Красуня і чудовисько

1

Ще ніколи Роман не відчував себе так кепсько. Тіло лихоманило, руки і ноги ніби викручувало, ще й перед очима стояла якась мерехтлива пелена з чорних цяток. Спробував підвестися, щоб зробити собі чаю, і мало не впав.

«Оце дожився! Треба все-таки викликати швидку», — подумав і взявся за телефон.

Автомобіль швидкої допомоги приїхав напрочуд швидко. Роман саме відчинив вхідні двері і збирався, тримаючись за стіну, доплентатись до ліжка, як пролунав мелодійний дзвінок.

— Відчинено! — хрипко гукнув, щоб не робити назад таких важких кроків, і притулився до стіни.

Двері відразу відчинилися і до квартири зайшла миловида зеленоока лікарка з білявим волоссям.

— Доброго вечора, — привіталась. — Хто у нас хворий?

— Доброго, — відповів Роман, ледве тримаючись на ногах. — Напевно, я.

Вона уважно розглядала його. Чоловіка можна було б назвати вродливим, якби не великий рваний шрам через усю щоку.

— Ви проходьте, будь ласка, — Роман почувався ніяково під її пильним поглядом.

Коли дістався до ліжка і сів на нього, лікарка приклала долоню до його чола і майже зразу відсмикнула її.

— Та ви ж як пічка, — дорікнула, — температуру не міряли?

Він непевно знизав плечима, а жінка дістала з невеличкої валізи термометр, бо у Романа його не виявилось. Змусила його поміряти температуру, послухала в отофон і сіла на стілець навпроти зміряти тиск. І весь цей час продовжувала його роздивлятись. Роману стало зовсім ніяково від такої неприхованої цікавості.

— Де я можу взяти чайну ложку? — нарешті запитала.

— Та он, на кухні, — з полегшенням махнув рукою, сподіваючись на невеличку перерву, та вона вже за мить знову повернулась.

— А тепер відкрийте, будь ласка, рота. Мені треба горло подивитись. — Огляд не зайняв і хвилини. — Ну, так я і думала. У вас ангіна, та ще й гнійна. Звідси температура сорок. Як же ви так запустили?

Роман зніяковіло мовчав. А що було відповідати? Що він взагалі не звик до лікарів звертатися? Що постійні медогляди і так забирають багато нервів і часу? Що за своє життя взагалі вперше викликав лікаря?

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

— Ви якісь пігулки, може, вживали? — залишивши обвинувальний тон, примирливо запитала і вже зовсім спокійно додала: — Не можна ж так ставитися до власного здоров’я. Я дивуюсь, як ви взагалі на ногах тримаєтеся.

Вона підготувала шприц і ввела йому ін’єкцію. Досить швидко і професійно.

— Хвилин через двадцять відчуєте полегшення. Температура впаде. А взагалі, кажіть, де що лежить, щоб я зібрала речі у лікарню. Їхати треба негайно.

— Не треба нічого збирати, — несподівано твердо сказав Роман. — Я нікуди не поїду. Лікуватимуся вдома.

— Хто ще тут живе, окрім вас? — запитала спокійно, відчувши по його рішучому тону, що сперечатись марно. — А втім, не відповідайте, — обвела оцінюючим поглядом кімнату. — Нікого тут немає. Не відчувається жіночої руки.

А Роман раптом зовсім недоречно сказав:

— Знаєте, у мене таке враження, ніби я з вами десь зустрічався. Та ніяк не можу згадати, де.

— Та яке це має значення, зустрічалися — не зустрічалися! Мова йде про ваше здоро… — і без всякого переходу: — Ромко, це ти? — В голосі відчувались радість і збентеження.

— Я, — він здивовано посміхнувся, — але вас ніяк не згадаю. Значить, я мав рацію, і ми все ж зустрічались.

— Я Катя! Ось згадай! Наш двір на Веселковій! Пашка, Льончик, Ярік, Люська… Ну? — Її голос вимагав.

— Катя?! — Засміявся радісно. — Невже ти? Я ж не сплю? Тоді я вдячний своїй хворобі, що привела тебе до мене. А то б, напевно, ніколи не зустрілися.

— Я теж дуже рада. А знаєш, тебе не важко впізнати. — Вона сіла поряд на ліжко. — Такі ж розумні і допитливі очі, таке ж тверде підборіддя. Розповідай, як ти, де ти? Ромка-моряк… Навіть не віриться! Капітан? — згадала його дитячі мрії.

— Капітан дійсно. Та про мене нецікаво. А ти лікарем таки стала. Я добре пам’ятаю, як у дворі всі розбігалися від твоїх шприців. — Роман радісно розсміявся. — А ти стала такою красунею. А залишилась такою ж веселою, як і була. Пощастило твоєму чоловікові.

— Нема в мене чоловіка. Розлучилася ще шість років тому. — Катя скривилась і зневажливо махнула рукою. — І не шкодую. Головна моя радість — діти. Але вони вже дорослі. — Вона погладила його по русявому волоссю. — Що це ми все про мене та про мене. Про себе розкажи.

— Та нема про що розказувати. Ти сама уже все встигла відзначити своїм уважним оком. Був одружений, та жінка пішла до іншого, — він рефлекторно провів рукою по щоці зі шрамом. — А з того часу, як мама померла, живу один.

— А чому не одружуєшся? — Катя відверто здивувалась.

— Та хто за мене піде, за такого «красеня»? — посміявся Роман, але в голосі були гіркі нотки.

— Дозволь з тобою щодо «красеня» не погодитись, — рішуче заперечила. — Ти дуже цікавий чоловік. Шрами, до речі, прикрашають справжніх чоловіків. — Вона знову невимушено розсміялась. — А звідки він?

— Та це зовсім нецікаво. Згадка про сомалійських піратів… — Роман замовк.

— А от мені цікаво! — наполягала Катя. Її тон знову вимагав. — Розкажи, будь ласка.

— Та що розказувати. Я тоді був ще помічником капітана на грецькому торговому судні… — Він помовчав. Було видно, що розповідь давалась йому важко. — Вночі, як вони це завжди роблять, напали пірати. На судні тоді було чим розжитися. Капітан-грек вирішив здатися у полон. А я не погодився, став опиратися. Та голими руками проти автоматів не дуже повоюєш. Мене кинули в трюм, коли вирішили, що вбили. А команду взяли у полон і вивезли з пограбованого корабля. Викупили потім за великі гроші. — Він трохи помовчав. — Я прийшов до тями, коли відчув, що по мені щось бігає. Виявилось — пацюки. Позбігались на запах крові. Ось і почав вибиратись, незважаючи на поранення в живіт. Наявність пацюків — це дуже гарний стимул, щоб діяти…

— А потім? — вражена Катя посмикала його за рукав сорочки.

— Потім, потім я згадав усе, чого навчався в мореходці. А тому, чого не знав, освоюється дорогою ціною. Як би там не було, та мені вдалося довести судно до порту найближчої країни. Там уже «заштопали» якось, а після лікування через посольство повернувся додому. Ось і все. Тільки шрам нагадує про ту історію.

— Ромко, ти справжнісінький герой! — захоплено і якось по-дитячому вигукнула Катя. — Про тебе книжки треба писати! Недаремно в дитинстві в тебе були закохані всі дівчата нашого двору!

— Так-таки всі? І ти теж? — запитав жартома.

— Та я — найбільше! — вихопилось в неї. — Але ти був такий гордий, ні на кого не звертав уваги.

— Це тобі тільки так здавалося, — запевнив. — Як я міг не помітити таку красуню, як ти?

— Теж мені знайшов красуню! Якесь худе вперте дівчисько, що завжди бігало з пігулками по дворі і намагалося всіх лікувати. — Катя заливисто сміялася, а він не зводив з неї захопленого погляду.

— Ти краще скажи, куди поділася після восьмого класу? — запитав раптом з сумом.

Поділитися посиланням: