Надія жила майже два роки: у Шепетівці провели в останню земну дорогу Богдана Сацика
1 травня Шепетівська громада у глибокій скорботі схилила голови та віддала останню шану земляку — солдату Сацику Богдану Дмитровичу, механіку-водію батальйону навчально-бойового озброєння та техніки, який загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Богдан Сацик народився 24 березня 1982 року в селищі Гриців в родині Дмитра Артемовича та Лариси Володимирівни. Коли йому було три роки, родина переїхала до Шепетівки. Богдан навчався у школі № 4 (нині гімназія № 4), де особливо цікавився математикою та історією.
Він зростав активним і товариським, мав багато друзів, захоплювався карате та боротьбою. Особливе місце в його житті займало дозвілля з батьком — вони часто разом їздили на риболовлю. Обіч дитячих захоплень, Богдан завжди залишався позитивною та відкритою до людей людиною.
Ще змалку Богдан мав особливий хист до збирання грибів — за спогадами мами, вони ніби самі «йшли йому до рук». Любив і фізичну працю, зокрема заготівлю дров, що замінювало йому силові тренування.
Після школи юнак здобув фах бухгалтера у Шепетівському сільськогосподарському технікумі. Свій трудовий шлях розпочав у філії «Шепетівська дорожньо-експлуатаційна дільниця», де багато років працювали його батьки. Цьому підприємству Богдан присвятив 15 років життя — з 2001 по 2016 рік.
У 2010 році Богдан зустрів свою майбутню дружину Інну, яка стала йому вірною супутницею та опорою. Разом вони виховували трьох синів: Владислава, Михайла та Артема.
Богдан був синам турботливим батьком і наставником. Вправний господар, він прищеплював хлопцям любов до праці, вчив їх бути справжніми чоловіками. Увесь вільний час родина проводила разом: відпочивали, ходили до лісу чи на риболовлю. Його найбільшим прагненням було виростити синів чесними та працьовитими людьми.
Після смерті батька у 2020 році Богдан став головною опорою матері. Останні роки він працював на місцевій пилорамі, а 2 травня 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після підготовки на Яворівському полігоні, як вправний та відповідальний боєць, був направлений на Схід у склад 47-ї окремої механізованої бригади.
«Навіть на важкому Покровському напрямку він беріг спокій рідних, запевняючи маму, що досі перебуває на навчанні. У розмовах із синами Богдан завжди давав настанови: добре вчитися і бути підтримкою мамі й бабусі. Він мріяв побачити дітей дорослими, дати їм освіту та влаштувати їхнє майбутнє. Товариська вдача допомагала Богдану швидко знаходити друзів серед побратимів, які цінували його за надійність і щирість. Зранку 1 липня 2024 року відбулася остання розмова Богдана з дружиною. Він попередив, що виходить на завдання, просив обійняти дітей і пообіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок більше не вийшов», — розповіли під час прощання.
Вже 4 липня родина отримала сповіщення, що солдат Богдан Сацик зник безвісти під час ворожого штурму на Покровському напрямку. Потягнулися довгі місяці невідомості та пошуків: через Червоний Хрест, Координаційний штаб, соцмережі та запити… Рідні та друзі до останнього плекали надію, що Богдан живий.
Ця надія жила майже два роки, але 27 квітня 2026 року надійшла трагічна звістка — воїн загинув у бою за незалежність України. У пам’яті близьких він назавжди залишиться людиною, в якій гармонійно поєднувалися сила духу та щира доброта.
Він був дбайливим сином і люблячим батьком, який вчив синів тримати слово та берегти рідну землю не красномовством, а власним життям.
Богдан Сацик став прикладом справжньої честі та мужності, з гідністю прийнявши обов’язок захисника, щоб вберегти рідну землю та мирне майбутнє рідних.
Герої не вмирають!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь