Загинув, захищаючи країну: Шепетівка в жалобі за Андрієм Вільбіцьким
Сьогодні, 18 червня, чорне крило смерті знову оповило Шепетівську громаду. Схиливши голову у пошані, шепетівчани зустрічали ще одного земляка, свого Захисника, оператора відділення радіоелектронної боротьби, старшого солдата Вільбіцького Андрія Андрійовича, який загинув, боронячи свій край.
Андрій Вільбіцький народився 31 березня 1969 року в місті Шепетівці, в родині вчительки молодших класів школи № 5 Валентини Юхимівни та працівника швидкої допомоги місцевої лікарні Андрія Броніславовича. Змалку любив читати і, коли інші хлопці ганяли в дворі м’яча, Андрія можна було зустріти в бібліотеці, часто книжки він починав читати ще по дорозі додому.
Спокійний, начитаний хлопчик виріс і став чесним, наполегливим, врівноваженим та надійним чоловіком з гарним почуттям гумору, старався нікого не підвести та нікому не відмовляв у допомозі. Стосунки з молодшим братом Олександром та батьками завжди були близькі та довірені. Закінчивши Шепетівську загальноосвітню школу № 2, він вступив до технічного ВНЗ — Новочеркаський політехнічний інститут, звідки його призвали на строкову службу ще у радянську армію.
Після проходження служби Андрій Андрійович продовжив навчання у Рівненському університеті природних ресурсів та водного господарства, закінчивши який отримав спеціальність інженер систем водопостачання та каналізації. Повернувся в рідне місто працювати на Шепетівському підприємстві — заводі тракторних втулок, де займався будівельними роботами.
Ще під час навчання він зустрів свою майбутню дружину — Оксану Віталіївну, разом вчилися, а згодом одружилися і почали будувати своє сімейне життя у Рівному, яке стало для чоловіка другим рідним містом. Він всього досягав самостійно, наполегливою працею, добре розбирався в техніці, знався на комп’ютерах. У зрілому віці зберіг любов до читання, читав багато: цікавився історією, політикою. Разом з дружиною працювали в будівельному гіпермаркеті «Епіцентр».
Андрій Андрійович часто навідував батьків. Мама згадує, як чекала його з електрички, а коли починала хвилюватися і дзвонила, то він заспокоював:
«Мам, я вже підхожу додому, не хвилюйся».
Був дуже відповідальним, не ховався ні в кого за спиною: ще на початку повномасштабного вторгнення оновив дані в Рівненському територіальному центрі комплектації та соціальної підтримки, звідки був мобілізований до війська 12 червня 2024 року.
Підготовку проходив на рівненському полігоні, після чого був направлений у Сумську область на посаду оператора відділення радіоелектронної боротьби 103 окремої бригади територіальної оборони ім. митрополита Андрея Шептицького. В травні проходив курси в одному з навчальних центрів, екзамени склав на «відмінно». Поривався відвідати рідних, але йому це так і не вдалося. Після проходження курсів повернувся до виконання службових обов’язків і продовжив виконувати їх так само сумлінно, як і все інше у своєму житті.
Мама згадує, що на другий день Трійці, в День Святого Духа син написав зранку, що у нього поки все добре, а згодом подзвонив попередити: підрозділ отримав бойове розпорядження і він виїжджає на позиції, де з ним довго не буде зв’язку. Останніми словами, які запам’ятає його мати були:
«Мамо, не плач, я тебе дуже люблю…»
Ввечері їй зателефонувала дружина сина, Оксана, та повідомила жахливу звістку — групу накрили вогнем, Андрій загинув…
Вільбіцький Андрій Андрійович, старший солдат, оператор відділення радіоелектронної боротьби, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 9 червня 2025 року.
Громада проводжала в останній шлях свого земного життя воїна Андрія… Чоловіка, який прагнув прожити своє життя гідно, Воїна, який чесно виконав свій обов’язок. Саме таким запам’ятають його рідні, друзі та знайомі.
Герої не вмирають!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь