Красуня і чудовисько
2
— Та батьки переїхали до нової квартири в іншому районі. Я так нудьгувала без нашого двору, ти не уявляєш. Декілька разів навіть приїздила туди, та тебе не бачила жодного разу. Як же давно це було. Навіть не віриться.
Раптом Катя підхопилась:
— Скільки там уже годин? Мені ж треба бігти. — В її голосі з’явилися ділові нотки. — Ромчику, якщо не хочеш в лікарню, лягай відпочивай. Тобі треба більше пити і більше спати. Твоїм лікуванням займуся сама. Як тільки зможу, зразу приїду.
— Катю, зачекай. Якщо маєш прийти, то візьми, будь ласка, ключі. Вони біля входу, побачиш там.
— Добре, візьму. До зустрічі. Але зараз лягай спати. Домовилися?!
Вона погладила його по хвилястому волоссю, а він поцілував їй руку. Це вперше хтось про нього так турбувався за останні роки, і вдячність переповнювала його.
Каті важко було відірватися від цього чоловіка, але машина чекала. Вона підхопила свою валізку і побігла, не оглядаючись, бо відчувала, що з кожною хвилиною піти буде ще важче.
Двері зачинилися за нею, а Роман ще довго не міг відірвати від них очей, ніби сподівався, що вона от-от повернеться. Здивовано прислухався до своїх зовсім незнайомих відчуттів, які викликала у ньому ця несподівана зустріч. Якби йому ще вчора хтось про таке сказав, він нізащо не повірив би. Але ж це сталося…
Довго намагався заснути під ковдрою, але сон не йшов. Катя… Невже це та сама дотепна дівчинка з далекого дитинства, що так подобалась йому. Він єдиний з усіх хлопців завжди ходив до неї «на прийом», пив мікстуру і терпів, коли вона робила «укол». Мікстурою була звичайна вода, в якій плавали жовті кульбаби, досить неприємна на смак, але він її мужньо пив.
Чи то спогади, що накрили з головою, чи то ліки допомогли, але він заснув.
Катя, що приїхала, як і обіцяла, будити його вночі не стала. Хай спить, це зараз дуже важливо. Сіла, нашвидкуруч написала записку і знову побігла.
Вранці, коли змінилася, вирішила поїхати додому, щоб виспатися. Дарма. Сон тікав так, як не тікав ще у часи романтичної юності. Покрутилася трохи і не витримала, підхопилася. Сон нікуди не дінеться, а зараз її допомоги потребує Роман, її незабутнє дитяче кохання. Треба їхати до нього. Тож помчала, як на крилах.
А він уже не спав. І навіть навіть поголився, що вона відразу оцінила. Та ще й прибрати у квартирі встиг. Почував себе набагато краще. Зникли чорні цятки перед очима, його не хитало, як вчора, навіть тіло не викручувало, та й горло не так боліло. А коли прочитав записку з інструкціями, які саме і коли пити пігулки, що їх залишила Катя, та ще й з обіцянкою скоро навідатися, то взагалі відчув себе здоровим.
Побачив її усміхненою на порозі, і аж подих перехопило. А Катя приїхала, тримаючи в руках пакунки з їжею та ліками..
— Привіт, Ромчику. Бачу, тобі вже трохи краще. Але доведеться починати знову ж таки з температури. Побачимо спочатку, а потім вирішимо, як лікуватися…
Температура трохи спала, але була ще досить високою. Заспокоюватися ще рано.
— Так що, хворий, зараз зробимо ще один укол і вкладайся відпочивати. А я ще трохи похазяйную на кухні, приготую щось «морському вовку».
«Вовк» хотів посперечатись, але Катя жартома підштовхнула його до ліжка:
— Лежи, лежи. Не заважай мені тебе лікувати.
Роман кілька разів намагався встати їй допомогти, але Катя була непохитною.
Нарешті, покінчивши з приготуванням, сама покликала чоловіка:
— Тепер можна встати і поїсти. Так що сідай і лікуйся. Бо добра їжа — це запорука здоров’я, сам розумієш. Ось супчик, ось рибне філе, овочі. А відмовлятися не можна. — Вона потягла Романа за стіл і всілася навпроти. — Смачного.
Він, як зачарований, не зводив з неї очей, і незчувся, як усе з’їв.
— Дякую. Дуже смачно. Так навіть моя мама не готувала.
— Почекай дякувати. Ми ще не закінчили. Ось тобі чай і полуничне варення. Це мого власного приготування. Пий з печивом.
— Я ще ніколи не їв і не пив такої смакоти, — запевнив Роман, сьорбаючи чай. — Знаєш, Катю, якби не ти, то помер би я голодною смертю. Та й все одно помер би без тебе…
Того дня вона поїхала додому тільки пізнім вечором. День пролетів, як одна мить. Вони говорили про що завгодно і ніяк не могли наговоритися. Наступного дня все повторилося — лікування, чаювання, розмови.
— Знаєш, — сказав якось Роман, — у мене таке відчуття, ніби ми і не розлучалися ніколи, а все життя були разом.
— І в мене теж, — підхопила Катя і з сумом додала: — Де ж тебе носило стільки років, по яких морях?
— По різних, — відповів він. — Але доля нарешті подарувала мені найщасливіші дні у житті. На такий королівський дарунок ніколи і не сподівався. А тепер кожного дня з острахом чекаю, коли ти скажеш: «Все, здоровий… Мені пора йти…» — і зникнеш з мого життя, як колись у дитинстві…
— А знаєш, Ромчику, — лукаво посміхнулась Катя, — якщо ти запропонуєш мені залишитися, то я нікуди не піду.
Роман завмер. Не зводив з неї зачарованого погляду, не ймучи віри почутому. Катя, найгарніша дівчинка з його далекого дитинства, найгарніша жінка в його сьогоднішньому житті… Як? У це просто неможливо повірити. Він подивився вкрай розгублено і тихо перепитав хрипким від хвилювання голосом:
— Ти жартуєш? Знаєш, як про нас будуть говорити? Красуня і Чудовисько…
— Та які вже тут жарти, — посміхнулася йому Катя. — Якщо ти чудовисько, то дуже
миле, дуже розумне, дуже симпатичне, ще й до того героїчне. За таким чудовиськом я б залюбки доглядала. І жила б з таким чудовиськом теж залюбки.
Вона підійшла до нього впритул і подивилася в проникливі очі, де зневіра змінювалася поступово щастям.
— Катю, — ледь вимовив, — Катю, я чекав тебе все життя, — і пригорнув до себе з неймовірною ніжністю.
— Я теж, — прошепотіла у відповідь вона. — Я тільки зараз зрозуміла, що мені не вистачало все життя — тебе. Тебе!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь