Танкіст із Хмельниччини, якому обпекло очі й посікло тіло уламками, знову повернувся на передову
37-річний танкіст Павло, позивний «Матрос», із села Смотрич на Кам’янеччині Хмельницької області розповів про бойових побратимів, множинні поранення, цивільне життя і майбутнє України.
«Він декілька років разом із дружиною Шаркою та сином Данилом проживав у Чехії. Працював водієм-навантажувачем на заводі BMW. Проте 24 лютого росіяни розпочали повномасштабне вторгнення. І Павло без довгих роздумів вирішив: має повернутися до рідного дому. Поки що сам. Аби потім, після перемоги, таки втілити давню мрію в життя — показати своїй родині Україну. Із Павлом ми спілкувалися по телефону. Вже наступного ранку він від’їжджав у зону бойових дій. Проте навіть 20-хвилинної розмови вистачило, щоб укотре переконатися: українські воїни — то сильні плечі, міцний дух, сталеві нерви і саркастичний гумор», — зазначила Кам’янець-Подільська міська рада.
Найперше, коли запитали про війну, «Матрос» згадує поранення:
— Це сталося в травні минулого року, біля Попасної. Нас підбили в танку. Мені так обпекло очі, що декілька днів не міг бачити. Все тіло було в дрібних осколках. У руці — дві наскрізних дірки. Два уламки витягнули з грудей, але один залишився. В той момент узагалі нічого не відчував, не було болю, не було зовнішніх відчуттів. Але медики мене «витягнули». Чотири місяці провів у різних госпіталях — в Луцьку, Хмельницькому. Після відновлення на 5 місяців повернувся на передову. Оце ж зараз у мене саме закінчилася відпустка, їду назад — до побратимів, на першу лінію. Командування каже, що будемо отримувати серйозну техніку і хоче мене знову в танк посадити. Я хоч і обмежено придатний до військової служби, але в тилах сидіти не буду.
В армійські часи Павло служив у 300-му навчальному танковому полку в Десні, Чернігівська область. Закінчував строкову службув селі Перевальному, Крим. У 2014-му потрапив у третю хвилю мобілізації. Через два роки отримав державну нагороду — ордер «За мужність» III ступеня, нещодавно — «За мужність» II ступеня.
Як тримаєте бойовий дух, ви і ваші товариші?
— Хлопці мої — круті, нічого не бояться, підтримують один одного, як і має бути. Було приємно, коли вони зраділи моєму поверненню після поранення. Ми в той день втратили 7 екіпажів — більш, ніж половину. Мій уцілів. Танк ми наш теж вивезли, хоча він горів. Але з настроєм у нас все нормально. Замість «привіт» завжди кажемо: «Слава Україні».
В яких побутових умовах живете?
— Як я кажу — all inclusive. Живемо в бліндажах, світло і вода є. Стараємося хлопців забезпечувати всім необхідним. Їздимо навіть на сєпарських машинах, які захопили. В 15-му умови були гірші.
Часто телефонуєте рідним?
— Мобільний зв’язок є частково, з інтернетом ситуація трохи краща. Інколи через поставлені задачі декілька днів немає можливості сконтактувати з близькими. Тому телефонуємо за кожної нагоди, щоб хоча б повідомити, що все гаразд. 17 років тому в автомобільній аварії в Криму загинув мій старший брат (він закінчував там інженерний інститут). Відтоді намагаюся мамку оберігати від поганих новин. Вона переживає, звичайно. Але до моєї служби ставиться більш-менш нормально. Деталей я їй не розповідаю. Просто кажу, що перебуваю в тилу.
Бракує ротацій?
— Зараз ми робимо не те, що хочеться, а те, що треба. Звичайно, дуже кортить побачитися з родиною. Малому — три роки. Якраз такий цікавий період, він росте, вчиться чомусь новому. Душа тремтить, коли спілкуюся з ними по телефону. Але також я люблю своїх товаришів, Україну. Не можу її залишити, не можу бачити, як вона стікає кров’ю…
Що можете сказати про ворога?
— Безмозкі. Не треба було лізти до українців — тепер згинете всі до одного!
Як із внутрішніми, психологічними, травмами воїнів?
— Вони є і їх дуже багато. Особливо коли хлопці приїжджають з самого пекла, коли по 9 місяців не бачили «білого світу». Тому намагаємося їх підбадьорювати, підтримувати морально, надавати відпустки.
Які враження у вас про Кам’янець після фронту, про цивільних?
— Одне можу сказати: люди як жили, так і продовжують жити, працювати, займатися своїми справами, волонтерити. Зовсім інше життя, ніж там. Але це нормально для тилу.
З яким настроєм повертаєтеся?
— Із настроєм — захищати незалежність держави. За цей рік українці почали більше допомагати один одному, ми стали набагато чутливішими, але й сильнішими. Ми обов’язково виграємо цю війну. Наші діти, як і раніше, будуть ходити до школи, ми — розбудовувати країну. Бабуся дружини в Чехії каже: «Відвірви путіну голову і привези мені. Я знаю, що з нею зробити». Більшість країн змінили своє уявлення про бункерного карлика і росію. Увесь світ нам допомагає. Навіть Байден ото не побоявся приїхати до нас. Після перемоги хочу повернутися в Україну. І щоб син побачив бабусю. Тут дім моїх прабабусі тапрадідуся, який я не буду продавати і який стараюся всіма силами підтримувати. Україна — це моя Батьківщина. За неї і боремося!
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь