Командир стрілецької роти із Шепетівщини про бої на Донеччині: «Їх 3000 — нас 56»

Кавалер «Сталевого хреста» від Валерія Залужного, штаб-сержант Іван Антонюк командував ротою 36-го окремого стрілецького батальйону в Пісках на Донеччині, брав участь у звільненні від окупантів Харківщини.

Після важких поранень, що зазнав у російсько-українській війні, нині продовжує службу на посаді інструктора одного з відділів Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

До початку широкомасштабного вторгнення він три роки, як приватний підприємець, займався власним бізнесом. До того, з 2010-го і до завершення контракту у 2019-му, проходив військову службу в одній з військових частин Національної гвардії України, виконував задання з охорони і оборони Хмельницької атомної електростанції.

«Скоро буду…»

— Рано-вранці 24 лютого 2022-го, коли з усіх каналів новин по телевізору, на всіх радіохвилях і у соцмережах сповістили, що росія поперла на нас війною, я поспіхом зібрав необхідні документи і сказав дружині: «Скоро буду!». За годину пройшов в Ізяславському ТЦК всі кабінети, медкомісію і ще за дві години був у своїй НГУ-вській військовій формі, чекав подальших розпоряджень і наказів.

Прослуживши не повний місяць в роті охорони ТЦК та СП, чоловік написав рапорт на переведення до будь-якої бойової військової частини. Тоді якраз на базі обласного ТЦК та СП з «нуля» формувався 36-й окремий стрілецький батальйон.

«Підеш в наш бат? — запитав мене начальник. — Там командиром твій побратим з нацгвардії, досвідчений офіцер підполковник Ілля Лазарєв!» Я ні миті не сумнівався, погодився. Знав його давно, адже неодноразово проходив різні курси з професійного удосконалення в Золочівському навчальному центрі НГУ, де він служив свого часу. Наступного дня я вже був у пункті постійної дислокації батальйону. Ми радо зустрілися і комбат одразу запропонував очолити взвод. Я погодився за умови, що сам відбиратиму собі бійців. Не минуло й години, як командир викликав до себе і сказав: «…Дозволяю підібрати тобі роту!» Так я став командиром однієї із трьох рот новоствореного батальйону, а точніше, виконувачем обов’язків, бо ж не мав офіцерського звання, — каже майстер-сержант.

Золота рота!..

Іван швидко пригадав усе, що знав і чого вчили за роки служби. Величезну допомогу в підготовці мобілізованих надали й військові інструктори з окремого полку ССО, які за погодженням між командирами, навчали воїнів батальйону практичних вмінь і навичок з основ загальновійськового бою, тактиці дій у складі груп, відділення, взводу, вогневої, інженерної, топографічної підготовки.

Особливу вдячність і велику подяку командир роти висловлює операторам ССО за змістовні практичні заняття з тактичної медицини, які надалі допомогли врятувати життя багатьом військовослужбовцям під час виконання ними бойових завдань.

— На початку травня ми отримали «БР-ку» на виконання бойових завдань на Сумщині. Прибули у визначений район, зайшли, окопалися, закріпилися, підготували основні й запасні позиції. Продовжували паралельно вдосконалювати вміння і навички з вогневої і тактичної підготовки. Ми багато копали, міняли позиції, і знову копали та копали. Лопата, автомат і надійне плече побратима — ось три кити, на яких тримається успішне виконання будь-якого бойового завдання стрілецьким підрозділом. Хлопці у мене були хороші. Ще на етапі комплектування роти головним критерієм при відборі людей я ставив мотивацію, тобто кожен повинен був розуміти й усвідомлювати: «Хто ти в строю і для чого взяв до рук зброю!» Ви ж пам’ятаєте, які були черги до ТЦК та СП у перші дні широкомасштабного вторгнення, йшли всі й багато. Скажу відверто, роту я собі підібрав золоту. Це правда, я довіряв кожному і всі довіряли мені. А згодом це показав «нуль» у селі Піски під Донецьком, куди ми зайшли першими з нашого батальйону, — пригадує Іван.

«…Хто не готовий — вийдіть зі строю»

9 серпня 2022-го 36-й стрілецький бат із з Сумщини перекинули в Донецьку область. У ніч з 10 на 11 вони вже були в Карлівці. На КСП однієї із механізованих бригад її командир провів коротку нараду, ввів у курс справи комбата, начальника штабу і ротного Антонюка. Розповів про свої сили й засоби, показав на карті, де орки, де наші, вказав на сильні та слабкі сторони противника і умовно обвів олівцем смугу оборони з правого краю від Пісків відстанню в 4000 метрів, де до того стояв цілий наш механізований батальйон і куди наступної доби мала зайти й закріпитися стрілецька рота майстер-сержанта.

— Перед висуванням, ще в Карлівці, я всіх своїх вишикував, запитав: «Хлопці, хто відчуває страх і не готовий виконати бойове завдання, вийдіть зі строю. Я все зрозумію, потисну вам „п’ять“ і будете тут, в районі відведення, виконувати інші, так само важливі завдання із забезпечення бойової роботи нашої роти! Бо якщо ми вже зайдемо, дати „задню“ можливості не буде, треба буде стояти і виконувати бойове завдання!» Два чоловіки вийшли. Я їм потиснув руку, подякував, що знайшли в собі сили зізнатися, що не підвели мене тут і тепер, відповідно — не підведуть там, де ворог!

Не втримаємо — ляжемо всі!

Заходили вночі невеликими групами.

— До ранку ми вкопалися, облаштували свої бойові позиції, створили кілька хибних. Бойове хрещення було важким. Зі світанком по нас відпрацювала спочатку ворожа бойова авіація, потім арта, танки, міномети. Складалося враження, що окупанти хочуть перевернути землю під нами догори дриґом. До ворога на різних ділянках було від 50 — до 100 метрів. Я прекрасно розумів і знав, якщо ми встоїмо першу добу, то ми триматимемо свої позиції стільки, скільки потрібно буде. З появою перших втрат пішла трохи паніка. Я керував підлеглими, постійно підтримував зв’язок з командирами взводів і відділень в радіоефірі. Когось культурно просив, комусь матюка загну, та всіх втихомирив, дав чітко зрозуміти, що потрібно тримати оборону! Не втримаємо — ляжемо всі! Напруга була неймовірна, та хлопці почули мене. Ми витримали цей перший, найважчий для психіки людини відрізок — 24 години під шквальним вогнем, коли формується моральний стрижень будь-якого військового колективу. Минула ще доба-дві і мої хлопці відчули власну силу, міць, впевненість у своїх діях, здатність адекватно протистояти оркам. Після того ми втрат практично не мали. Далі саме ми керували боєм, ми нав’язували ворогу свою ініціативу, наводили удари нашої артилерії, мінометів. Хаотичним вогнем із кулеметів вони спонукали нас на неприцільний вогонь у відповідь, аби виявити з дронів наші вогневі точки. Ми не велися, ми слідували золотому правилу: «Бачиш — стріляй!» У нас вже була чітка картина їхніх позицій, сил і засобів, ми розбили зайняті ворогом ділянки на сектори й квадрати, визначили орієнтири — горб, яма, ярок, дерево чи канава. Ворог здогадувався про ротацію на цій ділянці фронту, вони були впевненні, що новеньких, які зайдуть, вони притиснуть добряче, насиплють щедро з арти, танків, мінометів, накриють авіаударами з літаків і вертольотів і все — ми втечемо, здамося або загинемо! За даними радіоперехоплень орків було майже 3000 проти наших 56 воїнів. 19 днів ми вистояли й поклали чимало кремлівських окупантів, поки нам на заміну не зайшов батальйон однієї із бригад морської піхоти, — розповів ротний і додав, що після виходу його роти у пункт відновлення, він ще три доби зі свого КСП керував обороною морпіхів на цій ділянці фронту, так треба було.

Поки особовий склад роти відновлювався і набирався сил у Карлівці, їхній невгамовний командир ще з трьома бійцями по 10–15 разів на день впродовж 10 діб «шугали» і нищили орків із «Сапога» на тих самих позиціях, де нещодавно тримали оборону.

Невгамовний ротний Антонюк…

— Я брав два бандеромобілі. На одному возили станковий протитанковий гранатомет СПГ-9М «Спис», на інший під зав’язку вантажили БК. Морпіхи передавали нам координати скупчення живої сили, техніки, вогневих точок, ми виїжджали на ефективну для роботи відстань, підіймали свій квадрокоптер, завантажували в планшет геодані й нищили окупантів. Не давали їм спокою ні вдень, ні вночі. Бувало — лупнеш у пів сотні тіл, що окопи з траншеями риють білим днем, і дивишся в квадрик, як їхні ноги й руки розлітаються навсібіч. Дуже мила оку і серцю картина, скажу я вам! Так ми одного разу випадково підбили ворожий танк. Стріляли прицільно по замаскованому капоніру. Там почало щось диміти, горіти, вибухати. Пізніше з’ясувалося, що ми потрапили гранатою під самісіньку башту танка.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

На початку вересня 36-му стрілецькому прийшла чергова «БР-ка», і вони відправились на Харківщину. Там, каже Іван, було все досить динамічно, результативно та епічно. Спочатку батальйон дійшов до Куп’янська, де з боями простояв тиждень. Рота Антонюка за розпорядженням командирів вищих штабів працювала на підсиленні 92-ї омбр. Складно було вибити ворога і звільнити Куп’янськ-Вузловий, та по місцях, де було важко, чітко відпрацювала наша артилерія і наші сили оборони його взяли. Вони погнали москаля далеко, за Дворічну, за Кам’янку, що у трикутнику: Харківщина, Луганщина і Білгородська область рашки. В Кам’янці й стали наші козаки, закріпилися, окопалися!

«А какіє ви войска, какой мнє флаг вєшать?»

— До того, як ми зайняли оборону в селі Кам’янка, воно від 24 лютого жило без єдиного пострілу, без єдиного ворожого прильоту! Я знав, що з нашою тут появою, обладнанням фортифікаційних споруд, будуть прильоти! Ми швидко і чітко організували та провели евакуацією мирних мешканців. Ворог став за річкою Оскіл і почав, в прямому сенсі слова, хаотично «розбирати» Кам’янку! Хтось встиг виїхати, хтось відмовився. Два-три дні, і в селі не було жодного вцілілого будинку, орки розпанахали геть усе. Багато місцевих, хто відмовився від евакуації, загинули від мін і снарядів тих, хто ще вчора обіцяв їм рускій мір, спокій і «рятівний» прихід росії. Ось так вони воюють, ті москалі. Здавалося, ми стали за селом в полі перед річкою, ви стали в полі за нею, давайте будемо воювати чесно, до чого тут мирні люди без зброї! Ні, вони навмисне вбивали і нищили цивільних. Скажу, як є — вони скоти, які не мають права називатися людьми і ходити по землі, це виродки, яким місце в пеклі.

Серед місцевого населення, на жаль, були зрадники:

— Один дід ходив-бродив біля однієї з наших позицій. Назвали ми її «Очі», спостерігали звідти за річкою, за мостом, розглядали цей відрізок як ймовірний шлях їхнього форсування чи проходу. Мені по радіо хлопці кажуть, що дід вже другий вечір крутиться, телефон постійно біля вуха, під’їдь, глянь. Я розумію, що покриття нашого мобільного зв’язку немає, є лише російські оператори, наказав затримати його. Приїхав, вітаюся з дідом, питаюся, як його звати, а він мені: «А какіє ви войска, какой мнє флаг вєшать?» Я до телефона, а там всі останні розмови з абонентами, чий номер починається на «+7»… Діду 72 роки. Він як на духу розповів нам куди дзвонив, кому, яку інформацію передавав тощо. За кілька днів, під час чергового артобстрілу, старому відірвало руку. І що ви думаєте, ми не кинули його вмирати, а могли б. Наклали турнікет, передали на евакуацію і його поклали в Харків у лікарню, — знизуючи плечима, трохи ніяковіючи від нерозуміння: «Як так» — каже ротний.

Орки розмножувалися, наче опариші в багні…

Рота Антонюка і весь 36-й окремий стрілецький батальйон впевнено тримали свої позиції на Харківщині. Слухали розмови орків по радіостанції. Іван розповідає, що кожен ранок починав з традиційного для них вітання в ефірі на частоті москалів і казав: «Доброго ранку, Слава Україні»! Вони нашим у відповідь говорили, що про них думають.

— Я теж відповідав, казав їм, за яке місце підвішу, що з ними буде у пеклі і якого розміру соняшники виростуть із землі, де перегниють їхні дупи. Скільки ми їх перебили за тією річкою Оскіл!.. Складалось враження, що вони, як опариші в багні, за ніч розмножуються в геометричній прогресії. Вчора, для прикладу, ми засікли хату, де їх було з пів сотні, зняли координати, накрили танком і артою точнісінько в ціль, наступного дня, до вечора, в сусідній хаті їх знову не менше ніж 50!

Пригадав майстер-сержант і ту ніч, коли дістав поранення.

— Ніч з 1 на 2 жовтня, вони нам не давали спокою і ми їм теж добре насипали. Якось пристрілялися вони «Градами» і о 04.45 потрапили в мій бліндаж. Я лиш ліг хвилин як з 10 тому, перепочити надумав. Хлопці кажуть: «Командире, завтра важкий день, поспіть хоча би годинку». Прилетіло з РСЗВ! Моєму водію відірвало уламками ногу, мені осколки потрапило в лікоть, коліно праве око. Від контузії запищало в голові, на ліве око теж не бачив нічого. Витягуйте водія, Богдана. Ті кричать: «У нього ноги немає!» Я кажу, витягуйте його і ногу заберіть. По радіостанції всіх заспокоїв, дав зрозуміти, що живі ми, на зв’язку! Доповів комбату про поранення. Ворог крив щільно, дуже щільно. За нами медичка якщо й приїде, то точно не найближчим часом. Хлопці мені й Богдану надали домедичну допомогу, я одразу згадав інструкторів-земляків з полку ССО. Мені вміло наклали турнікети, зупинили кров. Один з бійців, технік роти, узяв свого «Течика» (VW-T4), погрузив нас в нього і під обстрілами вивіз. Доїхали до безпечного місця, пересадили нас у дві окремі карети швидких і в Харків, у шпиталь. Там таких, як я і Богдан, було багато!.. Кінець вересня, початок жовтня, контрнаступ на Харківщині, — самі розумієте, до чого тут слова. Нас оглянули, стабілізували, підготовили до транспортування. Завдяки сприянню і підтримці начальника Хмельницького обласного ТЦК та СП полковника Володимира Возного за нами з Хмельницького приїхав мікроавтобус і евакуював у Хмельницький шпиталь.

Про поранення і перевід у небойову частину

Іван не бачив на обидва ока. Праве було пошкоджено уламком, а точніше — від нього лишилась половина. У лівому поступово, десь на п’яту добу, ледь-ледь починала з’являтися картинка.

— Уламок у правому оці, а точніше у правій частині лобної кістки, лікарі в Хмельницькому дістали. Мене морально готували до видалення решток ока і установки штучного очного яблука. Відправили на консультацію в Одесу, до Інституту очних хвороб і тканинної терапії імені Б. Філатова. Там мене оглянули і сказали: «Врятувати око неможливо, та і видаляти не потрібно, воно потрохи приживається, а ми йому в цьому допоможемо. На праве, з часом, будете бачити, як і раніше!». Травматологи з хірургами по шматочках зібрали мій лівий лікоть, прооперували і вилікували коліно, потім я пройшов тривалу реабілітацію. За висновком ВЛК я обмежено придатний у воєнний час, тому мені запропонували продовжити військову службу в системі ТЦК та СП, я погодився обійняти посаду інструктора. Минуло 4 місяці. Наразі я вправно кермую автівкою, живу повноцінним життям. За можливості зідзвонююся з комбатом, з хлопцями зі своєї роти, які продовжують бити окупанта на передньому краї наших Сил оборони, волонтерю для них.

Про що Іван ніколи не забуде…

Запитую Івана, про що з війни він пам’ятатиме завжди, чого ніколи не забуде. Він, уточнюючи, перепитав, про що саме я хотів би почути, про негативні спогади чи про позитивні. «На твій розсуд» — кажу йому.

— З негативного — Донеччина, Піски… Одну з найважчих, найскладніших наших позицій, яку мої хлопці героїчно тримали, ворог ніяк не міг взяти штурмом. Вони навели туди ствольну, реактивну артилерію і мої козаки загинули. Я туди сам, особисто ходив відкопувати їх, бо вважав за свій обов’язок як командира забрати тіла побратимів, аби батьки, дружина, діти мали до кого на могилу сходити. Шукаючи своїх, відкопав ще кілька тіл з підрозділу, який стояв там до нас. Усіх забрали, вивезли, повернули додому, поховали.

З позитивного — все решта, що не смерть! Радує на війні й додає сил знищена ворожа техніка, підірвані склади з БК та коли прилітає по скупченню орків — це неймовірна втіха, найдієвіший енергетик. Якщо такі моменти вдавалося записати з квадрокоптера на відеокамеру, я одразу кидав їх комбату і полковнику Возному, додаючи на кшталт:

«Ось як ми воюємо! Так ми будемо цю нечисть російську нищити».

Поділитися посиланням: