Останній листочок

— Може, відчинити вікно, донечко? Такий гарний теплий день сьогодні! — звернулася до доньки Людмила, вміло ховаючи тривогу і розпач, і намагаючись радісно усміхатися.

Це був незмінний вигляд молодої жінки, коли вона перебувала біля ліжка своєї хворої доньки. Її Даринка — її єдина втіха і розрада, її безмежне щастя і сенс життя, — лежала на ліжечку зовсім змарніла. Після чергового курсу хіміотерапії вона не мала сил навіть говорити, і на знак згоди просто прикрила віями очі.

Людмила кинулась відчиняти вікно. Не по-осінньому теплий вітерець рішуче увірвався до палати і майже відразу вщух, ніби спіткнувся, зрозумівши, що це місце, де і стіни, і стеля, і постіль просякли чужим болем, скорботою, нездійсненними сподіваннями — зовсім не той простір, де можна весело розгулятися.

Людмила сіла навпроти ліжка на стілець, поправила ковдру, дала з ложечки попити дочці соку.

— Який гарний день! — повторила, примруживши від задоволення очі. — Наче й не осінь на дворі. Справжнє бабине літо. — Посміхнулася Даринці, взяла книжку з тумбочки і запитала: — Може, тобі почитати Бєляєва?

Дівчинка ледь ворухнулася, зрадівши, кліпнула кілька разів оченятами. Людмила почала читати вголос, але думками була геть далеко.

Чому така несправедливість? Звідки? За що? За які чужі гріхи повинна вмирати її найкраща на світі донечка — світла і дуже добра дитина, найрозумніша, найслухняніша, просто найкраща.

Не склалося у Людмили створити повноцінну сім’ю. Чоловік пішов до іншої, коли Даринка тільки з’явилась на світ. Але вона на диво легко це пережила, хоч і дуже його кохала. Бо з’явилося те, задля чого треба було жити. І вона не просто жила, вона була щасливою зі своєю донечкою, такою щасливою, що навіть інколи думала, що такого просто не може бути. І ось…

Ніби зурочила своє щастя. Воно зникло раз і назавжди. Невже назавжди? Ні, такого не може бути, не повинно бути! Це неправильно! Неможливо!

Даринка встигла провчитись у другому класі тільки три місяці, коли несподівано прямо на уроці втратила свідомість. Проте досить швидко прийшла до тями і навіть ні на що не скаржилась. Наступного дня, зовсім не маючи недобрих передчуттів, Людмила повела дочку до поліклініки. Думала, все минеться.

Не минулось… Онкологія…

Це прозвучало, як вирок. Жінка була приголомшена, розчавлена страшною звісткою. Але треба було вчитися жити далі, жити з цим горем, з цим жахом. Треба починати боротися. Треба виглядати так, ніби нічого страшного не трапилося, щоб її донечка нічого й не запідозрила, щоб не бачила, як їй гірко, страшно і боляче.

Вона завжди посміхалася, завжди весела і життєрадісна і випромінювала оптимізм. Налаштовувала Даринку на позитивні емоції, переконувала, що та знову зможе піти до школи, зустріти своїх подружок-однокласниць, що на відмінно навчатися. Та й взагалі, все в їх житті буде добре. Бо так повинно статися. Бо не може по-іншому. Треба просто вірити в краще майбутнє.

Людмила припинила читати, помітивши, що донька заснула. Це було дивно, бо Бєляєва вона дуже любила. З гордістю казала, що з казочок вона давно виросла і з великим задоволенням і цікавістю читала «дорослі книжки». Але хай поспить, хай набирається сил, хай видужує…

Минали дні. Відпустка у Людмили закінчилась. І тепер вона приходила до лікарні лише вранці, до роботи, і ввечері, після неї. Добре, що хоч не виникали проблеми на роботі, де можна трошки запізнитись, і піти звідти раніше. Колеги в усьому йшли їй назустріч, ставилися з розумінням до її горя і намагалися бодай чимось підтримати.

А стан Даринки, що на деякий час стала почуватися трохи краще, знову погіршився. Повернулась анемія. Вона дедалі рідше підводилась, все більше лежала і дивилася у вікно.

За вікном навпроти ріс її новий друг — невисокий молодий клен. Він радісно тріпотів листочками кожного ранку, ніби вітаючись із дівчинкою, і стояв сумний на заході сонця, прощаючись на ніч.

Даринка часто розмовляла з деревом так, ніби він усе розумів, розказувала про своїх друзів, що інколи приходили до неї, про школу і вчителів, про прочитані книги, про те, як вторік їздила відпочивати з мамою на море, про те, яке воно гарне і безкрає. А ще вона поділилася з ним своєю великою мрією — стати лікарем і лікувати хворих дітей.

Почалися дощі, холодні, довгі. Клен втратив більшу половину своєї пишної крони, і з кожним днем листочків на ньому залишалося все менше. А Даринці тим часом ставало все гірше. Людмила в розпачі бігала до лікарів, а ті розводили руками, запевняючи, що зробили все, що від них залежало. А тепер усе залежить від самої дівчинки, від того, як її організм боротиметься з хворобою. Але організм, схоже, боротися уже не хотів. Дівчинка марніла на очах.

Якось увечері, коли мама сиділа поруч, вона поклала руку на мамину долоню.

— Знаєш, мамо, коли на клені зовсім не залишиться листочків, я помру, — сказала тихо, ніби вибачаючись.

— Боже, що ти таке кажеш! — аж підкинулася Людмила. — Який листочок? Тобі ще жити й жити! От побачиш, ти вилікуєшся. Я розмовляла з Володимиром Павловичем, він сказав, що динаміка у нас стабільна. Все ще налагодиться. Ми знову будемо жити, як і до хвороби.

Людмила з усіх сил намагалася бути впевненою і переконливою, намагаючись, щоб голос не тремтів. Але не витримала — розридалася.

— Мамо, вибач мені. Не звертай уваги. Це я так ляпнула, не подумавши. Ти тільки не плач. Бо мені боляче, коли ти плачеш. Мамо, а є ще йогурт? — раптом запитала.

Людмила миттєво опанувала себе. Погодувала доньку йогуртом, потім читала їй книжку. Зрештою, таки заспокоїлась, але все ж вирішила додому не йти, залишилася на ніч в палаті.

Даринка зробила вигляд, що спить, а сама довго дивилася на клен, що теж немов зажурився. Дивилася, доки темрява не сховала все довкола.

Жінка вже почала забувати про цю розмову, поки якось ввечері не почула, як Даринка щось пошепки рахує:

Один, два, три, чотири, п’ять… тільки п’ять…

Коли вона побачила, куди дивилась дитина, у неї похололо всередині і підкосилися ноги. Даринка рахувала листочки на клені. Людмила неймовірним зусиллям опанувала себе і зробила вигляд, що нічого не почула. Але того ж дня взяла відпустку за свій рахунок і кожен день проводила біля дочки.

А Даринці ставало все гірше. Вона не хотіла їсти і навіть не хотіла, щоб мама їй читала, а все дивилась у вікно, рахуючи листочки на клені.

Нарешті всі вони облетіли, залишився тільки один. Кожного дня на світанку дівчинка бачила той листочок. Йшли безупинні дощі, потім почалися заморозки. Але листочок не падав. Висів собі так, ніби хотів сказати їй, що здаватися не слід ніколи і ні за яких обставин

Дівчинка знову повеселішала.

Мамо, я хочу їсти, — сказала якось і ніби сама здивувалася.

З того дня все змінилось якимось казковим чином. Даринка почала одужувати. Мати не знала, яких богів їй за це дякувати. А через деякий час задоволений лікар Володимир Павлович сказав:

— Ну, все. Пора тобі прощатися з цією палатою і зі мною також. Виписую завтра..

Тож дивись, більше сюди не потрапляй!

Коли наступного дня Даринка виходила з палати, то ще раз подивилась у вікно і вказала рукою на клен:

— Дивись, мамо, він усе ще висить. Який же він сильний! — вимовила з гордістю.

— Так, донечко, він сильний, такий же сильний, як і ти.

Навіть через роки Людмила не наважилась розповісти доньці, що той листочок лікарняний слюсар Сашко на її прохання просто прив’язав до гілки.

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Новини партнерів



Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці