Мати так і не дочекалася сина живим: на Шепетівщині попрощалися із Захисником
Сьогодні, 23 червня, у Славутській громаді Шепетівського району попрощалися із земляком, солдатом, Героєм Мельничуком Олегом Олександровичем.
Олег народився у Славуті 30 березня 1972 року. Тут, серед нас, він зростав, навчався у Славутській загальноосвітній школі № 3, яку закінчив у 1989 році. Здобув професійно-технічну освіту і пішов працювати на паперову фабрику — туди, де роками доводив: чесна праця і чесне слово важать більше за будь-які звання.
Колеги пам’ятають його як людину відповідальну, працьовиту, сумлінну. Як людину, до якої завжди можна було звернутися — і він ніколи не відмовляв у допомозі. Доброзичливість і щирість були його суттю.
Олег любив просте людське щастя — тиху річку, риболовлю, шурхіт лісу, вечір на свіжому повітрі. Цінував родину і друзів. Жив скромно й гідно — так, як живуть справжні люди, не для показу, а для себе і своїх близьких.
«2 квітня 2025 року це тихе, скромне життя змінилося назавжди. Олег був мобілізований до Збройних сил України. Став стрільцем-снайпером мотопіхотного відділення військової частини А0989. Обрав шлях, на якому немає місця для страху — лише для обов’язку. 17 березня 2026 року під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Новомаркове Краматорського району Донецької області Олег зник безвісти», — розповіли у Виконавчому комітеті Славутської міської ради.
Скільки днів і ночей рідні провели у тривозі й надії. Найбільше молилася та вірила у те, що її син живий, мама. Сподівалася всупереч усьому. Бо серце матері не здається першим — воно здається останнім.
Але правда виявилась найважчою з можливих: того дня Олег загинув як Герой, як воїн, мужньо виконавши свій військовий обов’язок до останньої миті.
Олегу було 53 роки. Він не встиг створити власну сім’ю, не тримав на руках власну дитину, не почув слово «тато»… Він віддав те, чого вже ніколи не повернути, — своє єдине, неповторне життя — заради того, щоб у інших родинах діти могли далі чути це слово.
Це найважча правда війни: гинуть найкращі. Ті, хто міг ще любити, будувати, мріяти. Ті, чиє життя обірвалося, не встигнувши розквітнути повністю. І чим довше триває ця війна, тим більше таких імен ми вимовляємо із болем у голосі.
Із рідних в Олега залишилася мама — Ганна Іванівна. Жінка, яка носила його під серцем, виховала, чекала — і тепер змушена нести тягар, важчий за будь-який інший. Немає слів, які могли б загоїти цей біль. Є лише наша спільна скорбота і наша спільна пам’ять.
Вічна пам’ять Захиснику України…
Слава Україні! Героям Слава!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь