Евакуйована з Чорнобиля сім’я у Нетішині починала все з нуля

Свого часу про переїзд з Чорнобильської зони відчуження мені розповів однокласник Володимир Бондаренко. Після аварії на ЧАЕС у місто Нетішин він переїхав із батьками та молодшою сестричкою. Наразі йому вже за 40 років.

«…Ми проживали в місті Прип’яті, де батьки отримали двокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Батько мій працював водієм КамАЗу на будівництві, а мама інженером на АЕС. На той час я закінчував другий клас, а моя молодша сестра Аня (менша за мене на 2 роки) ходила до дитячого садочка».

У п’ятницю, напередодні вибуху, сім’я Бондаренків поїхали в село Копачі, яке знаходилося поруч з містом Прип’ять. Там жили дід і баба Володимира по батьковій лінії. Сім’я, майже, кожні вихідні їздила туди.

«Наступного дня, в суботу, прибігла сусідка й покликала батька до телефону, його терміново викликали на роботу. Все сталося у неділю, на другий день після аварії (ми ще не знали про вибух). Дуже добре пам’ятаю той світанок, коли батько за нами приїхав…

Мене і сестру розбудили й почали одягати. Налякані, ми не розуміли, що відбувається. Батько посадив нас з мамою в кабіну свого робочого КамАЗу та обклав подушками, а двері та лобове скло напроти нас позавішував ковдрами. Він сказав, що на атомній станції відбувся вибух, що скрізь повно радіації, але про це мовчать. Знайомий з військової охорони порадив йому забирати сім’ю та швидко залишити місто, бо вже виставляють пости і виїхати буде дуже важко.

Батько нас попередив, що він ніде не буде зупинятися, щоб ми не лякалися, коли побачимо міліцію. Я ніколи не бачив його таким рішучим, зазвичай він був дуже спокійний, може й тому я все детально запам’ятав.

У той день я вперше почув слово «радіація» й всю дорогу думав, що воно означає. Ми їхали мовчки. По дорозі зустрічали міліцейські пости, які наказували нам зупинитися. Але батько не зупиняв машину. На одному з цих постів встигли одну сторону нашої машини облити водою з пожежного шлангу. Ми тоді дуже злякалися, я навіть подумав, що наша машина горить, але батько сказав, що так змивають радіацію. Зупинили нас, а може й батько сам зупинився, лише недалеко від міста Ірпінь. Пам’ятаю, що батьки щось доводили чужим людям, а потім нас відвезли в якусь лікарню чи то санаторій. Там нас відправили в баню, підстригли волосся, а потім оглядав лікар. Там ми жили деякий час. Батька спочатку з нами не було. Мама казала, що він пояснює, чому взяв службове авто та без дозволу залишив місто, чому не зупинявся на вимогу міліції.

Потім деякий час ми жили в рідних в місті Бровари. Батьки завжди наказували нам нікому не розповідати про те, що ми з Чорнобильської зони, а також про те, як батько нас вивозив. Наприкінці 1987 року батьків направили в місто Нетішин, де дали службову трикімнатну квартиру. Там ми почали все з нуля…».

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Читайте у цій рубриці