У 2014-му нацгвардійці хмельницької військової частини пройшли через воєнне пекло

«Ніхто здаватися не збирався… Це чудо, що ми всі залишилися живими…Бог нас зберіг» — запевняє прапорщик Олег Кушнір, ветеран АТО/ООС, начальник військового наряду патрульної роти військової частини 3053 Нацгвардії, що у місті Хмельницькому.

Олег Кушнір

У середу, 29 січня, українці згадуватимуть подію, яка назавжди вкарбувалися у пам’ять поколінь. Тоді, сто два роки тому, 1918 року, відбувся бій під Крутами, в якому близько 400 курсантів і студентів стримали наступ на Київ майже чотиритисячної армії більшовиків.

Під Крутами творилася історія молодої держави. Держави, яка ціною неймовірних зусиль та трагічних втрат, заявила про своє право бути вільною від ярма імперії.

Станція «Крути» — тільки одна із численних битв в одвічному наступі Росії проти України, однак відважні патріоти, які захищали Україну під Крутами — справжні Герої, завдяки яким таки постала наша незалежність. Як і сучасні Герої, які на своїх плечах міцно тримають нашу незалежність, захищають Батьківщину від зазіхань зухвалого агресора.

З перших днів проведення Антитерористичної операції на сході України підрозділи Національної гвардії України разом із добровольцями стали на захист територіальної цілісності України. Герої-гвардійці російсько-української війни — хто вони? Хто ці молоді військові з рядів Нацгвардії, які в найгарячішому і найстрашнішому 2014-му стали пліч-о-пліч із побратимами і вирушили на схід, аби стримати агресора, дати відсіч ворогу, який десятиліттями накопичував сили та засоби для підступного нападу на таку бажану й таку недоступну для нього Україну. Саме вони, підрозділи Нацгвардії, у 2014 році завдяки самовідданості та незламній вірі у незалежну Україну втримали ситуацію на Донбасі під контролем і дали змогу мобілізуватися підрозділам збройних сил, наростити спроможності та повноцінно стати на захист України. Прапорщик Олег Кушнір — начальник військового наряду, командир 1-го відділення 1-го взводу патрульної роти військової частини 3053 Нацгвардії України, один з перших, хто пішов захищати свою країну на війну, якій за тривалістю, втратами та жертвами немає аналогів в історії нашої держави…

«Добре, до подробиць, пам’ятаю той день, коли отримали наказ вирушити до Луганська. Це було 4 квітня 2014 року. Наша перша ротація. Тоді, мабуть, мало хто усвідомлював, наскільки страшні події насуваються, як це надовго, і як багато втрат на нас чекають…Їхали практично без нічого: без екіпірування, без техніки, без засобів, без броні, їхали хто в чому… З автоматом і військовою каскою…Ми не мали нічого, забезпечення ніякого не було, їхали на свій страх і ризик. Але ми розуміли, що повинні виконати поставлені завдання і, перш за все, ми виконували наказ. Ми розуміли, що нам потрібно зробити і як нам потрібно зробити. Тоді поїхала наша Хмельницька та Кам’янець-Подільська патрульні роти, близько 100 чоловік. Тоді це був взвод спеціального призначення, а я — старший інструктор взводу спецпризначення. По прибуттю на місце отримали завдання: спільно з луцькими гвардійцями забезпечувати охорону державного об’єкту — Управління внутрішніх справ Луганської області. Прибула наша, Хмельницька військова частина, Вінницька, Луцька та Івано-Франківська частини. Наші вінницькі та луцькі колеги охороняли облдержадміністрацію, а франківські — військкомат.

Місцеве населення було налаштоване вкрай агресивно, почалися бунти, штурми, активно організовувалися банд-формування. Цілодобово — масові безпорядки, захоплення адмінбудівель в населених пунктах по усій Луганській області. Ми забезпечували життєздатність стратегічно важливих об’єктів, щоб не залишилася без керівництва вся область. Потім нас почали штурмувати місцеві зі зброєю, оточили нас в райвідділу поліції, вигукували: «Бандерівці, здавайтеся!», пропонували здати зброю в обмін на звільнення. Ми разом з луцькими пробули в оточенні кілька діб. Ніхто здаватися не збирався, бо розуміли — якщо здамо зброю, ніхто нікуди вже не повернеться. З нами були солдати строкової служби, з якими пройшли Майдан. Тоді командир частини вийшов з ними на зв’язок і ми домовилися, щоб строковиків відпустити. Всі розуміли, що ми — ті, хто підписав контракт, цілком усвідомлювали, до чого потрібно бути готовим, на що ми ішли, а солдати, які були призвані на строкову службу, не мали бути там. Їм потрібно було повернутися. Дуже важко було на це дивитися, коли ми буквально «випихали» цих хлопців звідти, відправляли у частину на мирну територію, а вони нізащо не хотіли їхати, прямо зі сльозами на очах. Говорили «Ми Майдан з вами разом пройшли, ви тут загинете, а ми маємо тепер поїхати?..»

Дуже був важкий момент. Але вони мусили залишити нам зброю і боєприпаси і відправитися у місце постійної дислокації. При цьому місцеві бандити влаштували хлопцям, так званий, «коридор ганьби», яким вони йшли, а них плювали, кричали…

Через деякий час вдалося переправитися в Луганський аеропорт для підсилення оборони, де ми пробули до тижня часу, а потім наша авіація забрала нас у Київ. Літак, яким нас доправляли, в той же день при посадці збили ворожі війська — тоді на борту було близько 200 40 десантників, всі вони загинули… Нас Бог зберіг… Це не передати.. В тому літаку в той час могли бути ми… Це був кінець першої ротації» — згадує Олег.

Невдовзі після прибуття в Хмельницький, не пройшло і двох тижнів, вирушили знову — вже знали, що на війну, яка з кожним днем розгорталася з неймовірною силою. Цього разу і всі наступні — на блокпости по всій Луганській та Донецькій областях. Необхідно було поїхати навчитися навичок навідника БТР, бо почали випускати нові БТР-и, а підготовлених людей не було…

«Поїхав у Харків, відучився, отримали з екіпажем свою техніку і звідти, не заїжджаючи додому — знову виконувати нові накази в найгарячіших точках. Ми з екіпажем БТР були фактично самі по собі: наша частина, це близько ста чоловік, стояла в одному місці, а ми троє, екіпаж БТР — в іншому, окремо. Це було дуже непросто в усіх відношеннях… Коли викликали на підсилення, як наприклад на Маріуполь, було й таке, що своїм транспортом добиралися на ротацію. І таке, що наша частина усім складом поверталася додому, а ми троє залишалися на підсилення, де це було необхідно. Різне було… Але завжди були готові і ми, і наша бойова техніка до відбиття, справна, в повній бойовій готовності. Кожні дві години відбувалася зміна дислокації техніки. Коли йшли артилерійські обстріли, з «Градів» ми мусили за лічені хвилини зайняти бойові позиції і відбивати наступ противника. Ми в прямому сенсі прикривали собою один одного, розуміли з напів погляду. Всі усвідомлювали, що наша злагодженість як екіпажу — це наше життя. Перші свої 4 ротації я їздив у складі екіпажу, а решту — на взводно-опорні пункти уже як начальник ВОП. З кожною наступною поїздкою ми вже чітко розуміли, хто чим має займатися, хто за що відповідає. Найважче відрядження було в Курахово і коли ми виконували свої обов’язки під Красногорівкою і Мар’їнкою. Тоді ми брали участь у визволенні Мар’їнки, що фактично було операцією з недопущення другого «Іловайського котла», щоб запобігти оточенню. Це був дуже важкий час. Там тоді тривали безперервні обстріли, усвідомлювали, що кожної хвилини могли загинути… За півтора року відряджень на війну побував в близько двадцяти точках — населених пунктах, де велися бойові дії. Ротації виглядали так: приїхали на тиждень-два додому і знову — на два-три місяці на Схід. Загалом за 2014-й початок 2015-го їх було вісім чи дев’ять. Кожного разу не знав, з яким кольором волосся повернуся додому — зовсім сивим чи ще не зовсім…»

Прапорщик Олег Кушнір і всі нацгвардійці військової частини 3053, які пройшли через воєнне пекло 2014-го, залишилися живими. Це чудо, а ще, як зазначив Олег — це розуміння всіма побратимами того, що злагодженість підрозділу, опора один на одного, кожен знав, на кого конкретно саме він міг покластися у найкритичніші моменти і ситуації.

«Ми всі розуміли, що від кожної дії того чи іншого бійця залежить життя кожного з нас, і якщо хтось зробить щось не так, можуть загинути люди. Не раз говорили з хлопцями, що наш батальйон фартовий, — усміхається Олег, — Нас Бог зберігав не раз. Ніхто з наших не загинув. А так, взагалі — це не передати, все, що довелося там пережити. І як важко рідним говорити неправду про те, де ти знаходишся. І коли не знаєш, чи повернешся, чи цього разу мусиш залишитися там вже назавжди…».

Ось такі Герої живуть і служать серед нас. Люди, яким ми зобов’язані життям, миром і спокоєм на нашій території.

Сьогодні Олег продовжує службу в складі підрозділу з охорони громадського порядку військової частини 3053, передає досвід, знання та уміння молодим побратимам, а того, через що в свій час перейшов на війні, не бажає нікому, хоча, як і решта гвардійців усвідомлює свій військовий обов’язок і готовий у разі необхідності знову вирушити на захист своєї Батьківщини на кордони з зовнішнім ворогом.

 

Довідково

Підрозділи НГУ продовжують виконувати бойові завдання по всій лінії зіткнення в межах протидії проросійським незаконним збройним формуванням. Зокрема, з 2014 року нацгвардійці брали участь у ліквідації блокпостів незаконних збройних формувань так званих ЛНР/ДНР, забезпечували контроль територій, на яких розгорталися сили АТО, організовували блокування осередків дислокації НЗФ, здійснювали недопущення поширення діяльності НЗФ на інші території, проводили розвідувально-пошукові заходи, пошук місць установлення керованих фугасів. Підрозділи Нацгвардії забезпечували спільно з підрозділами ЗСУ супроводження колон сил АТО на шляхах сполучення, проведення рейдових та штурмових дій у складі штурмових груп спільно з підрозділами Збройних сил, Служби безпеки, Державної прикордонної служби України. За весь час виконання службово-бойових завдань в АТО/ООС на сході України більше як 220 гвардійців загинули, понад 800 воїнів отримали поранення та травмовано. Зниклими безвісти рахуються 14 військовослужбовців Національній гвардії України. За мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за територіальну цілісність та Незалежність України заохочено 20351 військовослужбовець — учасник АТО (ООС), у тому числі 1364 нагороджено державними нагородами, з них 188 — посмертно.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


2 коментарі до статті «У 2014-му нацгвардійці хмельницької військової частини пройшли через воєнне пекло»

  1. Irina Hitchenko-Fomyuk коментує:

    А що там між військовими робить найвеличніший дизертир??? Хай би ще в стрінгах позував, блазень(((

  2. Тетяна Вікторівна коментує:

    Дякуємо за Вашу мужність і героїзм!Нехай Господь береже всіх наших захисників , а ми маємо їм та їхнім сім’ям у всьому допомагати.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Читайте у цій рубриці