Евелінка

II

Тітка Галина іноді згадувала про Евелінку і надсилала родичці дві-три тисячі, але ці гроші та складала і жодного карбованця не тратила на дитину.

Евелінці було чотирнадцять років, коли вона попала в інтернат для сиріт. Висока, худесенька дівчинка, скоріше нагадувала висохлу бадилинку, ніж життєрадісну дитину, якою вона мала бути в цьому віці.

Щойно вона з’явилась в сиротинці, як туди приїхала жінка з угорського села, у якої загинула єдина донечка. Чомусь вона вибрала саме Евелінку… І бідна дівчинка ще на цілих чотири роки попала до психопатки, яка з ранку до пізньої ночі товклася по господарству, заставляючи дівчину так само каторжно працювати. А ще вона постійно кричала на неї, сварила, що та не розуміє її мови, і за любу провину боляче била різками. Як потім взнала Евеліна, її рідна донька повісилась, не витримавши такої наруги. Іноді Евелінці хотілося зробити теж саме, але зупиняло те, що вона знала: самогубство, то великий гріх. А ще до неї частенько приходила Марта, покійна донька господині. Вона сідала на ліжко біля Евелінки і розмовляла з нею. Спочатку Евелінка її не розуміла і боялась, а коли вивчила угорську мову, зрозуміла, що Марта так само нещасна у потойбічному житті, як була і в земному. Їй було жаль бідну дівчину. А ще жаль себе, що доля не дала й краплинки щастя.

У день свого повноліття Евеліна поїхала до Вінниці. Вона так давно мріяла побачити місто свого дитинства, де колись була щаслива. У пам’яті залишився теплий спогад про маму. А ще вона пригадувала чорнявого хлопчика, який дуже плакав, коли її забирали. Вона не знала, хто він, її пам’ять назавжди зберегла цей епізод.

Вінниця зустріла Евелінку святковою музикою: місто святкувало свій день народження. Цілий день дівчина ходила містом, а ввечері дивилася виставу на фонтані «Рошен». Втомлена Евелінка підставляла руки під теплі краплини води, що летіли аж на глядачів. Вона не подбала про те, де проведе ніч. Вистава закінчилась, уже була глибока ніч, але місто сіяло всіма вогнями, музика і веселощі не вщухали. Евелінка вирішила повернутися на залізничний вокзал і там перебути до ранку. Уже геть стемніло. Трамваї ще ходили і вона сіла, щоб доїхати до вокзалу. Людей було небагато і дівчина не зчулась, як задрімала. Кондуктор торкнулась її плеча.

— Виходьте, кінцева. Трамвай іде в депо.

Евелінка ледь підвелась і вийшла на вулицю. Вокзал бурлив. Сотні людей, що брали участь у святкуванні, повертались до своїх населених пунктів. Евелінка ледве знайшла місце у залі відпочинку.

Другого дня вона проснулась дуже рано і відчула, що голодна. Потрібно було знайти роботу і подумати про те, де проведе наступну ніч. Вийшла на привокзальну площу і потрапила у людський вир: місто зустрічало хлопців, які поверталися з АТО. Це були військовослужбовці військових частин, в основному ПВО, що дислокувались у місті, та поранені, що направлялись для подальшого лікування у шпиталі.

Евелінка саме тут у своєму рідному місті вперше відчула злий подих російсько-української війни. Її закрутило у цьому вирі: хтось гукнув її допомогти, Евелінка стала допомагати пораненим, а потім не зчулась, як опинилась в автобусі, що віз медиків і хлопців до шпиталю.

У шпиталі знову допомагала щось розвантажувати, далі розводила хлопців по палатах, і врешті-решт її запросили в столову. Відчувши запах їжі, дівчина пригадала, що два дні нічого не їла.

Так сталось (мабуть так воно й мало бути!), що навпроти Евелінки сіла Тетяна, медсестричка з військової частини, яка привезла поранених. Розговорились і Тетяна запропонувала їхати з нею у Дніпро, де вона допоможе влаштувати Евелінку санітаркою до шпиталю.

— А чого дівчині їхати так далеко, коли вона і тут може влаштуватися? — раптом приєднався до їх розмови сивочолий лікар, який щойно прибув з передової.

Евелінка радісно глянула на нього своїми величезними голубими очима.

За кілька годин все влаштувалося: дівчину оформили санітаркою і знайшли тимчасове помешкання в гуртожитку. Тетяна дала їй всі свої координати на випадок, якщо у Евелінки щось не складеться.

Другого дня вона приступила до роботи. Працювати було важко, але дівчина звикла до роботи з ранку до пізньої ночі, і з усім справлялась. Старанну дівчину помітила старша медсестра хірургічного відділення. Вона запросила її до себе в кабінет на розмову. Так Галина Дмитрівна взнала все про важка сирітство Евелінки. Вона запропонувала їй допомогти зі вступом до медичного коледжу, але Евелінка відмовилась: мала недостатньо знань для навчання. Тоді Галина Дмитрівна запропонувала курси масажистів і молодших медсестер. Навчання тривало всього три місяці і Евелінка могла працювати та одночасно навчатись. Дівчина радо погодилась.

Вирішилось питання і з житлом. Неподалік шпиталю одиноко проживала колишня старша медсестра відділення. Вона мала вісімдесят років, але була ще досить жвавою і давала собі раду. Ввечері після роботи Галина Дмитрівна з Евелінкою пішли провідати Амелію Степанівну. Того ж дня дівчина ночувала на новому місці. Привітна Амелія Степанівна залишила в себе Евелінку, вона виділила їй одну кімнату, а ранком дівчину чекав смачний сніданок. З часом вони так подружились, що дівчинка вперше за всі роки свого сирітства відчула щиру любов, турботу і тепло. Амелія Степанівна дуже прив’язалась до Евелінки і казала, що то Господь послав їй на старість онучку, щоб втішити. Її рідна онука проживала в Москві, але після смерті сина, який працював головним хірургом у шпиталі ім. Бурденко, ні вона, ні невістка жодного разу не поцікавились, як там живеться старенькій. Другий син жив з родиною на Камчатці і вона його не бачила більше тридцяти років. Вряди годи він дзвонив раз у два-три роки взнати, чи ще жива. Отак бідна жінка осиротіла при живих дітях та онуках.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

Амелія Степанівна сама москвичка, переїхала жити у Вінницю за направленням її чоловіка, молодого хірурга, який закінчив Московський медінститут. Помер він раптово у віці 63 роки. У цьому місті народились і виросли її сини; тут похована її матуся, яку вони з чоловіком забрали до себе, щоб вирішити квартирне питання для родини сина; тут і вона залишиться назавжди.

Евелінка не могла дочекатися вихідних, щоб разом з Амелією Степанівною походити по вулицях міста. Старенька добре знала історію міста, розповідала дівчині безліч історій, вона сама була історією. А ще Амелія Степанівна чудово розмовляла українською мовою, яку вивчила, щойно приїхала на Україну. Дівчині було цікаво в її товаристві. Вони полюбляли зайти в кафе на Соборній, щоб пообідати і випити кави, і, розмовляючи, просиджували там годинами.

Так непомітно для обох пройшов рік. Евелінка працювала масажистом (Галина Дмитрівна таки настояла, щоб Евеліна закінчила курси). У неї завжди було багато пацієнтів, особливо неодружених. Хлопцям подобалась ця гарна і скромна дівчина з сяйливим поглядом.

Одного разу Евелінка поспішала на роботу і побачила у дворі, як з величезного МАНа вигружають ліжка та інші меблі. Керував усім високий стрункий хлопець з чорним волоссям. Побачивши його, дівчина відчула якесь незрозуміле хвилювання.

— Що це? — запитала у санітарки тьоті Поліни.

— Волонтер з Англії привіз ліжка, меблі та медичне обладнання. Воно уже не нове, але в дуже гарному стані.

Того самого дня Евеліна знову побачила хлопця і почула, як він з ледь помітним акцентом розмовляв українською з завідуючим відділенням.

Другого дня вона зустрілася з ним в коридорі на першому поверсі. Він уважно подивився на Евелінку своїми чорними очима, а вона не знати чого зашарілась. Хвилювання не полишало її весь день. Вночі вона думала про нього і чомусь їй пригадався маленький чорнявий хлопчик з її дитячих спогадів. Схвильована дівчина заснула аж під ранок.

На роботі вона час від часу виходила в коридор, наче когось виглядала. Евеліна не могла пояснити свого стану, але її щось хвилювало.

У після обідню пору вона пішла в сьому палату допомогти дівчатам доглядати за важкохворими. Скільки молодих здорових хлопців скалічила ця війна! Ось і в цій палаті лежать четверо хлопців віком від 20 до 27 років, які після поранень хребта приречені все життя провести в інвалідних візках. Евелінка звичними рухами почала робити масаж кінцівок для наймолодшого бійця.

Раптом до палати увійшли завідувач відділенням і чорнявий молодий чоловік, волонтер з Англії, у присутності якого дівчина щоразу відчувала незрозуміле хвилювання. Евеліна відчула, як у неї всередені все затремтіло. Вона ледве поборола хвилювання і продовжувала масажувати омертвілі ноги пацієнта.

Дівчина намагалась не дивитись на волонтера, але сама час від часу ловила на собі його допитливий погляд.

— А це наша найкраща доглядальниця — Евеліна, — раптом сказав завідувач. — Вона вміло робить масажі…

— Евеліна? — схвильовано перебив молодий чоловік. — Я теж розшукую Евеліну, дівчину, яку втратив багато років тому. Її прізвище Кондратюк. Її батьки трагічно загинули. і вона ще в ранньому дитинстві залишилась сиротою. Я об’їздив майже всі сиротинці, але так і не напав на її слід…

— Так це її прізвище — Кондратюк, — вигукнув завідувач.

— Моїх батьків було вбито в їх будинку поблизу Вінниці. Мене відправили до тітчиної родички в село, де я проживала до 14 років. А потім попала в сиротинець. Але мене знову забрали в родину, тому я дуже мало часу була в сиротинці.

— Евеліно, це ти?!.. Я відчував, що зустріну тебе, — розхвилювався хлопець, — Я — Артур. Нарешті, я тебе знайшов.

Він зробив крок до дівчини і взяв її руки в свої. Евелінка щасливо усміхнулась і скупала Артура в голубому сяйві очей.

Незабаром Артур забрав Евеліну до Англії. Наступного року вони приїхали до Вінниці удвох. В шпиталі, куди Артур привіз інвалідні візки, Евеліну ледве впізнали. Хіба ж можна було в цій щасливій. квітучій молодій жінці впізнати худеньку Евелінку, що тягала важкі відра і мила підлогу?

Поділитися посиланням: