на своїх сторінках помістив наступну інформацію:
«Шепетівка. В ніч з 2 (15) березня 1905 р. згоріла цукроварня, яка функціонувала тут з 1847 р. і належала графу Юзефу Потоцькому. Збитки від пожежі становлять 1 млн. руб».
З приводу пожежі існували різні версії — і підпал революціонерами, і причетність до нього самого власника, який таким чином хотів здійснити модернізацію заводу. Проте вже у липні 1905 р. той же часопис повідомляв, що відбудова цукроварні графа Потоцького просувається швидкими темпами, і з початком осіннього виробничого сезону розпочне роботу.
У подальші роки Шепетівська цукроварня нарощує обсяги виробництва. Так, за сезон 1912–1913 років було вироблено близько 30 тис. цнт цукру. Річний прибуток становив понад 125 тис. крб.
У період Української революції, коли влада в місті десятки разів переходила з рук в руки, цукровий завод зазнає руйнування, пограбування, знижується продуктивність праці.
У 1921 році, з приходом більшовиків, цукрокомбінат не працював. Лише у 1922 році його почали відбудовувати і на осінь він дав першу продукцію. До початку 1923 року завод переробив 22 646 берковців (берковець — 160 кг) буряка, було вироблено 28 725 пудів цукру білого і 7 207 пудів жовтого (пуд — бл. 16 кг), що становило вже 56,7 відс. довоєнного рівня. На підприємстві було встановлено 8-годинний робочий день, а в суботні дні — 6-годинний. Першим радянським директором цукрозаводу у 1921 році стає Пилип Адамович Клопотовський. У 1922 році була проведена зміна старого устаткування цукропісочного і цукрорафінадного заводів, сюди надійшли нові випарні і дифузійні апарати, центрифуги, насоси, гідравлічні транспортери, оновлювалося енергетичне устаткування підприємства. Однак, у наступні два роки, через оптимізацію виробництва завод знову зупинився. Лише у 1928–1929 виробничому році вдалося вийти на довоєнні показники.
Протягом 1921–1937 рр., Шепетівський цукровий завод носив ім’я Станіслава Ланцуцького — польського політика соціалістичного спрямування, який в 1929 р. втік на територію СРСР, де в 1937 р., під час так званої «великої чистки» був заарештований, а потім розстріляний. Протягом цього періоду підприємство входило до складу Вінницького цукротресту.
Шепетівка Дошка оголошень Місцева реклама
Єдиний завод ,який вцілів на все місто
Щиро дякуємо редакції газети «День за днем» за чудову публікацію 💐💐💐