Медик із Шепетівки пліч-о-пліч із земляками рятує захисників на фронті

Не всі мобілізовані — це люди, які навчалися військовій справі. Ніхто з них не народжений для війни, не готовий цілеспрямовано вмирати. Але загроза, яка нависла над нашою країною, над майбутнім нації, робить воїном кожного з них… Раптово… Без підготовки… Вони всі гартуються у бою… Про свій шлях у ЗСУ розповів Олег Довгань, лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії, завідувач відділення невідкладної та екстреної медичної допомоги КНП «Шепетівська багатопрофільна лікарня».

Новина про війну не стала несподіванкою

Звістка про початок війни — 24 лютого 2022 року — застала Олега Миколайовича вдома. О 1-ій ночі він саме повернувся із відрядження — з Тернопільської області. Збирався відпочити після дороги. Втім, о 05:30 його сон перервав дзвінок двоюрідної сестри з міста Хмельницького. Вона, схвильована, зі сльозами сповістила, що почалася війна.

— Я відразу ввімкнув телевізор, — пригадує медик. — Там дійсно по всіх телеканалах говорили про ракетні обстріли всієї країни…

Олег Миколайович каже, що це не викликало у нього якогось здивування. Втім, у нього, як і в мільйонів українців, у той час було хвилювання, страх за дітей, тривожність перед невідомістю попереду. Адже в перші хвилини-години масштаби ракетних обстрілів були жахливими.

— Ми з дружиною розбудили дітей, взяли їх тривожні рюкзачки, які були зібрані вже за тижнів два до того, та відвезли до батьків, — каже Олег Миколайович. — Після того, раніше початку робочого дня, орієнтовно о 7-ій ранку, приїхали в лікарню, адже розуміли, що в цей нелегкий час варто без паніки приймати виважені рішення.

У той день, 24 лютого, Олег Довгань взявся телефонувати до своїх побратимів, які перебували на сході країни. Він готовий був їхати до них. Однак, у відповідь почув, що там ситуація дещо спокійніша, ніж в інших регіонах. Адже ворог сконцентрував свої сили на північ, на столицю. Відтак, вони запевнили, що доцільніше лишатися на місці. Було незрозуміло, яка ситуація складеться загалом по країні, та на Шепетівщині зокрема.

Отож, не гаючи часу, Олег Миколайович разом із колегами взявся за облаштування укриття на території Шепетівської багатопрофільної лікарні. Це мало б бути таке сховище, яке б повністю зберегло функціонал лікарні — де за потреби можна надавати повноцінну допомогу населенню.

Підготовка укриття

Вже пообіді 24 лютого у лікарні кипіла робота по облаштуванню укриття.

— Це було щось неймовірне, — пригадує Олег Миколайович. — Сотні людей, починаючи від дітей, і закінчуючи людьми у віці, прийшли на допомогу. Робота не припинялася цілодобово… Так з’явився наш шепетівський підземний шпиталь.

Лікар координував людей. Вони йому довіряли, адже знали, що він має бойовий досвід, готові були взятися до виконання будь-яких завдань.

— Досвід я мав, однак точно не по облаштуванню підземних сховищ, та явно не бачив ніколи такої страшної повномасштабної війни. Ті обставини вимагали швидкого прийняття рішення, без паніки, без втоми, без зневіри, — зазначає співрозмовник.

У перші дні війни люди стали одним цілим, неймовірною силою. Завдяки їх єдності вдавалося робити навіть те, що здавалося неможливим. Значну підтримку надавали місцеві підприємці. Всі потреби втілювалися в реальність за години.

Рішення залишитися в Шепетівці

Після того, як сховище було готовим, Олег Миколайович вирішив поки що залишитися на місці, в громаді. Адже було зовсім незрозуміло, якими будуть масштаби наступу, бо ворогу вдалося потрапити аж на Житомирську трасу. Крім того, постійно з’являлася інформація про диверсійно-розвідувальні групи. Значну роботу потрібно було провести в громаді щодо підготовки населення, добровольчих формувань, мобілізованих військових основам тактичної медицини.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

До 29 березня лікар безперервно разом зі своєю дружино, яка теж медик, перебував у шепетівській лікарні, яка працювала у штатному режимі. Під час повітряної тривоги пацієнтів переміщували в укриття:

— Ми з друзями організували належну охорону території та безпосередньо закладу. Це були і міні-блокпости, і укриття, і цілодобові чергування… Почуття захищеності мали і пацієнти, і медичний персонал.

Розуміючи, що завдяки Збройним силам України, добровольчим формуванням, волонтерам та згуртованості народу ворога вдалося відтіснити від серця нашої країни — Києва, Олег Миколайович для себе вирішив, що тут його місія виконана, і тепер він потрібен там, де точаться жорстокі бої.

Ротації

Наприкінці березня 2022 року Олег Довгань вирушив у свою першу, під час повномасштабної війни, ротацію у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Місцем збору стала столиця, де проходили певні тренування, підготовка та злагодження. Вже через місяць — 28 квітня 2022 року — уся команда вирушила на схід країни:

— У складі ПДМШ ми були в багатьох містах, прифронтових лікувальних установах… У квітні—травні 2022 року перебували у Бахмуті. Тоді бої точилися на околицях. Згодом — працювали у Слов’янську. Там, в напрямку Лиману, теж йшли важкі бої. Загалом, ми працювали там, де нашим захисникам найбільше потрібна була допомога, — на найгарячіших напрямках. Таким було рішення нашого керівництва, враховуючи динаміку фронту, потік поранених.

Мобілізація

Після ротації Олег Миколайович повернувся до цивільного життя, виконував свої посадові обов’язки. Однак, зазначає, що тут, у тилу, йому було морально складно. Адже розумів, що там, у зоні бойових дій, він потрібніший. Його знання і вміння мають застосовуватися на фронті.

Наступна його ротація розпочалася у серпні. Працювали знову у прифронтових містах, зокрема, Бахмуті.

— Тепер, порівняно з травнем, це було зовсім інше місто. Захисники вже відбивали атаки ворога не тільки на підступах до нього, а вже й у самому населеному пункті, — пригадує лікар.

Загалом, медики ПДМШ працювали у складі різних бригад ЗСУ.

Під час другої ротації, при зустрічі побратими запитали в Олега Миколайовича, чи не має він бажання мобілізуватися у Збройні сили України, оскільки на той час у них була гостра потреба комплектування особовим складом медичної служби. Відповідь була ствердною. Отож відразу після ротації лікар взявся за оформлення документів та вже 3 листопада 2022 року поповнив лави ЗСУ.

Наразі Олег Довгань — командир медичної роти окремої механізованої бригади. Основні завдання його підрозділу — це, в першу чергу, забезпечення боєздатності бригади завдяки повноцінності функціонування медичної служби. Тобто, всебічне медичне забезпечення всіх підрозділів. Крім різних робочих та, так би мовити, буденних моментів, найголовніше, звісно, евакуація поранених військовослужбовців із поля бою та порятунок їх життів. Отож, як і особовий склад, так і техніка, тут завжди повинні працювати безперебійно та цілодобово.

— Попри важку ситуацію на фронті, звичайні хвороби теж не відступають, — зазначає медик. — 80 відсотків роботи медичної служби, яка знаходиться у зоні бойових дій, це, все ж таки, соматичні захворювання… Люди знаходяться у надскладних умовах. Мова йде і про несприятливі побутові та погодні умови, і про психоемоційне виснаження, і про тривалість перебування на фронті, і про вік наших захисників. Даються взнаки всі хронічні захворювання, з’являються нові.

Відтак, крім евакуаційного відділення, у структурі медичної роти є і лікувальне, основним завданням якого є безперервне та повноцінне надання планової, невідкладної та екстреної медичної допомоги.

Основні завдання командира

Навантаження у зоні бойових дій даються взнаки усім.

— Для мене, як для командира, найголовнішим є збереження життя і здоров’я особового складу. Адже медики на фронті також знаходяться у тих самих умовах, що і захисники. Тобто, в першу чергу, — це значне психоемоційне навантаження і, відповідно, виснаження. Ми щоразу пропускаємо крізь себе увесь біль та страждання наших захисників, здебільшого навіть не усвідомлюючи цього, — пояснює співрозмовник.

Отож намагається власним прикладом мотивувати свій особовий склад, всебічно підтримувати, створювати належні умови як в роботі, так і в побуті, надавати, за погодженням із командуванням, при можливості, відпустки.

Кожен день дається важкою ціною

На фронті теоретично існує поділ на зони небезпеки — червона, жовта та зелена. Однак, ці всі розмежування є дуже умовними. Адже ворог використовує всі можливі методи нанесення ударів: РСЗВ, ударні БпЛА, FPV-дрони, важку артилерію, авіацію. У ближніх боях — це стрілецька зброя.

Відтак, Олег Довгань каже, що та кількість та види зброї, яка застосовується у сучасній війні, спричинює дуже складні поранення:

— Війна, розв’язана росією, дуже страшна. Важко виокремити найскладніші випадки, бо насправді вони всі такі… Взагалі, я скажу так: інформація про те, що є поранені, яких потрібно евакуювати, це вже постійне хвилювання від самого моменту отримання повідомлення і до моменту завершення цього етапу. Для мене особисто, та для особового складу, який задіяний у процесі евакуації, найскладніше — це момент очікування, адже не все так безперешкодно відбувається. Інколи евакуація поранених може тривати годинами… Десятки годин…. Очікування для нас — найважче, бо ми розуміємо, що у випадку, коли боєць отримує поранення і ускладнене проведення евакуації, стан його не покращується. Не завжди є можливість вчасного надання повноцінної медичної допомоги безпосередньо на позиціях чи в тій «жовтій» зоні, яку вважають умовно більш безпечною… Однак, зазначу: моєму особовому складу не рідко вдається робити неймовірні речі. Ми боремося за кожного захисника до останнього і ніколи не опускаємо руки. Скажу відверто, я, як командир, ставлю високі вимоги до свого особового складу, і всі вони гідно, на високому рівні, виконують поставлені завдання задля досягнення нашого єдиного кінцевого результату — врятувати кожного.

Як пояснює Олег Довгань, ситуація на фронті наразі дуже складна. Передумов для цього багато. Це і погодні умови, інтенсивність бойових дій, виснаження людського ресурсу. Адже якою б потужною і сучасною не була зброя, виконувати завдання самостійно вона не буде:

— Люди на війні «стираються», як грудочка якогось крихкого природнього матеріалу. Адже є військовослужбовці, які перебувають на фронті з перших днів повномасштабної війни. І можна лишень уявити їх стан здоров’я — морального, психологічного, духовного та фізичного. Це — люди на межі… А ситуація складна, ворог і надалі переважає нас у кількості.

Каже, що попри те, що люди мають надихатися та бачити і позитивні речі, як це часто показують у різних телеграм-каналах, все ж оптимізму цього не поділяє. Адже кожен прожитий день, кожен збережений чи звільнений метр нашої землі дається надважкою ціною — кров’ю та життям наших Захисників.

Це честь, коли надійний особовий склад

За свій підрозділ каже, що вакантних посад є чимало. Поки що повноцінно укомплектований штат підрозділу залишається мрією.

— Не скажу, що в нас критично не вистачає рук і ми не справляємося. Намагаюсь максимально ефективно застосовувати наявний людський та технічний ресурс. Так, інколи доводиться працювати без відпочинку. Все залежить від ситуації в смузі відповідальності нашої бригади. Але ніхто з особового складу ніколи не сказав, що йому важко, чи відмовився виконувати задачі. І я вдячний кожному військовослужбовцю свого підрозділу — кожному офіцеру, сержанту і солдату, які стоять пліч-о-пліч зі мною. Знаєте, командиром бути не важко і за честь, коли надійний особовий склад. А в мене він саме такий.

Про тих, хто поруч

Попри те, що у війни, як то кажуть, не жіноче обличчя, службу разом із Олегом Довганем проходить медична сестра відділення невідкладної та екстреної медичної допомоги Шепетівської багатопрофільної лікарні Тетяна Парімуда.

— Вона неймовірно позитивна людина, професіонал своєї справи, на «відмінно» виконує усі поставленні завдання. Насправді є взірцем для своїх побратимів та посестер. Дуже нею пишаюся, — каже Олег Миколайович. — Вона надихає, мотивує, є надійною людиною не лише в цивільному житті, а й у цих складних умовах.

Крім того, у підрозділі медика є зовсім юний пластун, вихованець ОТГ-23 Дмитро Куницький. Він також шепетівчанин:

— Дмитро — не за віком мудрий та вмотивований військовослужбовець.

Ще один медик, який рятує життя, працюючи у стабілізаційному пункті, — це лікар-хірург Шепетівської багатопрофільної лікарні Олег Дірей. Він працює у складі ПДМШ ім. Пирогова, пліч-о-пліч з медиками підрозділу Олега Довганя.

Крім того, на фронті й учень Олега Миколайовича — Роман Верхогляд:

— Він — не тільки мій учень, а й побратим, друг, кум, як рідний брат… Із 2016 року ми разом із ним неодноразово брали участь у ротаціях на різних напрямках. З початком повномасштабного вторгнення він вступив у лави територіальної оборони й наразі боронить країну в складі Тр О. Попри те, що ми в різних підрозділах, наші шляхи перетинаються.

Відтак, співрозмовник резюмував:

— Ці люди для мене особливі, справжні у всьому. Вони є прикладом для наслідування тим, хто досі вагається: йти захищати країну чи далі чекати, шукати аргументи.

Про волонтерів

Як зазначає Олег Довгань, потреби на фронті є постійно, а їхній масштаб — різний. Завдяки постійній підтримці та допомозі багатьох волонтерів, вдається забезпечувати навіть найскладніші.

У користуванні медиків є чимало різного спецтранспорту. А це означає, що завжди є треба у запчастинах, розхідних матеріалах тощо. Як командир, співрозмовник приділяє багато часу цьому технічному питанню, адже лише в безперервному русі здатні рятувати.

Щодо забезпечення медикаментами, каже, воно знаходиться на належному рівні:

— Тут тісна співпраця держави та волонтерів.

Якщо говорити про все у більш масштабному плані, то питання номер один — наявність броньованих автомобілів, якими можна було б під’їжджати ще ближче до поранених, і тим самим не наражати евакуаційну бригаду на небезпеку. Крім того, наголошує, що потрібні навчені людські резерви, збільшення кількості сучасної зброї.

Волонтери — насправді унікальне явище українського народу.

Це — приклад єдності, і доказ того, що неможливого не існує.

— Я надзвичайно ціную їх працю, адже так склалося, що мені довелося побувати, так би мовити, по обидві сторони барикад. Був тим, хто допомагав, і є тим, кому допомагають. У нашій шепетівській громаді насправді дуже потужний волонтерський рух. Є ті, хто на постійні основі сприяє, зокрема, моєму підрозділу. На диво, ці люди геть себе не афішують і не просять ніяких постів подяк чи чогось в обмін. Це — мої друзі, знайомі, куми, знайомі знайомих і т. д. Окрема щира подяка і місцевій владі. Всі разом вони швидко та максимально в повному обсязі забезпечують всі наші потреби. Це — люди з великої букви і вони — серед нас! Це ще раз доводить той факт, що як би ворог не намагався зламати наш дух, загарбати наші землі, у єдності нам все під силу!

На Перемогу має працювати кожен

Олег Миколайович каже, що для Перемоги ми маємо бути максимально консолідованою нацією, одним цілим, доти, доки її не здобудемо. Кожен має жити розумінням війни. І поки війна не закінчується, обов’язок кожного — всебічно готуватися, допомагати Силам Оборони. Це не означає, що навики обов’язково знадобляться, але, принаймні, додадуть впевненості.

— Наразі ж склалося враження, що ми повернулися до 2015–2016 років. Люди вирішили: війна — це десь там, на сході, півдні і стосується лише тих, хто там воює: вони самі обрали свій шлях і за те отримують заробітну плату. Це дуже хибне трактування. Адже життя змушує нас обирати такий шлях. Я також, повірте, не мав бажання вже дев’ять років поспіль бути дотичним до війни. Мені довелося багато чим пожертвувати: зокрема, своєю сім’єю, спілкуванням з рідними тощо. Але, з іншого боку, кожен із нас лишень заради них тут знаходиться. Заради права на майбутнє наших дітей, сімей, нації… Без цих жертв у нас могло б вже не бути України, та й ризик втратити її і досі існує, — резюмував медик.

Відтак, каже, що є прихильником того, аби вся країна перейшла на військові рейки. На Перемогу має працювати кожен! Адже нарікання на те, що незручно зараз, і що втомлює, може вартувати свободи та існування цілого народу:

— Коли навала ворога просто не піддавалась усвідомленню, ми вистояли завдяки єдності народу, Збройних сил України та Сил оборони. І я чекаю повернення до цієї єдності… Лише в єдності наша сила! Сила, що здобуде Перемогу!

Поділитися посиланням: