У Шепетівці прощалися зі старшим солдатом Сергієм Скаржинцем: він помер на руках своїх побратимів
Горе і пекучий біль знову прийшли у нашу громаду. На «щиті» з поля бою до рідного краю — Шепетівської громади — повернувся ще один наш земляк, старший солдат Скаржинець Сергій Володимирович, оператор 2 відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів 2 механізованого батальйону військової частини.
Сергій Володимирович Скаржинець народився 16 грудня 1986 року на Рівненщині у селі Рудня, в сім’ї працівників місцевого колгоспу: мати Наталія Захарівна працювала у ланці, а батько Володимир Максимович — комбайнером. Сергій був старшим братом сестрі Оксані та брату Максиму. Після закінчення у 2004 році Людинської загальноосвітньої школи І-III ступенів, навчався в автошколі ДОТСААФ, де отримав права водіння усіх категорій. Рідні згадують про його любов до техніки. Автомобілі з дитинства вабили хлопця, адже його дитинство проходило у батька в колгоспному гаражі, де стояло багато різної техніки: автомобілі, комбайни й автобус. У гаражі він крутив все, тому і не дивно, що дитяче захоплення переросло у професійну діяльність.
«Після навчання Сергій проходив строкову службу в аеромобільних військах у місті Вінниця. Склав присягу 28 травня 2005 р. та отримав звання старший солдат. Наказом командира військової частини А2656, в якій юнак продовжив службу, від 22 липня 2005 року йому була присвоєна кваліфікація водія 3 класу. Також його як майстра, який може відремонтувати будь-яку техніку, призначили керувати військовим гаражем частини, де він відповідав за 15 машин. Після служби в армії хлопець повернувся у рідне село та одразу влаштувався працювати водієм в колгосп рідної Рудні», — розповідає Шепетівська міська рада.
У 2007 році Сергій переїхав у місто Хмельницький. Там він працював на фірмі КТК «Транс» водієм великовантажних автомобілів. Також це місто стало важливим в його особистому житті. Саме у Хмельницькому юнак зустрів свою кохану дружину Наталію, з якою вони взяли шлюб у 2011 році. Згодом у подружжя народилося дві донечки — Тетяна та Леся.
За час роботи у фірмі він став не тільки висококласним водієм фур, але й першокласним майстром з їх ремонту та обслуговування. Сергій став отримувати багато пропозицій роботи за кордоном, але завжди відмовлявся — не хотів полишати рідний край, батьків та рідних. Жив за принципом — де народився там і згодився. Був гарним сім’янином, безмежно любив дружину та дітей, старався забезпечити своїм близьким добробут та затишок, любив, щоб усе було гарно.
Але всі мрії та плани зруйнувала війна. 2 травня 2023 року чоловік отримав повістку. Найкращий чоловік дружині Наталії, дбайливий батько двох доньок — дванадцятирічної Тані та восьмирічної Лесі, чуйний син та старший брат — в одну мить став Героєм та прикладом палкого служіння Батьківщині для всіх нас. Він одразу з’явився в ТЦК, вирушив на фахову підготовку на рівненський полігон. Там був разом зі своїм братом Максимом, якого мобілізували місяцем раніше, а розподілення отримав до 33-ї окремої механізованої бригади, де був призначений на посаду старшого водія та виконував бойові завдання на машині «газон».
«16 червня 2023 року отримав першу контузію під час мінометного обстрілу в районі Мала Токмачка на Запорізькому напрямку, 27 жовтня того ж року поранення шиї та вуха в районі села Роботине через скид дрона-камікадзе, внаслідок чого втратив слух на одне вухо. Після лікування та реабілітації знову повертається на службу. 13 лютого 2024 року знову був поранений: на цей раз постраждали права рука та ліва нога. Попри все, через чотири місяці безперервної реабілітації воїн знову повернувся в стрій на посаду оператора протитанкових ракетних комплексів», — додали в міськраді.
Дружина та рідні просили його перевестися в якусь тилову частину, адже він отримав статус обмежено придатного, але Сергій сказав сім’ї, що не може покинути побратимів та важливу роботу, яку виконує. Чоловік ніколи не жалівся і не розповідав як йому ведеться, чи тяжко, чи страшно. У нього завжди було «все добре», але дружина вже по інтонації знала коли дійсно добре, а коли все-таки халепа.
26 вересня 2024 року Сергій, після невеличкої відпустки, поїхав на службу зі словами: «Хто як не я? Хто там буде?» та переживав за своїх бойових друзів: «Льоню треба поміняти».
20 жовтня, в неділю о 21:58 дружина отримала від нього останнє «все добре»…
Від травм, несумісних з життям, Сергій помер на руках своїх побратимів.
Чоловік мріяв повернутися з війни у мирне життя, разом з дружиною та доньками поїхати на сімейний відпочинок у Карпати, а також замовити велике сімейне фото на полотні.
«Тепер лише спільні світлини будуть нагадувати про щасливе життя разом, а рідний батьківський образ назавжди залишиться у пам’яті доньок, як яскравий взірець доброти та людяності, мужності та героїзму. Відданість і самопожертва Сергія є для усіх нас прикладом гідної боротьби за нашу незалежність. Від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини, чи Україна і надалі буде незалежною державою. Вічна пам’ять воїну!» — резюмували в Шепетівській громаді.
Слава Україні!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Вічна Пам’ять Герою Захиснику і Царство Небесне, нехай Господь простить йому всі гріхи , вольні і невольні, співчуття родині , близьким , жінці , донькам , батькам , а клятим окупантам прокляття на весь їх рід , щоб відчули те , що переживають наші люди .