Голодомор на Полонщині: спогади вчительки, що входила у бригаду з «викачки хліба»

Голодомор на Полонщині: спогади вчительки, що входила у бригаду з «викачки хліба»

Ось який спогад С. С. Ваховської описано в книзі «Голод та Голодомор на Поділлі 1920–1940 р.р.». Жінка у часи голодомору 1932–33 років працювала вчителькою у селі Велика Новоселиця, що неподалік Полонного. На жаль, її робота полягала не лише у навчанні дітей:

— Жила я в сім’ї бідняка в с. Право-Холгорному (Вінницька обл.) тепер Хмельницької області. Називали його селом, а фактично це був хутірок з 10–12 хат під лісом, якось відірваний від села. Ходила 4 роки в початкову школу, а після пішла в 5-ий клас в 10-ти річну школу у місті Полонне. До початкової школи було півтора кілометри, а до міста 3 км через сіножаття, яке наділили для хуторян після революції. Яка жахлива картина була на сіножаттях. З нашої хати було видно, як приводили табуни коней, великим ножем підколювали їх і відпускали. Страшна це була картина. Як ці підколені коні довго ще бігали по сіножатті, поки дійшла до них смерть. Потім здіймали з них шкіру, забирали, а кінські туші лишали на землі. Наші хуторяни різали конину і варили для свиней. Решта конини лишалася на сіножатті, розводився страшний сморід. Я в школу мусіла ходити обходом, багато дальшою дорогою. Для чого це було знищувати коней, мені і зараз не все зрозуміло. Люди тоді говорили, що скоро будуть валятись людські трупи, як трупи коней (це було в 1928, 1929, 1930 р.). Так воно і було. В 1930–1931 році я закінчувала 7-ми річку, як у травні місяці набирали на 3-ох місячні курси учителів, в м. Старо-Констянтинові. Тоді потрібні були кадри. Школа виділила мене на курси. Після їх закінчення послали мене, 17-ти річну дівчину, вчителювати в с. Велика Новоселиця, дуже гарне село і добрі люди. Тут мене і застав страшний 1930–1932 рік. Це роки суцільної викачки хліба для держави. У викачці хліба я теж брала активну участь. Ходила в бригаді до злісних непостачальників хліба державі. Ось наведу один приклад. Прийшли у двір до господаря, в якого 4 дорослих дочки. Одна з них — наречена учителя, який теж прийшов з бригадою по хліб. Обшукали все обійстя, нічого не знайшли. Зайшли в хату і під полом (сільське ліжко) знайшли 4 мішки пшениці, витягли, поставили посеред хати. Що то було за видовище. Всі 4 дочки полягли на мішки з таким голосінням, що я його й досі чую. Кожна з них підняла поділ і сипала з мішків пшеницю, понадіялись, що з одягу не посміють брати. Я не витримала і вийшла з сльозами з хати. Таких бригад було не одна. Хліб викачали. Настав 1933-ій рік. Люди голодні, діти голодні ходять у школу, в школі давали черпак баланди. Поївши баланди, усі діти розходяться по домах без усякого дозволу учителя. І на кожен наступний день дітей приходило в школу все менше. По дорозі до школи чи додому не всі діти вертались, їх трупи валялись на дорогах, в садках, ровах, де кого захопила смерть. А на уроках (витримати було цю жахливу картину) в дітей немає голосу відповідати на запитання учителя. Діти сидять понурі, голодні, опухлі. Нам, учителям, тоді видавали на місяць 12 кг мука-суржика, пшениця наполовину з ячменем, 1 л молока з колгоспу та ще черпак баланди в школі. Так що учителі не пухли. Дома у мене було 3 брати і сестра. Старший брат Микита загинув у пошуках хліба для сім’ї (у нього було 4 дітей), 3 дітей померли від голоду. Менший брат, підліток в 15 років ще був безробітній. Таких як він було багато. Вони організовано шукали хліб 599 на складах на вокзалі. І от одного разу пішли підлітки до складу з зерном. По них стріляли, і майже всі загинули за хліб, там їх і закопали. І так загинув менший брат за хліб. На хуторі і по селах почалось людоїдство. Наша сусіда з’їла своїх двох дітей, а двоє старших залишилось чудом. Дівчинка у сусідів проговорилась так: «А мене уже завтра не буде, мене мама заріже, як менших дітей». Тоді сусіди заявили в сільраду і жінку цю заарештували. Був суд. На суді вона сказала до старшої дівчинки Люби так: «Чому я тебе першою не з’їла». А жінка ця була розумна, культурна, добра, передова на кутку. До чого її довів голод. 1933-ій рік для мене незабутній. Я бачу опухлих дітей за партами, гарбу з трупами, висячі ноги на гарбі, яких везуть на цвинтар, а ніхто не плаче, не голосить за померлими. Я боялась навідатись до своїх хуторян, було людоїдство. Ще хочу сказати про дуже важливе. Ходили ми бригадою на викачку хліба. Один з учителів Михайло Франко відмовився. Тоді директор школи, жінка Корондевич, вона ж і секретар парторганізації, скликала кущову нараду (збори учителів декількох сіл і представники з району), щоб наказати неслухняного учителя. Збори почались у школі. Учителі сіли за першими партами. Франко сів на самій останній парті сам один. Обвинувачень було стільки, що я ледь не заплакала. Жаль Франка. Думала, пропав. Надали слово Франку.Перше запитання дала Корондевич:

«Хай скаже Франко, кого він назвав «сволоч, барахло, сміття»».

Франко встав і сказав з притиском:

«Голова сільради Колчак — сволоч, директор школи Корондевич — барахло, Юрчик і Миненко — сміття».

І тут же розкрив їх карти. Він довів, що це була не заготівля хліба державі, а це «грабіж». Що брали не тільки хліб, а брали у селян все, що їм хотілось, і віддавали не державі, а ділились між собою. Я на таку викачку хліба не піду. Я не знаю, чи я права за такий висновок, але мені здається, що коли б тоді було більше таких, як Франко, людям було б легше. Пройшло багато років. 12 років тому я випадково зустрілась з Франком у поїзді. Він їхав з Вінниці з наради директорів, а я їхала теж з Вінниці (я тепер тут живу) до родичів в Полонне, а він теж живе в Полонному (якщо ще живе, не знаю). По дорозі у вагоні ми тільки й мови мали про 1933-ій рік і про нараду учителів. Він залишив роботу в школі і працював директором цегельного заводу в місті Полонне. Пишу все це тому, що хочу дожити до того часу, коли почую справедливу думку про виникнення голоду і про знищення коней перед голодовкою.

В часи Голодомору 1932–1933 років, у Малій Новоселиці та Великій Новоселиці, що на Полонщині, померло 550 людей, багато заможних сімей, які жили переважно за рахунок власної праці, було розкуркулено і примусово вивезено до Сибіру, їх будинки, худобу та робочий інвентар реквізовано в колгосп.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Художник-аквареліст подарував полонському музею гроші
Шепетівська бригада парамедиків здобула призове місце на обласних змаганнях
За кордоном загинув заробітчанин із Полонного
На Полонщині продаж хати не відбувся через смерть покупця, але жінка повернула лиш частину авансу
У Полонному мешканці стурбовані стосовно пасажирських перевезень
Ціни на деякі продукти харчування стабілізувалися

Читайте у цій рубриці



Чи насправді архітектора репресували через схожість приміщення Шепетівської РДА з тризубом
У Славуті останній із Сангушків загинув мученицькою смертю
На Хмельниччині науковці встановлюють вік найстарішого міста. Що знайшли археологи
Цей день в історії: у селі на Шепетівщині розстріляли пів тисячі євреїв
У сусідньому з Шепетів­ським районі громада власним коштом будує меморіал Армії УНР
Музей Миколи Островського у Шепетівці відкрили 42 роки тому