Евелінка

I

Артурчик був п’ятирічним слухняним, спокійним, доброзичливим хлопчиком, але сьогодні він так розігрався з Евелінкою, маленькою чотирирічною принцескою (батько Евелінки був директором відомої будівельної корпорації і дуже заможною людиною, отож, дівчинка жила в умовах, в яких живуть справжні принцеси), що ніяк не хотів відпускати її додому.

Він так гірко плакав, коли її мама почала збирати Евелінку, що сама дівчинка обхопила Артурчика рученятами і теж заплакала. З її великих голубих оченят котились справжні сльози, і вона аж вхлипалась. Артурчик міцно пригортав дівчинку до себе і відштовхував дорослих, які мали намір її забрати. Їх матері, які були подругами, спочатку здивувалися, потім розчулилися, далі розгубились і не знали, що вдіяти, та врешті-решт погодилися з вихователькою Евелінки Лідією Марківною, що діток не варто травмувати і вона сьогодні залишиться ночувати в Якубовських, звісно, якщо пані Анжела (мама Артурчика) і пані Софія (мама Евелінки) не проти. Ні одна, ні друга жінка були не проти, і після того, як Евелінка попрощалась з матір’ю, Артурчик забрав дівчинку до себе в кімнату гратися. Якби ж то хто знав, що мати і донечка прощаються назавжди і більше ніколи не побачаться, а хлопчик врятував від страшної смерті свою майбутню дружину!

Пані Софія трішки засмучена поїхала додому у маєток за містом, і рано лягла відпочивати, бо вдень натомилась, а в її стані то було нелегко. За кілька місяців вона вдруге мала стати матір’ю. Родина чекала на хлопчика. Вадим Олександрович Кондратюк, голова родини, приїхав пізно ввечері, і не став турбувати дружину, а ліг відпочивати в кабінеті. Він і гадки не мав, що Евелінки немає дома.

Станіслав Владиславович Якубовський, батько Артурчика, приїхав додому трішки раніше свого шефа, бо жив у передмісті. Дружина уже спала. А ранком його розбудив тривожний дзвінок міського телефону. Дзвонили з поліції: капітан карного розшуку Дементьєв просив про термінову зустріч. Станіслав Владиславович запитав з чим це пов’язано, але отримав відповідь, що капітан уже біля воріт його маєтку і йому нічого не залишилось, як запросити того в спортивну залу для розмови.Вночі бандити напали на маєток вашого шефа Вадима Олександровича Кондратюка. Я хочу поставити вам кілька запитань.

— Він живий? — зблід Якубовський.

— На жаль, він і дружина загинули, донечка і її няня пропали.

— Як пропали?

— Їх досі не знайшли і ніхто не знає, де вони. В будинку п’ять трупів. Поки що підозра падає на одного з охоронників, який міг впустити злодіїв. Коли ви вчора приїхали додому?

— Ми вийшли всі разом: Вадим, я і головний інженер. Допізна вирішували одне питання.

Розмова тривала хвилин сорок. Допитливий капітан ставив безліч каверзних питань. Пан Якубовський помітно нервував. Він то пітнів і лице ставало бурячково-червоним, то бліднув і не знав, де подіти руки. Капітан Дементьєв відмітив про себе: «Цей фрукт щось таки знає». Він уже зустрічався з головним інженером Кисельовим і міг порівняти поведінку двох близьких до Кондратюка людей, до того ж, які були останні, що його бачили живим. Кисельов був просто приголомшений звісткою про звіряче вбивсто шефа і його дружини, а цього така звістка геть не приголомшила. Нарешті, Якубовський дав зрозуміти, що більше немає наміру витрачати свій дорогоцінний час на капітана. Дементьєву нічого не залишалось, як піти.

Станіслав Владиславович у цей день вирішив змінити свій щоденний режим і не став робити спортивні вправи, а піднявся на другий поверх, щоб привітатися з сином. Він щоденно заходив до Артурчика і цікавився, як той провів вчорашній день. Хлопчик втішав його тим, що як для свого віку любив багато читати, і щодень розповідав батькові те, що його найбільше вразило. Він із захопленням читав величезні дитячі енциклопедії.

Проте цього ранку Артурчик не чекав його у своїй кімнаті. Якубовський зайшов в другу кімнату, потім спальню — сина ніде не було. Він вийшов в коридор і тут почув дитячий сміх: щасливий сміх сина він пізнав зразу. Але де взялась інша дитина? Невже, не попередивши, приїхала братова дружина з донькою?

В цей час в коридор вийшла дружина.

— Анжело, хто це у нас?

— Евелінка з нянею. Вчора діти так розігрались, що годі було їх розлучити. Артурчик…

— Яка Евелінка? — вереснув Станіслав. —Дурепа! Ідіотка! Вони подумають, що я навмисне це зробив. Ти мене кинула…

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

Таким злим Анжела свого чоловіка ще ніколи не бачила. Очі вирячені, лице перекошене від люті. За всі роки подружнього життя він ніколи не образив її словом, а тут таке… І чого? Що тут такого, що дівчинка з нянею переночувала у них?

Роздратований Якубовський забіг в кабінет, а ображена Анжела зі сльозами повернулась у спальню.

Капітан Дементьєв у цей час був біля вхідних дверей. Він уже давно мав бути на вулиці, але чомусь цього не зробив. Не поспішаючи, вдруге обійшов старовинні портрети, що висіли у передпокої, і зараз робив вигляд, що уважно їх розглядає: якийсь внутрішній голос наказував йому не поспішати. Він почув крик господаря, розчув кожне його слово. Цей крик був таким незвичним у цьому домі, що охоронець здригнувся, зробив здивовані очі і зробив кілька кроків по сходах наверх. Але вчасно згадав, що капітан ще у передпокої і повернувся.

— Предки господаря? — запитально кивнув головою у бік портретів капітан. — І часто вони так?.. — перевів мову на господарів.

— Ніколи, — видихнув охоронець.

Капітан усміхнувся задоволено і вирішив, що час піти. Опинившись на вулиці, відразу подзвонив підлеглому лейтенанту і наказав терміново підготувати папери на отримання дозволу на прослуховування телефонів Якубовського.

Значить донечка Кондратюка жива. І цілком випадково її врятувала дружина Якубовського, чого він дуже не хотів.

Далі події розгортались просто блискавично: Якубовський того ж дня відпровадив Евелінку з нянею, а другого дня його дружина з сином вилетіли до Лондона.

Капітан Дементьєв організував цілодобову охорону дівчинки і няні. Зробити це в маєтку було просто нереально, тому що для цього йому дали всього двоє хлопців. Він пригадав про свого товариша зі школи міліції, а потім академії Василя Кармаша, який сам проживав в Івано-Франківській області і мав брата, який жив високо в горах.

— Хлопці, жити хочите? Тоді забутьте про родину і мобільні на два-три місяці.

Того ж дня хлопці виїхали до Кармаша. Перелякана Лідія Марківна навіть додому не заїхала і згодилась на всі умови капітана.

Прослуховування телефону Якубовського дало неочікуваний результат: йому назначив зустріч голова корпорації «Поділляінвестбуд», яка давно хотіла проковтнути успішний «Будінвест» Кондратюка. А ще пану Станіславу подзвонив Дикий, дуже цікавий персонаж і давній знайомий Валерія Дементьєва. У свій час той засадив Дикого на сім років. Правда Дикий відсидів всього п’ять, але й цього було досить, щоб зненавидіти капітана.

Капітан своїми силами організував слідкування за Якубовським, успішно йшов по слідах Дикого, зібрав докази причетності до вбивства Кондратюка голови корпорації «Поділляінвестбуду» Петріщева, аж раптом Якубовського знайшли повішеним в своєму кабінеті. Всі ниточки обірвались і справа розсипалась прямо на очах та перейшла до розряду чергових «висяків».

Отак майже одночасно Евелінка і Артур втратили батьків, до того ж Евелінка стала круглою сиротою. Брат Якубовського Казимір посів місце Станіслава і отримав право розпоряджатися майном, що успадкувала вдова Якубовського. Він не ображав вдову і племінника, отож, Артур з мамою й далі жив в Англії, а грошей при доброму розкладі вистачало на дві родини.

Евелінці повезло менше. Тітка Галина, батькова сестра, разом із чоловіком і трьома дорослими синами та донькою, поселились у маєтку і взялись активно тринькати чималий спадок Евелінки, а це сотні тисяч доларів. Цілих десять років вони бездумно проїдали і пропивали кошти колись успішної компанії, частку якої відразу продали корпорації «Поділляінвестбуд». Евелінка потрапила до їх одинокої психічно-хворої родички в маленькому містечку, яка фанатично вірила, що в дівчинку вселилися біси і тому вона не загинула. З ранку до ночі вона заставляла дитину стояти на колінах і молитися. Коли голодна Евелінка просила їсти, то жадібна фурія давала їй кусень хліба і воду, або варила пісну кашу.

— Ти повинна поститися і дякувати Богові, що тебе врятував.

До школи дівчинка майже не ходила. Лягаючи спати, вона молила Бога, щоб простив її провину (яку не знала й сама, напевно, що залишилась жива) і дав їй хоч краплину радості. Не було жодної людини в світі, яка б її захистила і сказала добре слово.

Поділитися посиланням: