Українські реалії ХХ ст. — робітники, селяни, інтелігенція, чиновники: один день з життя
Музей пропаганди, що у Шепетівці, продовжує цикл публікацій, присвячених історії робітництва. Цього разу — розповідь про людей праці, які після скасування кріпацтва у 1861 році стали частиною робітничого класу, що стрімко зростав і дедалі більше політизувався. Простежимо життя «людини праці» на прикладі працівників цукроварні.
Наш робітник прокидається ще до світанку. Якщо він живе у бараці в заводському селищі, то до роботи йому йти кілька хвилин. Якщо в сусідньому селі — може пройти 3–5 кілометрів пішки. Підйом часто о четвертій або п’ятій ранку. Сніданок дуже простий: житній хліб грубого помолу, каша (пшоняна чи гречана), іноді шматок сала або цибулина. Чай був не в кожній родині щодня, частіше пили узвар або просто воду. Під час сезону переробки буряків (зазвичай з осені до зими) завод працював майже безперервно. Зміни могли тривати по 12–14 годин, а іноді й довше. Усередині цукроварні стояли страшенний гуркіт машин, гаряча пара, вологість і запах бурякового соку.
Обов’язки залежали від посади: одні розвантажували буряки, інші мили їх, хтось обслуговував різальні машини, кочегари безупинно підкидали вугілля або дрова до котлів, механіки стежили за паровими машинами, вантажники переносили важкі мішки цукру. Праця була небезпечною. Пасові передачі й відкриті шестерні часто калічили людей. Опіки від пари були звичайною справою, а пил від сухого цукру подразнював дихальні шляхи. На обід давали приблизно годину. Якщо завод мав їдальню, там можна було отримати борщ, юшку або кашу. Якість заводського харчування часто була сумнівна, на продуктах для робітників власники виробництва сильно економили. Багато хто приносив їжу з дому: хліб, рибу, картоплю, капусту, іноді шматок сала чи солонини. Після роботи люди поверталися в бараки або власні хати. Якщо була сім’я, вечір проходив за вечерею, лагодженням одягу чи хатніми справами. Електрики в той час майже ніде не було, тому після заходу сонця користувалися каганцями і гасовими лампами.
Кваліфікований машиніст чи механік отримував значно більше за чорнороба. Частину заробленого нерідко витрачали в заводській крамниці, де товари могли коштувати дорожче, ніж на базарі. Якщо робітник любив випити, то родина залишалася взагалі без грошей, ще й у боргах. Зарплати дуже залежали від сезону, регіону, забаганок орендаря або власника заводу.
Вантажники, сортувальники буряків отримували 10–20 карбованців на місяць у сезон. Кочегари мали 15–25 крб., машиністи і механіки 25–50 крб., майстри і наглядачі — 40–80 крб. і вище. Сезон цукроваріння тривав кілька місяців (осінь–зима), і саме тоді платили основні гроші. Часто частину зарплати давали не готівкою, а талонами, або товарами через заводську крамницю.
Житло в бараках і деякі послуги могли бути «умовно безкоштовні», але фактично враховувалися в системі оплати. Для порівняння: корова тоді могла коштувати приблизно 30–60 крб., а робітник — чорнороб міг за сезон заробити приблизно стільки ж або трохи більше. 1 царський срібний карбованець 1900 року становив ≈ 600–900 грн по сучасному еквіваленту. Робітник на ці гроші міг собі дозволити: найпростіші харчі (житній хліб, крупи, картопля, сало) дешевий одяг раз на сезон або рідше, оренду кімнати в приватній садибі, або житла в бараку, іноді міг робити мінімальні заощадження, родина картяра і п’яниці часто жила в борг.
Відповідно, із збільшенням розміру платні, зростав достаток родини і статус у суспільстві. Часто, цукроварня була для робітника тимчасовим рішенням фінансових питань, а не постійним місцем роботи.
Цікаво, що багато великих цукрозаводів, які належали родинам на кшталт Терещенків, Потоцьких, чи Бобринських, іноді будували для робітників лікарні, школи, лазні та житло. Це частково покращувало побут, хоча умови праці залишалися дуже важкими.
Якщо перенестися у звичайний вечір 1860 —1890 років, можна уявити чоловіка років тридцяти. Йому ще далеко до старості, але руки вже вкриті мозолями, обличчя почорніло від вугілля й пилу, одяг просочився запахом бурякового соку та машинної оливи. Він сідає на лаву біля хати, знімає важкі чоботи, вечеряє борщем із житнім хлібом і, можливо, має лише годину-дві, щоб побути з родиною. Потім лягає спати — бо вже о четвертій ранку заводський гудок знову покличе його на зміну. Саме такі люди були основою цукрової промисловості України, яка на початку ХХ століття була однією з найпотужніших у Європі. Вони рідко потрапляли на сторінки підручників, але їхня щоденна важка праця забезпечувала роботу підприємств і значну частину економіки того часу.
В кінці ХІХ ст. на фабриках і заводах вже активно поширювалась соціалістична пропаганда через агітаторів «лівих» партій. Робітники, які слухали ці промови, переважно, ставали членами нелегальних гуртків, влаштовували заворушення, страйки, іноді спеціально псували заводське обладнання (як британські луддити). Особливо цей рух пожвавився в Україні у часи «першої революції» 1905–1907 рр.
Так, суворі були часи… А тепер на контрасті розглянемо життя робітника в часи СРСР.
Отже! 6:00. Будильник. Час прокидатися й будувати «світле майбутнє». Швидкий сніданок — чай, шматок хліба з маслом, сиром і ковбасою (якщо вам вдалося їх «дістати») — і на автобус.
7:30. Прохідна заводу. Біля неї вже традиційна черга. На дошці пошани — портрети передовиків, а поруч — гасло:
«Праця — справа честі, доблесті і геройства!».
До обіду — робота біля верстата. Деталі, креслення, шум цеху й обговорення останнього футбольного матчу. Начальник закликає виконати план на 120 %, а робітники жартують, що головне — взагалі виконати його. Обідня перерва. У заводській їдальні — борщ, котлета з пюре та компот. Розмови точаться не лише про роботу. Хтось хвалиться, що «дістав» по блату нові чоботи, хтось записався в чергу на холодильник, а хтось уже третій рік чекає автомобіль. Після роботи починається друга зміна — домашня. Треба щось полагодити в гаражі, щось прибити, а іноді й знайти потрібний інструмент.
Згадується відомий радянський жарт:
«На заводі все було народне, а значить — трохи й моє».
Саме так народилося явище, яке в народі називали «несунами». Хтось клав у кишеню гайки чи шурупи, інший ніс додому дощечки, фарбу, рукавиці або інші дрібниці, виправдовуючи себе словами:
«Не вкрали — а взяли своє».
Звичайно, далеко не всі так робили, але явище стало настільки поширеним, що про нього складали анекдоти й навіть знімали сатиричні сюжети. Увечері — телевізор, державна пропаганда (новини) про чергові трудові звершення країни, а потім сон. Завтра знову на завод — виконувати план, слухати жарти колег і мріяти, що в магазин нарешті «викинуть» щось дефіцитне.
Такою була одна зі сторін повсякденного життя робітників — важка праця, товариські стосунки з колегами, постійний дефіцит і людська винахідливість, яка часом переходила межу між кмітливістю та звичайною крадіжкою. Часи мінялися, і вже потреби людей минулого, їхнє щоденне життя ставало історією, з’являлися нові технології і сприйняття дійсності. Буття, так сказати, визначало свідомість.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь