Красуня і чудовисько

Красуня і чудовисько

1

Ще ніколи Роман не відчував себе так кепсько. Тіло лихоманило, руки і ноги ніби викручувало, ще й перед очима стояла якась мерехтлива пелена з чорних цяток. Спробував підвестися, щоб зробити собі чаю, і мало не впав.

«Оце дожився! Треба все-таки викликати швидку», — подумав і взявся за телефон.

Автомобіль швидкої допомоги приїхав напрочуд швидко. Роман саме відчинив вхідні двері і збирався, тримаючись за стіну, доплентатись до ліжка, як пролунав мелодійний дзвінок.

— Відчинено! — хрипко гукнув, щоб не робити назад таких важких кроків, і притулився до стіни.

Двері відразу відчинилися і до квартири зайшла миловида зеленоока лікарка з білявим волоссям.

— Доброго вечора, — привіталась. — Хто у нас хворий?

— Доброго, — відповів Роман, ледве тримаючись на ногах. — Напевно, я.

Вона уважно розглядала його. Чоловіка можна було б назвати вродливим, якби не великий рваний шрам через усю щоку.

— Ви проходьте, будь ласка, — Роман почувався ніяково під її пильним поглядом.

Коли дістався до ліжка і сів на нього, лікарка приклала долоню до його чола і майже зразу відсмикнула її.

— Та ви ж як пічка, — дорікнула, — температуру не міряли?

Він непевно знизав плечима, а жінка дістала з невеличкої валізи термометр, бо у Романа його не виявилось. Змусила його поміряти температуру, послухала в отофон і сіла на стілець навпроти зміряти тиск. І весь цей час продовжувала його роздивлятись. Роману стало зовсім ніяково від такої неприхованої цікавості.

— Де я можу взяти чайну ложку? — нарешті запитала.

— Та он, на кухні, — з полегшенням махнув рукою, сподіваючись на невеличку перерву, та вона вже за мить знову повернулась.

— А тепер відкрийте, будь ласка, рота. Мені треба горло подивитись. — Огляд не зайняв і хвилини. — Ну, так я і думала. У вас ангіна, та ще й гнійна. Звідси температура сорок. Як же ви так запустили?

Роман зніяковіло мовчав. А що було відповідати? Що він взагалі не звик до лікарів звертатися? Що постійні медогляди і так забирають багато нервів і часу? Що за своє життя взагалі вперше викликав лікаря?

— Ви якісь пігулки, може, вживали? — залишивши обвинувальний тон, примирливо запитала і вже зовсім спокійно додала: — Не можна ж так ставитися до власного здоров’я. Я дивуюсь, як ви взагалі на ногах тримаєтеся.

Вона підготувала шприц і ввела йому ін’єкцію. Досить швидко і професійно.

— Хвилин через двадцять відчуєте полегшення. Температура впаде. А взагалі, кажіть, де що лежить, щоб я зібрала речі у лікарню. Їхати треба негайно.

— Не треба нічого збирати, — несподівано твердо сказав Роман. — Я нікуди не поїду. Лікуватимуся вдома.

— Хто ще тут живе, окрім вас? — запитала спокійно, відчувши по його рішучому тону, що сперечатись марно. — А втім, не відповідайте, — обвела оцінюючим поглядом кімнату. — Нікого тут немає. Не відчувається жіночої руки.

А Роман раптом зовсім недоречно сказав:

— Знаєте, у мене таке враження, ніби я з вами десь зустрічався. Та ніяк не можу згадати, де.

— Та яке це має значення, зустрічалися — не зустрічалися! Мова йде про ваше здоро… — і без всякого переходу: — Ромко, це ти? — В голосі відчувались радість і збентеження.

— Я, — він здивовано посміхнувся, — але вас ніяк не згадаю. Значить, я мав рацію, і ми все ж зустрічались.

— Я Катя! Ось згадай! Наш двір на Веселковій! Пашка, Льончик, Ярік, Люська… Ну? — Її голос вимагав.

— Катя?! — Засміявся радісно. — Невже ти? Я ж не сплю? Тоді я вдячний своїй хворобі, що привела тебе до мене. А то б, напевно, ніколи не зустрілися.

— Я теж дуже рада. А знаєш, тебе не важко впізнати. — Вона сіла поряд на ліжко. — Такі ж розумні і допитливі очі, таке ж тверде підборіддя. Розповідай, як ти, де ти? Ромка-моряк… Навіть не віриться! Капітан? — згадала його дитячі мрії.

— Капітан дійсно. Та про мене нецікаво. А ти лікарем таки стала. Я добре пам’ятаю, як у дворі всі розбігалися від твоїх шприців. — Роман радісно розсміявся. — А ти стала такою красунею. А залишилась такою ж веселою, як і була. Пощастило твоєму чоловікові.

— Нема в мене чоловіка. Розлучилася ще шість років тому. — Катя скривилась і зневажливо махнула рукою. — І не шкодую. Головна моя радість — діти. Але вони вже дорослі. — Вона погладила його по русявому волоссю. — Що це ми все про мене та про мене. Про себе розкажи.

— Та нема про що розказувати. Ти сама уже все встигла відзначити своїм уважним оком. Був одружений, та жінка пішла до іншого, — він рефлекторно провів рукою по щоці зі шрамом. — А з того часу, як мама померла, живу один.

— А чому не одружуєшся? — Катя відверто здивувалась.

— Та хто за мене піде, за такого «красеня»? — посміявся Роман, але в голосі були гіркі нотки.

— Дозволь з тобою щодо «красеня» не погодитись, — рішуче заперечила. — Ти дуже цікавий чоловік. Шрами, до речі, прикрашають справжніх чоловіків. — Вона знову невимушено розсміялась. — А звідки він?

— Та це зовсім нецікаво. Згадка про сомалійських піратів… — Роман замовк.

— А от мені цікаво! — наполягала Катя. Її тон знову вимагав. — Розкажи, будь ласка.

— Та що розказувати. Я тоді був ще помічником капітана на грецькому торговому судні… — Він помовчав. Було видно, що розповідь давалась йому важко. — Вночі, як вони це завжди роблять, напали пірати. На судні тоді було чим розжитися. Капітан-грек вирішив здатися у полон. А я не погодився, став опиратися. Та голими руками проти автоматів не дуже повоюєш. Мене кинули в трюм, коли вирішили, що вбили. А команду взяли у полон і вивезли з пограбованого корабля. Викупили потім за великі гроші. — Він трохи помовчав. — Я прийшов до тями, коли відчув, що по мені щось бігає. Виявилось — пацюки. Позбігались на запах крові. Ось і почав вибиратись, незважаючи на поранення в живіт. Наявність пацюків — це дуже гарний стимул, щоб діяти…

— А потім? — вражена Катя посмикала його за рукав сорочки.

— Потім, потім я згадав усе, чого навчався в мореходці. А тому, чого не знав, освоюється дорогою ціною. Як би там не було, та мені вдалося довести судно до порту найближчої країни. Там уже «заштопали» якось, а після лікування через посольство повернувся додому. Ось і все. Тільки шрам нагадує про ту історію.

— Ромко, ти справжнісінький герой! — захоплено і якось по-дитячому вигукнула Катя. — Про тебе книжки треба писати! Недаремно в дитинстві в тебе були закохані всі дівчата нашого двору!

— Так-таки всі? І ти теж? — запитав жартома.

— Та я — найбільше! — вихопилось в неї. — Але ти був такий гордий, ні на кого не звертав уваги.

— Це тобі тільки так здавалося, — запевнив. — Як я міг не помітити таку красуню, як ти?

— Теж мені знайшов красуню! Якесь худе вперте дівчисько, що завжди бігало з пігулками по дворі і намагалося всіх лікувати. — Катя заливисто сміялася, а він не зводив з неї захопленого погляду.

— Ти краще скажи, куди поділася після восьмого класу? — запитав раптом з сумом.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



У Шепетівській лікарні збудують «теплий» під’їзд для «швидких»
Водолазний корабель «Нетішин» потребує підтримки для забезпечення функціонування
Хмельниччина отримає автомобілі швидкої допомоги укомплектовані за стандартами ЄС
На Хмельниччині очікується зміна погодних умов
Суд призначив покарання жінці, яка вдарила лікаря Шепетівської ЦРЛ

Читайте у цій рубриці



Листи через двадцять років
Евелінка
Відьмачка
Їй наснилося, як вона помиратиме
Анжелка
Боягуз