Три вибухи, гетто і табір смерті: що пережив Проскурів під час нацистської окупації
8 липня 1941 року стало одним із найтрагічніших днів в історії Проскурова (нині — Хмельницький). Саме цього дня місто окупували німецькі війська. Перед приходом окупантів радянські війська влаштували у місті три величезні вибухи.
Першим підірвали архів НКВС, який розташовувався у триповерховій будівлі початку 20-го століття на місці сучасного Ангела скорботи, де раніше знаходилося управління Подільської залізниці та служби транспорту. Другою підірвали залізничну станцію, заклавши вибухівку на коліях та у приміщенні. Третім вибухом знищили спирто-очисний склад на місці колишньої кондитерської фабрики навпроти прикордонної академії, щоб сировина не дісталася ворогу. Також під час відступу радянські війська вивели з ладу місцеву електростанцію.
З позицій спостерігача процес евакуації органів державної влади описав Т. Бульба-Боровець: «За відступаючими червоноармійськими військами суне хмара місцевих енкаведистів, міліціонерів, секретарів та голів усіх райкомів, обкомів, що досі наче мошка та п’явки точили живу кров з нашого народу. Сунуть вони перелякані на смерть, з їх родинами та бебехами».
У перші дні війни пріоритетом евакуації стали матеріальні ресурси і техніка, а не люди, тому в селах вона майже не проводилася, за винятком окремих МТС і колгоспів. Попри героїзм військових, німці швидко проривали радянську оборону через готовність до маневрених боїв та технічну перевагу, яка дозволяла легко обходити фортифікаційні споруди. Внаслідок цього вже 29 червня 1941 року ворог окупував перший населений пункт області — село Білотин, 4 липня впала Шепетівка, 8 липня — Проскурів.
Місто фактично залишили напризволяще, і два дні воно залишалося без влади, через що мародери почали грабувати склади. Уже за добу до міста зайшов розвідувальний загін, а наступного дня Проскурів був повністю окупований. Цього дня до міста увійшли бійці 1-ї гірської дивізії Едельвейс, яких називали гірським єгерями (Gebirgsjager). На їх честь окупаційна влада перейменувала тодішню вулицю Карла Маркса (нині Подільська) на Ягерштрассе. Центральну ж вулицю, яку ми зараз знаємо як Проскурівську перейменували у Герінгштрассе на честь Германа Герінга — «наці номер два», рейхсмаршала та рейхсміністра авіації.
Стан міста вразив окупантів, адже бруківка була лише в центрі, а решта Проскурова потопала в багнюці. Тому німці першочергово заклали бруківку вздовж Кам’янецької, облаштували виїзди з міста та Старокостянтинівське шосе, відновили роботу електростанції та водогону, а також збудували першу в місті каналізаційну мережу. Крім того, вони відбудували та заселили будинки біля сучасного стадіону «Поділля» та військову частину на території сучасної прикордонної академії. У 1942 році під Вінницею збудували ставку Гітлера «Вервольф», а центр рейхскомісаріату в Україні розташували у Рівному, тому від Вінниці до Рівного через Проскурів проклали перший в Україні мідний телефонний кабель, який згодом використовували у Радянському Союзі аж до 90-х років.
Щоб мати запаси продовольства, німці відновили колгоспи, де змушували працювати місцевих мешканців під загрозою відправки до трудового табору. Керівні посади в місті займали німецькі чиновники, а місцеве населення брали лише на низові посади. Окупанти також сформували систему місцевого самоврядування з обласних, районових, міських, волосних та сільських управ на чолі з українцями. Керівник міста підпорядковувався голові району, а найнижчою ланкою були сільські управи з виборним старостою і писарем. В селах колгоспи перетворили на громадські господарства, де селяни отримували за трудодні по 2 карбованці та 3 кілограми зерна за відпрацьований день.
Керівні посади у місті займали переважно німецькі чиновники. Представників місцевого населення приймали лише на низові посади (діловодів, перекладачів, прибиральниць).
Міське населення, яке працювало на владу, частково рятувалося завдяки продовольчим карткам, за якими робітники отримували на тиждень 100 грамів м’яса, 1,5 кілограма хліба та 2 кілограми картоплі. Для уникнення маніпуляцій з картками чиновники ввели штрафи та призначили реєстрацію на чіткі дати з 23 числа до кінця місяця. Водночас українцям заборонялося вільно відвідувати кіно, театри й танці спільно з німцями, суворо контролювалися змішані шлюби, а також діяла заборона на вільний продаж і купівлю продуктів та вилов риби у водоймах.
У серпні 1941 року на території розбомбленої 90-ї стрілецької дивізії в передмісті Ракове (зараз — 19-та ракетна бригада) нацисти створили табір суворого режиму для військовополонених «Stalag 355», який мав ще 6 філій по місту. Через важку працю, жорстоке ставлення, голод та дизентерію від недоброякісної їжі в’язні масово гинули, а смертність у таборі інколи досягала до 700–950 випадків на день. У грудні 1941 року в районі сучасного продуктового ринку нацисти створили обнесене колючим дротом єврейське гетто, куди переселили 3 тисячі євреїв міста та навколишніх сіл. Євреїв-робітників, які будували шосе «Проскурів-Вінниця», утримували в гетто в Лезневому у колишніх колгоспних стайнях, а з 1942 року за 500–600 метрів від нього нацисти проводили масові розстріли.
Намагаючись отримати підтримку населення, окупанти дозволили відкривати храми. Настоятелем Проскурівської парафії став протоієрей Микола Скрипник, під опікою якого з листопада 1941 року відновила службу церква Різдва Пресвятої Богородиці. Нацисти прагнули перетворити церкву на інструмент власної пропаганди, тому активно втручалися в її справи: комісари на власний розсуд дозволяли чи забороняли релігійні свята, а за самовільні відправи чи відвідування церкви у робочі дні карали штрафами та арештами.
Німецька окупація Проскурова тривала до 25 березня 1944 року.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь