Гіркий хліб, омитий солоною сльозою
Це незначна часточка історії великого роду Ткачуків із Полонського району. Жителька села Микулин 75-річна Ніна Корніївна Осіпчук, щоб не забулася історія родини, зі спогадів матері створила цілий родовід…
26 листопада — День пам’яті жертв голодоморів
Цього дня о 16:00 в Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Після чого відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам’ятників жертвам.
В акції також можна взяти участь, запаливши свічку
в своєму вікні.
…Наближалося Різдво 1932 року. Хлопцям Максиму і Івану мама зі своїх спідниць, яких мала більше десяти, попорола і пошила обом штанці. На свято до матері (баби Катерини) посходилися всі сини і дочки, що мешкали в Лабуні: дочка Олександра з Данилом Кіпенко, Пріська з Ониськом Носуліч, син Максим Гірчук з Степаниною, син Іван Гірчук з Одаркою. Виходячи з тих можливостей, щось приготували на свято. Основною годувальницею в сільській сім’ї була корова, але її ще влітку забрали в колгосп, тому виживали у великій скруті. Щось із харчів принесли діти поставили на стіл і так мовчки обідали. Хоч було велике свято, а обід був сумним і тривожним. Знадвору почулися голоси, в хаті заметушилися, зайшла бригада колгоспних активістів і кажуть до батька Корнія:
— Збирайся! Є указ: хто не виконав призначеного продподатку — не здав хліба, ті підлягають покаранню.
Батька оголосили «ворогом народу», а це — розстріл, або табори. Запричитала баба Катерина: «В таке свято не робіть наруги над Корнієм! Дайте нехай хоч пересвяткує, а тоді вже заберете!» Ніхто в її сторону навіть голови не повернув. Батька забрали.
Відбувся суд «трійки». Винесли вирок 2 роки 10 місяців тюремного ув’язнення, конфіскували майно. Відбував покарання в Житомирі, Бердичеві, останній строк — в Тетереві під Житомиром 53-а ділянка лісорозробок. Важко були покарані батькові сестри і брати. Всіх їх репресувала жорстока Сталінська машина. Сестра Олександра розповідала, що навіть, коли в колгосп забрали все: землю, реманент, худобу, то чоловіка Данила Кіпенко все одно заслали до Сибіру, а вона залишилась в голій хаті з дітьми. Спокутувала неймовірно важке гноблення нової «влади робітників і селян». Працюючи в новоствореному колгоспі, терпіла наругу від бригадира, голови колгоспу. Коли стояла в гурті серед всіх жінок, старалася сховатися за їхніми спинами, щоб не потрапити на очі. Бо кожен раз, коли переписували жінок (хто того дня був, і що робив), то ніяк інше не називали її, як куркульська морда, а вона ж не високого росту, щупленька жіночка. Згадуючи ті часи зі сльозами на очах, тремтячими руками перебирала кінчик хустини, змахуючи сльози, що потічком лилися по щоках, розповідала: «Одного разу йду з поля додому, коли дивлюся на моїй хаті наверху покрівлі сидять якісь чоловіки. Підійшовши ближче, я побачила, що це «голота» розбирає хату, розшивають покрівлю. Побачивши мене, стали ще дужче стукати молотками по блясі. Насміхалися, що для мене хату вже в Сибіру побудував чоловік. Хату розібрали і забрали по домах, спалили як дрова. Поневірялася з чотирма дітками по чужих хатах, а потім, як підросли, то гуртом зробили малесеньку хатинку на три віконечка. Все своє життя я і мої діти несли клеймо «вихідці з куркулів», а не з «хазяїв».
Мати із сестрою Явдохою провідувала Корнія в тюрмі. Носили їжу.
Наближався страшний і голодний 1933-ий рік. Зі слів матері:
— Я пам’ятаю, яким він пішов з хати в Різдво, йому було лише 37 років. Молодий, високий, міцної статури кавалерист першого драгунського полку, як він міг інколи казати про себе, бо воював в Першу світову війну. Зорова пам’ять утримувала образ коханої людини. На пропускнику, там де ми чекали, до нас наближався старий дід, зарослий, в пошматованій фуфайці, порваній шапці-вушанці, огрубілі руки були в ранах, які кровоточили,ноги обмотані мішковиною і обв’язані мотуззям. Він підійшов, і тільки по голубих очах я розпізнала дорогу мені людину. О Боже! Корнію! Якби міг ти себе побачити з боку, що вони з тебе зробили, яка сила тебе зігнула, де подівся вогонь твоїх очей?
Діти мало розпитували, як йому живеться, бо все стало зрозумілим.
— Багато падають з голоду, заїдають воші, в бараках холодно, зігрітися немає де, харчі скудні, почали хилитатися зуби, щось твердіше не можу пожувати, мабуть, цинга, руки потріскали і стали кровоточити, фельдшер сказав, що це екзема, — розповідав Корній дружині під час побачення.
До глибокої старості він мав проблему з екземою на руках. Нічим не могла йому допомогти. Мати принесла буханець хліба і вузличок квасолі, бо й сама була у важкому становищі, носила під грудьми маленького сина Петрика.
Тоді черговий кинув у бік Корнія: «Красуню маєш, ворог народу такої недостойний». Їй було неповних 20 років. Кілька разів вона його провідувала, підтримувала, чим могла, свого не мала, а коли сестри знесуть якісь харчі, то вона віддавала їх у в’язницю чоловікові.
Наша сім’я була піддана не розкуркуленню, а повному розоренню і знищенню. Мама пригадувала, як одного разу прийшла бригада — «банда» з Ловіцьким Корнієм — зайшли в хату і без пояснень стали забирати все. Винесли на двір стола, лавку, познімали ікони зі стін, мисника, миски, дерев’яні ложки. В хаті залишилося одне залізне ліжко і піл.
— За що? — запитували люди.
— За те, що не сплатив податку, — відповідали.
А що тоді селяни мали? Стіл, лавка, ікони, кілька мисок. Так і з нашої хати винесли все та вимагали покинути помешкання. Баба Катерина впала на коліна, обняла ноги Ловіцькому та благала, щоб залишитися в хаті, поки на дворі потепліє, щоб десь в хлівчику чи клуні можна було переночувати зі сиротами Максимом й Іваном, бо була рання весна. Ніхто не рахував і не писав скільки воно коштує, і чи вистачить цього майна, щоб погасити борг. Очолював цю бригаду Яковишин Захар у складі Ловіцького Корнія, Ляшука Василя, Чепіра Антона. Таких бригад на село Лабунь було кілька. Яковишина Захара позаочі називали «гнидою», і більш його знали як «гниду», ніж Яковишин. Саме ця бригада найбільше лютувала і відправила батька у в’язницю, розкуркулила і вигнала з хати сім’ю. Ще була бригада в складі Сумрія Ярохтея, Самотаєва, Рябова Юхима (голова колгоспу).
Бабі Катерині з дітьми і невісткою таки відвели в хаті малесеньку кімнатку і лишили на всіх одне ліжко. Через кілька днів прийшли знову, відшукали на горищі мішок схованого зерна, зрешетили город шпичками і вийняли картоплю. Зухвало шукали, нічого більше не знайшли, то забрали кожуха, яким вкривалися, як спати лягали, спідниці та маминого жакета, який висів на жердці. Верхній одяг позичила сестра Сенька і їй його потрібно було повернути. Мама пішла слідом за ними в сільську раду і назад випросила жакета.
Згодом мама не раз бачила, як у її спідницях ходили жінки цих активістів, а свого кожуха пізнала на тещі Ловіцького Корнія — Степанині Пановчиковій (дядині). Та не соромилася і приходила в ньому до церкви. Бабі Катерині вона хвалилася: «Ви собі як хочете, кумо, а як на мене, совєцька власть панує».
Нічого іншого не залишалося мамі, як вернутися в Микулин у батьківський дім. Вона була чужою в селі, ще й жінка «ворога народу». З чоловіком прожила лише п’ять місяців і «гниди» посадили його в тюрму. Йшла в Микулин із Лабуня, ковтаючи сльози, які застеляли їй очі. «З яким приданим вертаюся? — питала себе і ще тісніше тримаючи за ручки батькових, а тепер уже її дітей, — всі сестри вийшли заміж за одинаків і мали хоч якісь статки, а мій заміж за багатого чоловіка обернувся мені злиденним життям. Стареньку і немічну свекруху, бабу Катерину, залишила в Лабуні, завела до далеких родичів.
Навесні 1933 року баба з дітьми помре від голоду, і в історії Лабуня буде відмічено злодіяння народної влади маленькою стрічкою: «Померла сім’я Гірчук Катерини з дітьми».
Залишити відповідь