У Шепетівці попрощалися із Захисником України Сергієм Бочаровим
Сьогодні, 3 вересня 2025 року, на площі імені Тараса Шевченка Шепетівка зупинилася у скорботі. Громада проводжала в останню путь свого земляка — сержанта Сергія Олександровича Бочарова, який віддав життя за свободу та незалежність України.
Сергій Бочаров народився 7 липня 1974 року в місті Шепетівка. Його дитинство було сповнене любові та турботи. Виховувався у родині бабусі та дідуся — Галини Петрівни та Степана Яковича Вознюк, поруч завжди була мама Людмила Михайлівна. Сергій мав молодшого брата Максима, з яким його пов’язували теплі, щирі братерські стосунки. Змалку вирізнявся активністю й любов’ю до спорту, особливо до футболу.
Відвідував спортивну школу, брав участь у змаганнях, мріяв про великі перемоги на полі. Навчався у загальноосвітній школі № 7, де залишив по собі пам’ять як про відповідального та доброзичливого учня.
Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею, де здобув спеціальність плиточника-облицювальника.
Служив строкову в Одесі, згодом повернувся додому. Жив спокійно, скромно, працював за фахом, цінував прості радощі, найбільше — родину. Велику частину своєї любові Сергій віддавав двоюрідним братові та сестрі — дітям рідної тітки Лілії Степанівни, з якою вони разом зростали. Для них він був не просто братом, а й другом та наставником.
Смерть бабусі Галини Петрівни стала для Сергія переломним моментом. Саме тоді він вирішив: піде добровольцем на війну, щоб захистити рідну землю, і 23 лютого 2024 року Сергій був мобілізований. Після навчання у Полтаві він вирушив на передову. Служив сержантом, старшим стрільцем-вогнеметником 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу, 3-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону. Був дисциплінованим, надійним, завжди — на зв’язку з рідними, особливо з тіткою Лілією Степанівною. Умів слухати, підтримувати, ніколи не залишав близьких сам на сам із проблемами.
Мріяв про мирне майбутнє.
«От повернуся — обов’язково куплю тобі машину, щоб ти могла мене всюди підвозити», — з усмішкою казав він тітці.
Планував завершити ремонт удома, жити простим, але щасливим життям поруч із рідними. Востаннє рідні чули його голос 20 серпня — тоді Сергій казав, що вирушає на бойове завдання. Уже 27 серпня сім’я отримала страшну звістку: 26 серпня перестало битися серце воїна.
Сергій Бочаров був доброю, щирою людиною, яка завжди відчувала відповідальність за інших і ніколи не шкодувала про свій вибір. До останнього подиху залишався вірним своєму обов’язку та Україні. Мрії Сергія не здійснилися, але вони житимуть у серцях тих, хто його любив. Для них він назавжди залишиться не просто воїном, а рідною людиною, яка віддала найдорожче — своє життя — аби ми могли жити у вільній країні.
Сьогодні громада схиляє голови і в пам’яті він назавжди залишиться для рідних опорою, для друзів — щирим товаришем, для побратимів — відданим воїном, а для всієї громади — прикладом мужності та любові до своєї землі. Вічна пам’ять і слава Герою! Слава Україні!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь