Загинув рятуючи побратимів: у Шепетівці провели у засвіти молодшого сержанта
Сьогодні, 17 березня, Шепетівська громада знову зустрічала полеглого воїна. «На щиті» повернувся молодший сержант Корчук Володимир Павлович, інспектор прикордонної служби — начальник групи мінометів вогневого відділення прикордонної служби.
Володимир Корчук народився 7 лютого 1991 року в місті Шепетівка. Його дитинство було сповнене і щасливих моментів, і тяжких випробувань. Він зростав у родині, де панувала любов і підтримка: батько, Павло Степанович, працював на заводі культиваторів, а мама, Оксана Сергіївна, була бухгалтером на м’ясокомбінаті. Володимир мав старшу сестру Лесю, яка завжди була поруч. Проте життя рано змусило його подорослішати. Коли Володя пішов до першого класу, родина зазнала тяжкої втрати — не стало батька і мама залишилася сама з двома дітьми. Цей удар був болючим для всіх, але найбільше для маленького хлопчика, який так потребував батьківської підтримки. Попри всі труднощі, Володимир виріс у любові, турботі та повазі до людей. Володя навчався в школі-пансіоні, де з ранніх років проявив себе як щирий, доброзичливий і активний хлопчик. Його не можна було не помітити — він був «душею компанії», завжди готовим допомогти, підтримати, пожартувати, щоб підняти настрій друзям.
Він ріс різнобічною особистістю: займався в театральному гуртку, захоплювався танцями, але найбільше любив бойове самбо. Спорт виховав у ньому витривалість і дисципліну, допоміг досягти перших перемог — юнак не раз здобував призові місця на змаганнях. Володимир мріяв про серйозну кар’єру, де зможе служити людям.
Після закінчення школи хлопець вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві на спеціальність «слідчий». Це були нелегкі роки — навчання вимагало витримки, дисципліни та сили волі. Завдяки цілеспрямованості і працелюбності він закінчив навчання з відзнакою. Його шлях у правоохоронних органах розпочався у 2012 році на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Шепетівського районного відділу поліції. Служба була важкою, але Володимир завжди залишався чесним і відданим своїй справі. Колеги поважали його за принциповість і справедливість. Він зростав професійно, здобувши звання капітана поліції, проте у 2018 році ухвалив непросте рішення — залишити службу. Деякий час працював начальником дільниці № 2 на комунальному підприємстві теплових мереж.
Війна змінила все. 9 березня 2023 року Володимир добровольцем пішов боронити Батьківщину. Він вступив до 15 мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон», де став інспектором прикордонної служби 1 категорії та начальником третьої групи мінометів. Бойовий досвід і рішучість Володимира, зробили його надійним побратимом, справжнім лідером серед своїх. Жага до боротьби була у нього в крові, адже його бабуся і дідусь були воїнами ОУН-УПА, пройшли заслання у Воркуті та Магадані. Володимир продовжив справу предків, захищаючи рідну землю.
Воїн мав надійний тил — своїх дівчат: перше кохання — дружину Антоніну та донечку Софію. Чоловік був неймовірно турботливим татом, кожну вільну хвилину намагався провести з донькою. Його найбільшим бажанням було, щоб вона зростала у вільній країні, без страху війни.
Дружина Антоніна прийняла його рішення стати на захист Батьківщини, усвідомлюючи всю небезпеку, адже й сама була військовослужбовицею. Їхня любов була міцною, і навіть розлука не могла її зруйнувати.
«Він був найкращим батьком і коханим чоловіком. Завжди казав, що любив мене, любить і буде любити… Кожну вільну хвилину присвячував нам, намагався бути поруч навіть на відстані», — згадує Антоніна.
Родина завжди була для Володимира найміцнішою опорою. Найближчі підтримували його в усьому, пишалися кожним його досягненням і щиро переживали за нього.
Мама завжди була поруч, даруючи сину безмежну любов і турботу. Сестра Леся, з якою він зростав пліч-о-пліч, розділяла всі радощі й труднощі життя, а її чоловік і донечки Іванка та Соломія обожнювали дядька. Він був для них прикладом сили, мужності й доброти. Коли Володимир став на захист Батьківщини, рідні серцем і душею завжди були поруч із ним. Для родини воїн назавжди залишиться Героєм, чий дух житиме в їхніх серцях.
Сестра Леся згадує, що під час останньої зустрічі з Володею вона побачила в його очах біль війни.
«Він переживав за своїх побратимів, друзів. Казав: «Леся, якщо не я зараз буду захищати, то я не хочу, щоб потім моя донька або племінниці брали у руки зброю».
8 і 9 березня дружина приїздила до Володимира, вони просто були разом та підтримували одне одного. Він заспокоював її, усміхався й казав, що все буде добре. Але вже 12 березня воїна не стало. Ті останні дні назавжди закарбувалися в її серці. Чоловік знав, що йде на небезпечну місію. Але страху в ньому не було — лише рішучість і обов’язок.
Володимир загинув, рятуючи своїх побратимів. Він не мріяв про героїзм — він просто робив те, що вважав правильним, а його ім’я закарбоване в історії боротьби України за свободу.
Герої не вмирають! Слава Україні!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь