Майже рік чекали дива: до Шепетівки «на щиті» повернувся Герой
Війна знову принесла біль і важку втрату до Шепетівської громади. 30 червня земляки схилили голови у глибокій скорботі, щоб провести в останню земну дорогу стрільця — номера обслуги десантно-штурмового батальйону, солдата Пирожка Максима Сергійовича.
Максим Пирожок народився 5 лютого 1996 року в Шепетівці. Він був єдиним, омріяним сином у батьків — Сергія Миколайовича та Катерини Іванівни, які виховали його в безмежній любові та турботі. Змалечку хлопчик зростав допитливим і товариським. Відвідував дитячий садок «Ластівка», а у 2002 році пішов до першого класу ЗОШ № 4.
Літні канікули Максима минали у селі Вишневе. Там, в оточенні великої та згуртованої родини, формувався його характер — спокійний, поміркований, працьовитий і наполегливий. Особливий зв’язок у хлопця був із дідусем, Іваном Даниловичем, для якого він став першим і надзвичайно дорогим онуком. Саме дідусь був його головним наставником: навчав чоловічих справ, передавав господарський досвід, вчив керувати автомобілем та прищеплював любов до праці на рідній землі.
Після закінчення 11 класу Максим навчався у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівській залізниці, згодом разом із батьком працював за кордоном, а пізніше — на будівництві у Львові. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення ворога, чоловік без вагань долучився до самооборони міста.
Максим виходив на чергування з патрулями, стояв на блокпостах. Його батько, Сергій Миколайович, на той час уже брав участь у бойових діях на Донеччині, тож син узяв усі домашні справи на себе.
«Він умів усе, мав золоті руки, — пригадує тітка Валентина. — Чудово куховарив, знався на будівництві та електриці, добре розбирався в комп’ютерах. А ще дуже любив тварин, природу та дбайливо доглядав за власним садом».
12 лютого 2025 року Максим був мобілізований до лав Збройних сил України. Військовий вишкіл пройшов на Рівненщині, а згодом вирушив на Сумський напрямок, де 25 травня склав присягу на вірність українському народові. Уже в червні 2025 року захисника перевели на один із найважчих відтинків фронту — Донеччину.
Під час виконання першого ж бойового завдання Максим виявив надзвичайний героїзм. Попри власне поранення, ризикуючи життям, воїн евакуйовував поранених побратимів з-під ворожого вогню. Спілкуючись із рідними, ніколи не скаржився:
«Мені нічого не потрібно, все є. Я повернусь з перемогою. Інакше бути не може».
17 червня, ще повністю не відновившись після поранення, Максим вирушив на чергове бойове завдання. Воно стало для нього останнім. Серце відважного воїна зупинилося 10 липня 2025 року — життя молодого захисника обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу штурмових груп у Краматорському районі Донецької області.
Майже рік батьки та родина не втрачали надії, жили в очікуванні й не припиняли пошуків, активно беручи участь в акціях на підтримку безвісти зниклих захисників.
«Ми шукали прізвище у синіх списках, про чорний навіть не думали, — пригадує тітка Валентина. — Уся наша родина вірила і чекала на його повернення. Адже він був людиною з великим серцем. Любив усіх нас, своїх двоюрідних братів і сестер, двох маленьких племінниць. Мріяв створити власну сім’ю».
Проте офіційне сповіщення про збіг ДНК обірвало всі сподівання. Максим повернувся додому «на щиті».
«Останній прощальний погляд мого Максима назавжди залишиться у моїй пам’яті, до останньої хвилини життя…», — з невимовним болем промовляє мама Героя.
Ці слова відлунюють у кожному серці, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати єдиного сина.
Проте любов рідних сильніша за смерть.
«Ми ніколи не дозволимо говорити чи навіть думати про нашого Максима в минулому часі, він у наших душах житиме назавжди», — каже хрещена мати Катерина Іванівна.
Він не пішов — він залишився жити у спогадах рідних, у шелесті посадженого ним саду та в пелюстках улюблених троянд, що тепер квітнуть у пам’ять про молодого захисника.
«Сьогодні Шепетівська громада у глибокій скорботі розділяє пекучий біль із родиною Героя. Наш обов’язок — підставити плече підтримки рідним та зберегти пам’ять про того, хто віддав за нас найдорожче — своє життя», — резюмували під час прощання.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь