Сім’я полісменки, яка пережила бомбардування, окупацію та дивом вижила під час «зеленого коридору», знайшла прихисток на Хмельниччині
Це історія звичайної сім’ї з Миколаївщини — Дар’ї, її чоловіка Юрія та двох доньок. Але сюжет найгостросюжетнішого голлівудського фільму поступається тому, що пережили ці люди. І таких історій сьогодні десятки тисяч. Наразі Дар’я працює в поліції Хмельницької області. І ми хочемо, щоб ви почули її історію.
— 24 лютого ми прокинулися рано-вранці від потужних вибухів — окупанти обстрілювали сусідній аеродром. Наше селище знаходиться на кордоні Херсонської та Миколаївської областей на трасі «Одеса — Крим», по якій прогнозували наступ. Тож ситуація у нас була дуже тривожна і непевна. Коли обстріли трохи стихли, з’явилась надія. Але за три дні почався масштабний наступ ворога і наше село взяли в окупацію, — розповідає Дар’я.
Виїхати і в’їхати в селище ніхто не міг. По трасі йшли колони ворожої техніки, будувались блокпости. Будь-який цивільний транспорт потрапляв під обстріл.
— За той час окупації ми дізнались справжню ціну хліба, — зі сльозами на очах згадує співрозмовниця. — 11 березня, через два тижні нам вперше привезли хліб. Його спекли за власною ініціативою місцеві підприємці. Роздавали безкоштовно, але треба було йти в магазин.
Дар’я зі старшою дочкою теж пішли за хлібом. І якраз почався обстріл. Градами. Їх збило з ніг — і піднятися було неможливо. Вони доповзли до найближчого будинку і заховались у підвалі. Згодом змогли дістатись до свого будинку. Але його вже практично не було. Тільки у квартиру Дар’ї потрапило три снаряди. Другий поверх знесло повністю, а через стелю першого виднілось небо.
З того часу для сім’ї почалось «підвальне» життя. Усі жителі селища, а це тисяча чоловік, розділились на два бомбосховища. Про полежати не було й мови — сиділи по черзі.
Забігаючи наперед, Дар’я каже, що на сьогодні в селищі вже не залишилось вцілілих будівель. Та й практично всі мешканці повиїжджали.
Коли обстріли трохи стихли, сім’я вирішила виїжджати до сусіднього села, де жили батьки чоловіка. З собою взяли ще двох сусідських хлопчиків. У них влітку померла мама. А батько отримав поранення під час бомбардувань і перебував у реанімації.
До речі, батько Дар’їного чоловіка Юрія два тижні перебував у полоні в росіян. Він працював водієм у селищній раді, і коли з головою розвозили «гуманітарку», їх захопили окупанти. На щастя, чоловік потрапив у найперший обмін полоненими між Україною і росією. У полоні він переніс інфаркт, зневоднення, повернувся з обмороженими кінцівками і безліччю гематом. Але головне — живий.
Дар’їна ж мама зовсім втратила житло — її будинок згорів. Жінка встигла взяти тільки невеликий пакет з одягом і документи.
Коли сім’я отримала інформацію, що кілька годин буде «зелений» коридор, вирішили виїжджати. Окупанти обіцяли вільний проїзд. Але вже о 10-ій трасу почали бомбити з авіації.
— Ми з’їхали в кювет у якусь посадку з безглуздою надією прикритись кущами. І ви знаєте — ми вижили. Доїхали до Миколаєва. Близько тижня пожили у знайомого. А потім на околиці знайшли малесеньку дачку без води, газу, світла, де ми пробули аж до червня. Я продовжувала ходити на роботу — працювала на такій же посаді у вибухотехнічному відділі поліції Миколаївської області.
Та, врешті, потрібно було щось вирішувати з житлом, адже на Дар’ї з Юрієм була відповідальність за двох дітей і батьків-пенсіонерів. Тож велика родина вирішила перебиратись на Хмельниччину. Оселились вони у Чорноострівській громаді. Спочатку жили у дитячому садочку. А потім місцеві жителі підключились і допомогли родині знайти житло. Коштів не вистачало, щоб придбати якийсь більш-менш придатний для житла будинок.
— Але власник того будинку, який нам сподобався, перейнявся нашою історією і дозволив там жити з умовою, що ми викупимо його після війни. У вибухотехнічному відділі поліції Хмельницької області мене теж гарно прийняли. Оскільки я не атестована — займаюсь документацією, кадровою роботою та іншими подібними питання. А от мій чоловік тривалий час працював вибухотехніком. Має величезний досвід. Не так давно вийшов на пенсію. Але, зважаючи на те, як країна зараз потребує таких фахівців, вирішив відновитися на службі.
Старша дочка подружжя дистанційно навчається у Національному університеті кораблебудування на IT-фахівця. Паралельно пішла працювати. Молодша дочка навчається у ліцеї. Також збулась давня мрія 13-річної дівчинки — тут вона нарешті пішла до музичної школи.
— Я зрозуміла: коли багато втрачаєш — набагато більше знаходиш. Ми зустріли на Хмельниччині просто неймовірних людей, які стали нам рідними і ми за це безмежно вдячні. Але серце болить за рідну Миколаївщину, де ти знаєш кожен куточок. І яку так нещадно обстрілюють. Ми віримо в нашу перемогу і будемо робити для цього все можливе.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь