Голодомор на Полонщині: спогади вчительки, що входила у бригаду з «викачки хліба»

Голодомор на Полонщині: спогади вчительки, що входила у бригаду з «викачки хліба»

Ось який спогад С. С. Ваховської описано в книзі «Голод та Голодомор на Поділлі 1920–1940 р.р.». Жінка у часи голодомору 1932–33 років працювала вчителькою у селі Велика Новоселиця, що неподалік Полонного. На жаль, її робота полягала не лише у навчанні дітей:

— Жила я в сім’ї бідняка в с. Право-Холгорному (Вінницька обл.) тепер Хмельницької області. Називали його селом, а фактично це був хутірок з 10–12 хат під лісом, якось відірваний від села. Ходила 4 роки в початкову школу, а після пішла в 5-ий клас в 10-ти річну школу у місті Полонне. До початкової школи було півтора кілометри, а до міста 3 км через сіножаття, яке наділили для хуторян після революції. Яка жахлива картина була на сіножаттях. З нашої хати було видно, як приводили табуни коней, великим ножем підколювали їх і відпускали. Страшна це була картина. Як ці підколені коні довго ще бігали по сіножатті, поки дійшла до них смерть. Потім здіймали з них шкіру, забирали, а кінські туші лишали на землі. Наші хуторяни різали конину і варили для свиней. Решта конини лишалася на сіножатті, розводився страшний сморід. Я в школу мусіла ходити обходом, багато дальшою дорогою. Для чого це було знищувати коней, мені і зараз не все зрозуміло. Люди тоді говорили, що скоро будуть валятись людські трупи, як трупи коней (це було в 1928, 1929, 1930 р.). Так воно і було. В 1930–1931 році я закінчувала 7-ми річку, як у травні місяці набирали на 3-ох місячні курси учителів, в м. Старо-Констянтинові. Тоді потрібні були кадри. Школа виділила мене на курси. Після їх закінчення послали мене, 17-ти річну дівчину, вчителювати в с. Велика Новоселиця, дуже гарне село і добрі люди. Тут мене і застав страшний 1930–1932 рік. Це роки суцільної викачки хліба для держави. У викачці хліба я теж брала активну участь. Ходила в бригаді до злісних непостачальників хліба державі. Ось наведу один приклад. Прийшли у двір до господаря, в якого 4 дорослих дочки. Одна з них — наречена учителя, який теж прийшов з бригадою по хліб. Обшукали все обійстя, нічого не знайшли. Зайшли в хату і під полом (сільське ліжко) знайшли 4 мішки пшениці, витягли, поставили посеред хати. Що то було за видовище. Всі 4 дочки полягли на мішки з таким голосінням, що я його й досі чую. Кожна з них підняла поділ і сипала з мішків пшеницю, понадіялись, що з одягу не посміють брати. Я не витримала і вийшла з сльозами з хати. Таких бригад було не одна. Хліб викачали. Настав 1933-ій рік. Люди голодні, діти голодні ходять у школу, в школі давали черпак баланди. Поївши баланди, усі діти розходяться по домах без усякого дозволу учителя. І на кожен наступний день дітей приходило в школу все менше. По дорозі до школи чи додому не всі діти вертались, їх трупи валялись на дорогах, в садках, ровах, де кого захопила смерть. А на уроках (витримати було цю жахливу картину) в дітей немає голосу відповідати на запитання учителя. Діти сидять понурі, голодні, опухлі. Нам, учителям, тоді видавали на місяць 12 кг мука-суржика, пшениця наполовину з ячменем, 1 л молока з колгоспу та ще черпак баланди в школі. Так що учителі не пухли. Дома у мене було 3 брати і сестра. Старший брат Микита загинув у пошуках хліба для сім’ї (у нього було 4 дітей), 3 дітей померли від голоду. Менший брат, підліток в 15 років ще був безробітній. Таких як він було багато. Вони організовано шукали хліб 599 на складах на вокзалі. І от одного разу пішли підлітки до складу з зерном. По них стріляли, і майже всі загинули за хліб, там їх і закопали. І так загинув менший брат за хліб. На хуторі і по селах почалось людоїдство. Наша сусіда з’їла своїх двох дітей, а двоє старших залишилось чудом. Дівчинка у сусідів проговорилась так: «А мене уже завтра не буде, мене мама заріже, як менших дітей». Тоді сусіди заявили в сільраду і жінку цю заарештували. Був суд. На суді вона сказала до старшої дівчинки Люби так: «Чому я тебе першою не з’їла». А жінка ця була розумна, культурна, добра, передова на кутку. До чого її довів голод. 1933-ій рік для мене незабутній. Я бачу опухлих дітей за партами, гарбу з трупами, висячі ноги на гарбі, яких везуть на цвинтар, а ніхто не плаче, не голосить за померлими. Я боялась навідатись до своїх хуторян, було людоїдство. Ще хочу сказати про дуже важливе. Ходили ми бригадою на викачку хліба. Один з учителів Михайло Франко відмовився. Тоді директор школи, жінка Корондевич, вона ж і секретар парторганізації, скликала кущову нараду (збори учителів декількох сіл і представники з району), щоб наказати неслухняного учителя. Збори почались у школі. Учителі сіли за першими партами. Франко сів на самій останній парті сам один. Обвинувачень було стільки, що я ледь не заплакала. Жаль Франка. Думала, пропав. Надали слово Франку.Перше запитання дала Корондевич:

«Хай скаже Франко, кого він назвав «сволоч, барахло, сміття»».

Франко встав і сказав з притиском:

«Голова сільради Колчак — сволоч, директор школи Корондевич — барахло, Юрчик і Миненко — сміття».

І тут же розкрив їх карти. Він довів, що це була не заготівля хліба державі, а це «грабіж». Що брали не тільки хліб, а брали у селян все, що їм хотілось, і віддавали не державі, а ділились між собою. Я на таку викачку хліба не піду. Я не знаю, чи я права за такий висновок, але мені здається, що коли б тоді було більше таких, як Франко, людям було б легше. Пройшло багато років. 12 років тому я випадково зустрілась з Франком у поїзді. Він їхав з Вінниці з наради директорів, а я їхала теж з Вінниці (я тепер тут живу) до родичів в Полонне, а він теж живе в Полонному (якщо ще живе, не знаю). По дорозі у вагоні ми тільки й мови мали про 1933-ій рік і про нараду учителів. Він залишив роботу в школі і працював директором цегельного заводу в місті Полонне. Пишу все це тому, що хочу дожити до того часу, коли почую справедливу думку про виникнення голоду і про знищення коней перед голодовкою.

В часи Голодомору 1932–1933 років, у Малій Новоселиці та Великій Новоселиці, що на Полонщині, померло 550 людей, багато заможних сімей, які жили переважно за рахунок власної праці, було розкуркулено і примусово вивезено до Сибіру, їх будинки, худобу та робочий інвентар реквізовано в колгосп.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Ще одна пожежа у Полонному
У Полонному під час пожежі будинку травмувалося 4 людини
У Шепетівському районі чоловік забирав знайому з гостей, заодно прихо­пив­ши ланцюги та кабель
У Полонному звільнили чоловіка, який не вийшов на роботу через релігійні переконання
У Шепетівському районі земельну ділянку хмельничанина через суд повернуто під громадське пасовище
На Полонщині сталася пожежа у жіночому монастирі

Читайте у цій рубриці



Полонне будували як ідеальне місто
У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками
У Шепетівці від голоду помирали здебільшого приїжджі, яких ховали у яру
Хмельничанин Кость Місевич був державни­ком до шпіку костей
Праведники народів світу: як у Шепетівці врятували життя єврейської дівчинки
На Хмельниччині презен­тували книгу «Шепетівсь­кий окружний музей у Славуті (1926–1935)»