Коли в Шепетівці почали називати вулиці на честь діячів Української революції?

III

Рішенням тієї ж сесії міської ради було перейменовано вулицю Куйбишева (найближчий радник Сталіна з питань економіки) на Січових Стрільців. Знаходиться вона поблизу школи № 8, що у мікрорайоні Косецькому.

«Січові Стрільці» — військовий підрозділ Наддніпрянської Армії УНР, сформований у 1917 році початково з вiйськовополонених австро-угорців українського походження. Назва «Січові Стрільці» була вперше використана під час І Світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу — Легіону УСС, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху.

Перше військове формування Січових Стрільців у Наддніпрянщині — Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців — було зорганізовано у Києві у листопаді 1917 з українців — галичан та буковинців — російських військовополонених австро-угорської армії, які знаходились в Наддніпрянській Україні та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед наступом більшовиків (командир куреня — сотник Григорій Лисенко). У грудні-січні курінь (батальйон) брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Наприкінці січня 1918 року Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.

Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Стрільців, їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армії УНР, Євген Коновалець.

По звільненню 1 березня 1918 року Києва, 1-й курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових стрільців у складі двох піших і одного запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків.

По відмові після гетьманського перевороту полку Січових Стрільців продовжувати військову службу на користь Української Держави, його роззброїли німці й Січові Стрільці розійшлися по Україні, але значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії збройних сил Української Держави, де у 2-му піхотному полку полковника Петра Болбочана склала 3-й курінь.

У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві.

Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918 року) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників.

У кінці лютого залишки дивізії Січових Стрільців були відведені у тил для реорганізації, після якої дивізія нараховувала 500 старшин і 7 000 вояків, але внаслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919 року) вона зменшилася до 300 старшин і 4 500 вояків. Незважаючи на подальші бої в районі Шепетівки у квітні-травні й Крем’янця, корпус Січових Стрільців, в який була переіменована дивізія Січових Стрільців, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерей. Наприкінці травня — у червні корпус Січових Стрільців прикривав з півночі наступ військ УНР на Проскурів і Старокостянтинів·

У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня частково перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв’язку з катастрофою обох українських армій у «трикутнику смерті», демобілізувалася. 23 листопада 1919 в Любарі гайдамацька бригада отамана О. Волоха роззброїла 1-й полк Січових стрільців й заарештувала його командира полковника І. Андруха. Для шепетівчан це військове формування запам’яталося участю в оборонних боях за Шепетівку проти більшовицьких дивізій під загальним командуванням Щорса(у квітні 1919 року) та у звільненні Шепетівки (16 серпня 1919 року) від більшовиків.

В районі вулиці Шешукова знаходиться вулиця та провулок Симона Петлюри. До 29 січня 2015 року вона носила назву політика-більшовика, наркома освіти СРСР (1917–1929), академіка АН СРСР Луначарського А. В. На виконання рішення ХХІІ сесії Хмельниць­кої обласної ради VI скликання № 8-22/2014 від 26.02.2014 року «Про декомунізацію Хме­льницької області», депутати Шепетівської міської ради вирішили перейменувати вулицю на честь відомого політичного та військового діяча Української революції 1917–1921 рр.

Симон Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року у Полтаві. Походив із давньої козацько-священицької родини, проживав у Полтаві у батьківському будинку по вул. Завгородній, 20 (нині перехрестя вулиць Артема — Зигіна). Після закінчення Полтавського духовного училища навчався у Полтавській духовній семінарії (1895–1901), з якої був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка.

З 1900 р. — член Революційної української партії (РУП). З липня 1906 р.– секретар київської газети «Рада», а від літа 1907 до 1908 — співредактор соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 — редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» (Москва).

У роки Першої світової війни 1914–1917 — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. У період української революції Симон Петлюра стає одним із її провідників: з березня 1917 — член Української Центральної Ради, з травня — Генеральний Секретар військових справ. У січні-лютому 1918, сформувавши Гайдамацький кіш Слобідської України, він бере активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. За Гетьманату очолює Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організовує упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні Петлюру заарештовують, але під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. його звільняють із в’язниці і обирають до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. С. Петлюра — Головний отаман армії УНР, а з лютого 1919 р. — голова Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 Симон Петлюра здобуває Київ, а 5 грудня 1919 виїжджає до Варшави для організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії.

З листопада 1920 Петлюра керує роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні, Ченстохові, Варшаві). 31 грудня 1923 виїжджає до Австрії, а згодом — до Угорщини та Швейцарії. У жовтні 1924 оселяється у Парижі, де організовує видання тижневика «Тризуб», продовжує виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбардом 25 травня 1926. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. Сестри Петлюри Маріанна та Феодосія були репресовані радянською владою у 1937, будинок родини Петлюр у Полтаві було націоналізовано, згодом зруйновано. До речі С. Петлюра кілька разів навідувався до Шепетівки. 20 квітня 1919 року він приймав парад військових в центрі міста, а в грудні 1919 року — від’їжджав з нього за кордон і після цього більше не повертався до України.

У мікрорайоні Косецький, біля школи № 8, паралельно вулиці Січових Стрільців знаходиться вулиця Коновальця. Названа на честь полковника Армії УНР, голови Проводу українських націоналістів, першого голови ОУН. Народився у вчительській родині у селі Зашкові на Львівщині. Тут закінчив школу. У 1901–1909 роках навчався у Львівській академічній гімназії, вивчав право на правничому факультеті Львів­ського університету. Зі студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. Із 1912 року — секретар львівської філії «Просвіти». Через рік обраний до складу головної управи Україн­ського Студентського Союзу, де належав до на­ціонально-демократичної секції.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

2 серпня 1914-го мобілізований до австрій­ської армії. У червні 1915-го, під час боїв на Ма­ківці, потрапив у російський полон, перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню). Після Лютневої революції в Росії Коновалець разом із галицьки­ми старшинами розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. Наприкінці липня 1917-го приїжджає до Киє­ва. Появу в столиці починає зі вступу до Галицько- Буковинського комітету допомоги жертвам війни.

У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем сформували Галицько-Буковинський курінь січових стріль­ців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. У січні 1918 року Коновальця обрано командиром куреня. У кінці січня — на початку лютого 1918 року ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились під час протидії січневому заколоту та в боях проти більшовицьких військ (у тім числі окупаційних ро­сійських) на підступах до міста. 1–2 березня 1918 року стрілецькі частини спільно із Запорізьким корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

Із приходом до влади гетьмана Скоропадсько­го полк Січових стрільців 1 травня 1918 року на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом із кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.

Наприкінці серпня 1918 року Коновалець отри­мав від Скоропадського дозвіл на формування Окремого загону Січових Стрільців у Білій Церкві. Однак після підписання Скоропадським договору про федерацію з Росією січовики підтримали Ди­ректорію УНР у повстанні проти влади гетьманського режиму та приєдналися до військ Дирек­торії. Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. У 1918–1919 роках керував дивізією, корпусом і групою під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

Після прийняття 6 грудня 1919 року на нараді Головного отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про роз­формування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію своїх підрозділів.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 років та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку но­вих методів боротьби за незалежність України. У цих обставинах у липні 1920-го здійснює за­ходи щодо створення принципово нової орга­нізації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 року за безпосередньої участі Коноваль­ця створено Українську Військову Організацію (УВО). Сам він повернувся до Львова й очолив навчальну команду УВО. Із грудня 1920 року був змушений жити в еміграції в Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. 28 січня — 3 лютого 1929 року на конгресі у Відні було створено Орга­нізацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Коновальця.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. їх нама­галися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 23 травня 1938 року Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті спецоперації. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов. Поховано Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк. Євген Коновалець не один раз відвідував Шепетівку, про що свідчать численні спогади та фотодокументи.

Поділитися посиланням: