Андрій Ковальчук: Щільність вогню була такою, що на кожен квадратний метр потрапляло по снаряду

Андрій Ковальчук: Щільність вогню була такою, що на кожен квадратний метр потрапляло по снаряду

«Танк стріляв по нас прямою наводкою з 300–400 метрів»

Важко було налагодити координацію між різними підрозділами?

— Ті військовослужбовці, які перебували в Луганському аеропорту, з кожним днем набиралися бойового досвіду. Серйозних проблем з управлінням цими підрозділами не було. Хоч вони і були з різних родів та видів Збройних Сил України. Був момент, коли ми розширили оборону до 41 кілометра по периметру. Ми звільняли населені пункти, займали їх. І для закріплення нових рубежів приходили підрозділи, що не були «обстріляні». Тому виникали певні моменти саме з цими підрозділами.

Які стосунки складались із місцевим населенням?

— Як і на переважній частині Донецької та Луганської областей були ті, які нас не підтримували, і ті, які підтримували. Але були і справжні патріоти, які не тільки підтримували, а й допомагали. Був час, коли з районів сіл Новосвітлівка та Хрящувате мешканці автобусами та машинами залишали свої домівки. Їхали через аеропорт в район населеного пункту Щастя, в обхід окупованого Луганська, на нашу територію. Серед них були вбиті та поранені. Ми надавали допомогу. Був випадок, коли розбомбили цивільну машину із місцевими мешканцями. Було багато поранених та вбитих. Жахливі події. Коли росіяни зайняли село Переможне, що поряд з аеропортом, то розстріляли родину за допомогу нам продуктами та медикаментами. І такі випадки були непоодинокі.

А як допомагали Вам?

— Допомагали продуктами, збирали та надавали інформацію про нашого ворога, починаючи від Краснодона і закінчуючи найближчими селами.

Чи була можливість вивозити Ваших поранених?

— Коли ми вдруге зайшли в Луганський аеропорт, то близько десяти діб не могли евакуювати ані поранених, ані вбитих. Загиблих зберігали у відремонтованих холодильниках для морозива. Пораненим надавали допомогу. Але доходило вже до того, що у поранених виникали підозри на гангрену. Тому були рішення, які доводилось ухвалювати мені одноосібно —вихід під вогнем із аеропорту. КАМАЗ завантажили пораненими та загиблими. Почався обстріл, і пораненим довелось з болем і криком «вистрибувати» із вантажівки. Після обстрілу ми вчергове завантажилися та без відома старшого начальника відправилися за 68 кілометрів на евакуацію. Слава Богу, машина дійшла до визначеного місця. Ніхто не загинув тоді по дорозі.

Андрій Ковальчук: Щільність вогню була такою, що на кожен квадратний метр потрапляло по снаряду

«Ми скористались темрявою та вийшли у вогневому коридорі завширшки в один кілометр, який нам організували. Ми виходили у суцільному вогні. Росіяни ще дві доби не заходили в аеропорт, бо побоювались, що ми там залишились»

Які вчинки підлеглих Вас вразили?

— Ці вчинки можна згадувати і розповідати днями. Їх було десятки на добу, я уже багато розповідав, тому зупинюсь, зважаючи на обмаль часу, лише на декількох.Був момент, коли в головному корпусі взяли в полон наших військовослужбовців. Коли ми викликали вогонь на себе, тобто по головному корпусу, росіяни вантажили на КАМАЗ полонених. З радіоперемовин вони дізнались про вогонь, тому запанікували. Наші хлопці скористалися ситуацією і пішли в рукопашний бій з росіянами. Коли ми вийшли (з аеропорту. — Ред.), до мене підійшов один із військовослужбовців, показав руки та каже: «Пане полковнику, я його руками забив…» Тоді четверо наших у такий спосіб уникли полону.Майор Барбарич отримав завдання 31 серпня бути біля антени на триповерховому будинку і налагодити зв’язок, який після кожного «прильоту» потребував доналаштування. Був поранений у руку, сам собі надав медичну допомогу і продовжував протягом дня виконувати завдання. І от доповідає мені: «Молот», «Молот», у мене внизу танк стоїть, біля будівлі. Чи можна мені вилізти зі схованки та стріляти?” Я йому ставлю завдання тримати зв’язок і не вилазити. Уявляєте? Був готовий боротися із танком, хоча й поранений.Танк стріляв по нас прямою наводкою з 300–400 метрів. Після кожного пострілу танка у нас пропадав зв’язок. Тож зв’язківець майор Бондаренко після кожного пострілу виходив із укриття, ліз до антени, крутив її та налагоджував зв’язок. І так повторювалось після кожного пострілу. Під вогнем танка повертався до укриття. Ударною хвилею від пострілів у нього навіть бронежилет розстібався та злітав шолом із голови. Але він все одно ліз та лагодив. Неймовірна мужність.Були моменти, коли солдат із гранатомета стріляв по танку. Солдат присідає, споряджає РПГ-7, встає та робить постріл. А цієї ж миті снайпер прицілюється йому в голову, але попадає в ногу, тому що той привстав для пострілу з гранатомета.Лікарі робили неймовірні речі. Під вогнем витягували, надавали допомогу пораненим.Під час штурму будівля завалилась від вогню артилерії. Одного хлопчину привалило плитою. І бійці під вогнем діставали пораненого.Вражали вчинки цивільних людей. Жінка з Георгіївки, коли ми були у повному оточенні, йшла до нас під час обстрілу. Мені доповідають, що якась жіночка йде між нашими позиціями та противника. Приводять до мене. І що я чую у відповідь? Їй зателефонувала подруга, син якої був в аеропорту. Вона попросила дізнатися, чи із сином усе гаразд. Тому пішки пройшлась по лінії фронту.Було важко, було гаряче, але солдат виконував покладені на нього завдання. Ним треба пишатися, цінувати і пам’ятати про те, що він зробив у Луганському аеропорту.

Як доставлялися боєприпаси та продовольство до аеропорту, коли він був в облозі?

— Спочатку, коли були в повному оточенні, літаками парашутним способом. Коли прорвали оточення і закріпили коридор, то наземним транспортом. Але ми знову повертаємося до психологічної готовності військовослужбовця до виконання бойових завдань з постачання. Був випадок, коли колона з 13 автівок доставляла боєприпаси, продовольство, пальне в аеропорт, зупинялась за 15 кілометрів від аеропорту. Далі — «дорога життя», яка постійно обстрілювалась з артилерії і танків, і не всі були готові психологічно подолати цю «дорогу життя». Мною було визначено завдання на збір водіїв в аеропорту, проінструктовано старшого, після чого вони виїхали однією машиною до місця зупинки колони. Пересідали у вантажівки, переганяли до аеропорту, розвантажували і повертали їх назад. Це, як приклад: ціна героїзму військовослужбовців, які безпосередньо виконували завдання в аеропорту, їхня психологічна готовність, їхня готовність до самопожертви в ім’я побратима, виконання завдання і в цілому до захисту Батьківщини. Честь і хвала кожному воїну, який виконував завдання в районі аеропорту. Вони всі для мене як командира люди з Великої літери. Я не чув від них слів «не буду», «не хочу», «не можу».

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво


У Шепетівці на честь двох загиблих Героїв України перейменували вулиці
У місті на Шепетівщині відкрили алею на честь загиблих на війні захисників
Спецпризначенець Зима із Хмельниччини потрапив на війну в 19 років
Збирають підписи на присвоєння звання Героя шепетівчанину, який загинув, рятуючи пораненого

Читайте у цій рубриці


Професійний яхтсмен родом із Шепетівщини став на захист морських рубежів України
У громаді на Шепетівщині оголосили День жалоби через загибель солдата
«Воювати будуть всі», але ви можете самі обрати як і з ким саме
Кухарка із Шепетівки з напарницею готують їжу для батальйону ТРО
FacebookTelegramViberWhatsAppX