Він був не просто солдатом: у Шепетівці прощалися з полеглим воїном Романом Ткачем
25 квітня Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу полеглого на війні воїна, земляка, старшого солдата Ткача Романа Володимировича, який з вірою у Перемогу над ворогом самовіддано боронив українську землю та загинув у бою.
Роман Ткач народився 27 грудня 1994 року в місті Шепетівка Хмельницької області. Зростав у родині, де панували повага, підтримка та взаєморозуміння. Його батьки — Володимир Михайлович і Леся Вікторівна — завжди були для нього прикладом працьовитості та мудрості. Роман був середньою дитиною, мав міцний зв’язок із старшим братом Олегом і з ніжністю ставився до молодшої сестри Марії. Ще з дитинства вирізнявся добрим серцем, щирістю та життєрадісністю. Хлопець навчався у Шепетівській загальноосвітній школі № 3, де зарекомендував себе як товариський, щирий і відкритий хлопець.
З дитинства полюбляв спорт, особливо футбол, мав багато друзів. Після 9 класу Роман вступив до Полонського професійного ліцею, де опанував фах електрика. Його руки завжди тягнулися до роботи — він любив створювати, лагодити, бути корисним.
«Згодом відслужив строкову службу в армії, після чого вирішив залишитися за контрактом. Служив у Херсоні, де і загартував свій характер, заглибився у військову справу і став справжнім професіоналом. Після армії юнак повернувся до цивільного життя, працював за фахом, шукав себе, змінював роботу, прагнучи знайти не просто джерело заробітку, а щось справжнє, важливе», — розповіли у Шепетівській міській раді.
24 лютого 2022 року, коли ворог переступив поріг рідної землі, серце Романа підказало йому єдиний правильний шлях. Без вагань, у перший день повномасштабного вторгнення, Роман пішов добровольцем. Його не треба було умовляти — він сам прийшов до військкомату, з поглядом, у якому горіли рішучість і гнів. Його прирядили до 47-ї окремої механізованої бригади. Він відразу опинився в самому пеклі — штурми, бої, вибухи, втрати.
«Під час одного з бойових виходів Роман отримав контузію, але не зламався. Пройшов лікування й повернувся до строю, цього разу — до 14-ї окремої механізованої бригади. Він був не просто солдатом. Сильний, витривалий, загартований. Мріяв про службу в Силах спеціальних операцій, постійно тренувався, вивчав нову техніку, тактику, не зупинявся у своєму розвитку ні на мить. Його жага до знань і вдосконалення вражала. Він знав, для чого він тут, знав, кого захищає і не дозволяв собі слабкості. Та за всім цим — бронею, автоматом, суворим поглядом — завжди залишався добрим і чуйним хлопцем. Він не втрачав людяності. Завжди телефонував мамі, цікавився, як у сестри справи, допомагав побратимам, підтримував словом і ділом. Його любили, ним пишалися. Його присутність надихала, а внутрішній спокій передавався навіть у найстрашніші миті», — додали в міській раді.
17 квітня 2025 року серце Романа зупинилося під час виконання бойового завдання.
Війна забрала ще одного Героя, але не стерла пам’ять про нього. Бо пам’ять про таких, як Роман, живе в серцях людей.
Герої не вмирають!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь