Рятувальницький роман

1

Роман вискочив з квартири, як ошпарений. Це ж треба, щоб так не таланило. Знову проспав і запізниться на роботу. Чекатиме його чергова сувора нотація від начальства, а можливо, й штраф. Це вже залежатиме від того, з якої ноги встане шеф, що відрізнявся якоюсь хворобливою, чисто німецькою, педантичністю. Його співробітники так і прозвали на роботі — «істинним арійцем».

Так, нема часу ліфт чекати. Перескакуючи через три і чотири сходинки, помчав вниз. Кулею вилетів із під,їзду. Але довелось притишити ходу, бо саме майже біля виходу зібрався натовп сусідів. Вони щось досить енергійно обговорювали.

«Що за збіговисько? Чого вони тут з’юрмилися?» — подумки вилаявся Руслан, але, як людина вихована, ввічливо привітався. Йому якось мляво і невпопад відповіли, і він уже збирався мчати далі, але погляд несподівано вихопив якусь брудну темно-червону шкіру, що лежала на дивній бордовій траві під кущами бузку.

«Що за чортівня? Рой? Це ж Рой!» — ноги ніби приросли до землі. Рой — улюбленець дітвори і дорослих, що мешкали і в його, і в сусідніх будинках. Вже немолода, дуже розумна і лагідна собака, німецька вівчарка, яка, здається, любила все людство…

Рой теж мав колись господаря, відставника-пенсіонера. Він помер, і собака залишилась одна. Але пес нікуди не пішов з двору, де виріс і жив, і де все ще йому нагадувало господаря. Ніби всі до нього добре ставилися, і підгодовували…

І ось ця найдобріша собака вся закривавлена і, здається, помирає.

— Що сталося? — запитав глухо.

Сусіди наввипередки почали розповідати про сусіда Іллю, який на вигляд, ніби, порядна людина, але чомусь озвірів і ні з того ні з сьогодні побив собаку.

— Чому він розходився? Може, його хтось і образив, а він, гад, на собаці лють свою зігнав. От що варто з таким душогубом зробити? — гнівно запитувала Віра Петрівна, яка жила на першому поверсі і все про всіх знала — Я б йому ноги повідривала! — резюмувала нарешті, гаряче підтримувана з усіх сторін.

«Ну, ноги відірвати ще встигнемо, а зараз треба собаку рятувати!» — пролунало в голові, як наказ. Руслан, підскочивши , підхопив собаку на руки.

— Ви куди це? — здивувалась Віра.

—До ветеринара, — коротко кинув і швидко пішов до машини, своєї гордості і втіхи, нещодавно втіленої мрії, на яку збирав гроші більше двох років.

Собака подивився очима, сповненими болю і якоїсь вселенської печалі, і прикрив повіки.

— Потерпи друже, ось зараз відвезу тебе туди, де точно допоможуть, — рішуче відчинив дверцята і обережно поклав Роя на заднє сидіння.

Скерувавши машину на потрібну вулицю, набрав номер шефа. Той, звичайно, вже сидить, як завжди, і чекає на «несумлінних», «недисциплінованих» працівників. А неорганізованому Русланові від нього діставалося найбільше.

— Добрий ранок, Володимире Івановичу, — відчувши звичні скутість і невпевненість, випалив одразу: — Я сьогодні запізнюсь ненадовго. Сподіва…

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

— Звісно, хто б сумнівався, — перебив, ніби зрадівши, шеф.

— У мене сімейні обставини, — спробував пояснити.

— Та вони у тебе кожного дня, ті обставини. Ось приїдеш — поговоримо.

Останні слова прозвучали, як погроза, і Руслан скривився.

«Та й дідько з ним. Навіть якщо звільнить, я собі завжди роботу знайду, — підбадьорював себе. — Ні, не звільнить, бо тоді робота всього відділу завалиться, бо все на мені тримається».

Хоч і самовпевнено, але справедливо, бо Руслан дійсно був талановитим програмістом, який роботу знав і любив. А ще він був неодруженим і безвідмовним, що цінувалося.

— Десь тут я ніби бачив таку вивіску. Де ж це вона? О! Оце вона, напевне, і є. — Руслан збуджено повернувся до собаки, що відкрив очі і ніби чогось чекав. — Ну, брате, тримайся. Вже приїхали. Хоч би там ще було відчинено.

Попри сумніви і розклад роботи, де зазначалося, що клініка працює з десяти годин, двері виявились відчиненими. Руслан впевнено пройшов невеличким коридором і постукав до першого ж кабінету. Деякий час було тихо, а потім пролунав дзвінкий дівочий голос:

— А ми ще не працюємо!

— Докторе, потрібна допомога терміново… — почав хлопець за дверима, та несподівано вони відчинились.

Руслан сторопів і замовк На порозі, приязно усміхаючись, стояла… Богиня. Бо ж тільки у богині можуть мати хвилясте золотаве волосся і очі весняної небесної блакиті. А ще густі довгі вії, малинові губи, ніжну шкіру…Зі ступору його вивів той самий дзвінкий голос:

— Ой, бідненький, що з ним? — у кожній нотці співчуття. Дівчина швидко оцінила серйозність ситуації і показала на досить великий стіл під лампою: — Кладіть собаку сюди.

— Докторе, врятуйте Роя, — прийшов до тями Руслан і розповів, що сталося з його підопічним.

— Врятуємо, ви не хвилюйтесь так, — заспокоювала дівчина. — От побачите, все буде гаразд. Скоро приїде мій дядько, геніальний лікар, він вилікує його обов’язково. — Вона зашарілась і додала: — А я не лікар, я тільки вчусь, а зараз просто допомагаю на канікулах.

До приїзду дядька вона зробила рентгенівські знімки.

— Так, що ми тут маємо? — розглядаючи їх біля вікна, впевнено рахувала: — Перелом передньої лівої кінцівки зі зміщенням, переломи двох ребер, все інше — забої різної важкості. На щастя, внутрішні органи, хоч і постраждали, але кровотечі нема… Так що не треба так хвилюватись. Я ж казала, що все буде добре.

— Ви знаєте, мені на роботу потрібно їхати, — згадав трохи заспокоєний Руслан. — І що тепер робити, не уявляю…

— То залишіть собаку тут і йдіть собі на роботу. Вона не в тому стані, щоб когось турбувати. А з такими милими пацієнтами я й сама впораюсь.

— А можна буде мені подзвонити, щоб дізнатись, що тут, як… — запитав невпевнено і почервонів.

— Так, звичайно, дзвоніть. Зараз я вам напишу свій номер телефону, а ви мені залишіть свій. Може, щось потрібно буде.

— Ну, друже, скоро тебе заберу. Веди себе гарно, щоб я за тебе не червонів, — Руслан погладив собаку по голові, втішаючи не стільки його,скільки себе. Домовився з Танею (так звали Богиню і за суміцниством помічника ветеринара), що заїде зразу після роботи, і з явним небажанням пішов до виходу.

На його щастя, шеф кудись поїхав, а це означало, що «виховна робота» переноситься. На роботі був неуважним, навіть співробітники звернули на це увагу. А він постійно ловив себе на стривожених думках про Роя і замріяних про Таню. Але замріяних чомусь було набагато більше. Раз із шість дзвонив до ветлікарні, але в голосі Тані, що завжди брала слухавку, жодного разу не промайнуло і натяку на те, як він набрид, хоч і знав це напевне.

Лапу собаці загіпсували ще з ранку, напоїли його молоком, а тепер він чекає на Руслана.

До кінця робочого дня досидіти було вже не сила, і він втік трохи раніше, користуючися відсутністю шефа. Встиг до закриття клініки, у дверях ще зіткнувся з останньою відвідувачкою, якоюсь бабусею, що тримала на руках таку ж старезну кішку.

Поділитися посиланням: