Хащі Поділля: зниклі села, камені сили й мандрівка поза часом
Подільські Товтри взимку — це простір, де стираються межі між минулим і теперішнім. Тут дороги зникають під снігом, мобільний зв’язок обривається, а замість шуму цивілізації залишається лише тиша, вітер і пам’ять людей. Саме такою стала зимова мандрівка долинами річки Тернавки, селами Гелетина та Дерев’яне і до Ліоновичевого каменя — місця на Хмельниччині, оповитого легендами та історіями.
Відео подорожі створили Володимир Кохан, Максим Лісовський та Максим Воскрекасенко, а разом із командою снігами Поділля блукав Роман Адамчук.
Зима, що сковала Поділля
Ця зима в Україні й загалом у Європі стала однією з найхолодніших за останні десятиліття. Навіть стрімкі та мілкі подільські річки, які зазвичай нагадують карпатські потоки, частково перемерзли. У теплу пору року такі річки не завжди можна перейти вбрід, а тепер по них спокійно йдуть по кризі.
Річка Тернавка — одна з найчистіших на Поділлі, як і її «сестра» Студениця. Морози в долинах сягали майже 28 градусів, про що розповідали місцеві жителі. Саме ці суворі умови відкрили Поділля з іншого боку — без прикрас, але надзвичайно щиро.
Суржинці: старт маршруту і вимерлі села
Похід розпочався із села Суржинці — населеного пункту на трасі й серпантині, де офіційно залишилося близько двох десятків мешканців. Колись багатолюдні каньйони нині майже спорожніли. Маршрут пролягав на північ, уздовж Тернавки, крізь долини, які ще з давньоруських і царських часів були заселені.
Масове знелюднення почалося у радянські десятиліття — у 1960–1970-х роках. Відсутність електрики, доріг, складна логістика та залежність від централізованих сервісів змусили людей покидати ці місця. Коли ж громади були самодостатніми, ці долини називали справжнім раєм.
Поділля — земля, яку ще відкриють
Попри нинішню тишу, ці каньйони не можуть залишатися порожніми назавжди. Поділля — одна з найродючіших і найкрасивіших земель України, яка досі несправедливо лишається поза основними туристичними маршрутами. Усі їдуть у Карпати, але варто лише раз побувати тут — і Поділля закохує назавжди.
Стежками, якими майже ніхто не ходить
Сніг цього року випав ще на початку зими й не танув через затяжні морози. Стежками долини не ходить майже ніхто — лише дикі тварини. Мандрівники буквально прокладали шлях першими кроками.
Знаючи місцевість, вони залишали рюкзаки внизу й піднімалися на пагорби до цікавих локацій — так легше було досліджувати схили та каньйони.
Покинуті поселення і язичницька спадщина
За Суржинцями маршрут вів у бік хуторів Гуцули та Гелетина. У Гуцулах сьогодні не мешкає жодна людина, у Гелетині — лише кілька. А колись ці місця були надзвичайно людними, тут існували язичницькі городища.
У 1970-х роках неподалік Суржинців знайшли одні з найдавніших кам’яних язичницьких ідолів в Україні — за деякими версіями, навіть старіших за відомого Збручанського ідола. У 2016 році артефакт перевезли до музею в Кам’янці-Подільському. Ідол має збите обличчя та вкритий численними вибитими хрестами — свідчення боротьби християнства з рідновірством.
Подільські Товтри і дно прадавнього моря
У каньйоні трапляються велетенські камені, які для більшості — просто скелі, але для палеонтологів це частини коралових рифів. Колись тут плескалося Сарматське море, яке об’єднувало простори від сучасного Відня до Середньої Азії.
Подільські Товтри — унікальне явище у світі. Це гори, сформовані не рухом тектонічних плит, а залишками морських організмів, які осідали мільйони років. Мандрівники фактично йшли дном древнього моря, де досі видно скам’янілі молюски, раковини та корали.
Ліси Поділля і їхній запах
Поділля — це край грабово-дубових лісів. Якщо дуб знайомий кожному, то граб для багатьох залишається загадкою. Саме він є однією з домінуючих порід регіону. Запах цих лісів особливий — насичений, впізнаваний, той, який асоціюється з самим Поділлям.
Кам’яні хрести і хутір Гуцули
Перші сліди людського життя на маршруті — старі кам’яні хрести, витесані з того ж каменю, що сформувався на дні Сарматського моря. Влітку їх не видно через рослинність, а взимку природа ніби сама відкриває ці знаки.
Хутір Гуцули отримав назву через переселенців-гуцулів у часи Речі Посполитої. До 1930-х років у цій місцевості переважало польське населення, яке залишило глибокий культурний і релігійний слід.
Покинута хата і артефакти минулого
У покинутій хаті збереглися католицькі образи, меблі, піч і навіть газета «Радянське Поділля» від грудня 1990 року зі статтею «Хто ж він, Степан Бандера?». Ці речі стали промовистими свідками епохи — зіткнення ідеологій, пропаганди й реального життя.
Млини — серце старого Поділля
Поділля вкрите старовинними млинами XVIII–XIX століть. Вони стоять уздовж малих річок — Тернавки, Студениці, Ушиці, Калюсу, Смотрича. Колись ці млини годували сотні й тисячі людей, а борошно навіть експортували за кордон. Сьогодні більшість із них занедбані, але все ще зберігають загадкову, майже містичну атмосферу.
Зимова відлига і боротьба з вологою
Похід планувався в сильний мороз, але несподівано прийшла відлига. Дощ, волога, мокрі спальники — замість холоду довелося боротися з сирістю. Вогонь став єдиним порятунком, а смолоскипи — символом давніх мандрів.
Воду для чаю та їжі мандрівники брали просто з річки Тернавки — настільки вона чиста. Втім, навіть у таких умовах радять воду кип’ятити, адже це переважно талий сніг.
Католицькі хрести і історія екзорциста
Між Гуцулами і Гелетиною стоїть хрест на могилі ксьондза Яна Вишневського, який помер від холери у 1770 році. У радянський час хрест занепав, але згодом його відновив хлопець із Гелетини — Ян Білецький.
Попри заборони, він став католицьким священиком і одним із небагатьох екзорцистів в Україні, служив у Криму, а після окупації повернувся на Поділля. Мандрівники вирушили до Гелетини, щоб знайти місця, пов’язані з його життям.
Серед мешканців околиць живе пам’ять про Яна Білецького — релігійну постать, про яку розповідають як про людину, що «допомагала слабким», молилася і, можливо, проводила обряди вигнання злих духів. Кажуть, що люди їздили до нього навіть із сусідніх сіл — з Гелетини, Дерев’яного, Макова.
У розмовах згадується й рідкісна книга екзорцизму. Відомо, що в усьому світі збережено лише близько десяти таких книг, і одна з них зберігається в Острозі. Якою саме книгою користувався Білецький — залишається загадкою.
Забуті хутори Гелетини: пам’ять людей і зникле життя
У Гелетині нині мешкає лише кілька людей. Тут живуть не лише місцеві, а й переселенці, які тримають господарство, кіз, роблять ковбаси й ведуть просте, але справжнє життя. Серед тиші каньйонів це виглядає як останній острівець людської присутності.
Старожили згадують, що колись на Гелетині життя вирувало. Тут жили цілі родини, приїжджали відпочивати на річку, стояли крайні хати, де збиралися брати й сестри. Та з часом усі роз’їхалися, будинки занепали й завалилися.
Серед місцевих ходить переказ, що колись тут знайшли якусь давню книгу — Біблію. Люди почали її читати, і, за чутками, один чоловік став священиком, а жінка — монахинею. Говорять, що саме тут, на Гелетині, зародилася ця незвична історія.
Кіно серед покинутих хат
У долинах Гелетини та Дерев’яного в різні роки знімали кіно. У 1986 році Юрій Іллєнко працював тут над фільмом «Солом’яні дзвони», а у 1991-му знімали стрічку про козаків («Тримайся, козаче»). Для зйомок кілька старих хат спеціально спалили. Місцеві добре пам’ятають ті часи: ще школярами їх водили сюди на екскурсії, а просто неба співала Ніна Матвієнко.
Камінь із хрестом і віра без храму
У хащах зберігся камінь із видовбаним хрестом. За словами місцевих, цього було достатньо для молитви — без храмів і пишних споруд. Якщо людина хоче вірити, їй не потрібно багато: інколи вистачає одного каменя.
Саме такі речі можуть показати лише місцеві — те, чого немає ні на картах, ні в путівниках.
Стінка, долини і розкуркулене минуле
Місцевість довкола має власні назви: Зідоркова долина, Віцькова долина. Колись тут були поля й хутори, але після розкуркулення людей виселили, а землі засадили лісом. Тепер замість людських осель — хрести.
Тут також збереглися залишки панської гуральні — спиртоварні, зведеної у формі літери «Г». Камінь із неї розібрали на будівництво хат. Поруч був маєток, де певний час діяла школа, а згодом клуб — із танцями, гармошкою та навіть кінопоказами.
Зимова ізоляція і життя без цивілізації
Взимку ці села практично відрізані від світу. Дороги замітає снігом, транспорт не ходить тижнями. Люди носять воду з джерел, опалюють хати грубками, живуть так, як жили їхні предки сотні років тому.
Попри відсутність мобільного зв’язку, саме в таких місцях особливо гостро відчувається потреба бути на зв’язку із зовнішнім світом — хоча б через коротке повідомлення.
Екопоселення і «зелені»
У цих краях намагалися створити екопоселення. Частина людей приїхала з міст, купила хати, але з часом більшість роз’їхалася. Місцеві називають таких мешканців «зеленими» — рідновірами, язичниками, які викладають кам’яні кола, встановлюють фігури та проводять обряди на каменях.
Дерев’яне: село, що зникає
Колись Дерев’яне було великим селом зі школою, стадіоном і клубом. Тепер тут залишилися одиниці. Школу закрили через нестачу дітей, а будівлі стоять пусткою. Узимку навіть похорон стає проблемою — через непроїзні дороги.
Ліоновичів камінь — місце сили
Ліоновичів камінь — це велика скеля над каньйоном річки Тернавки. Назва походить від родини Ліоновичів, які отримали тут землю під час столипінської реформи. У 1930-х роках їх розкуркулили, але назва місцевості збереглася.
Тут здавна збирали «губи» — так на Поділлі називають гриби. Нині ж камінь вважають місцем сили: тут облаштоване капище, кам’яне коло, стародавній ідол. Навіть узимку, серед морозів і відлиг, плющ на камінні залишається зеленим.
Подорож як спосіб пізнання
Мандри цими місцями — це не про комфорт. Це про мокрі ноги, сніг вище колін, туман і відсутність шляху назад. Саме в таких умовах відчувається справжня атмосфера української глибинки.
Через поля, ліси й каньйони команда пройшла близько 25 кілометрів за три дні. І хоча первісна мета експедиції змінилася, головне залишилося незмінним: сенс мандрівки — у самій дорозі.
Подільські товтри, річка Тернавка, забуті села і камені стають частиною людини так само, як людина — частиною цих місць.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь