Не Instagram, а фронт: як 21-річна Сирена стала командиром радіолокаційної батареї
Своє псевдо вона отримала ще під час навчання — бо голосно розмовляла. Тепер її голосом звучать команди для десятків військовослужбовців 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола. Знайомтеся: командир батареї радіолокаційної розвідки на псевдо Сирена. Її історію розповідають у Хмельницьому обласному ТЦК та СП.
Їй 21 рік. У цьому віці її однолітки зазвичай пишуть дипломні роботи, обирають фільтри для Instagram або шукають першу роботу в офісі. Вона ж шукає ворога. Не фігурально, а точно: за звуком, за направленим випромінюванням. Вона відповідає за десятки людей, дороговартісну техніку і маскування посеред «голих» посадок Запорізького напрямку. Вона — наймолодша у своєму дивізіоні, але її накази не обговорюються.
Сирена родом з Рівненщини. Її шлях до погонів почався не з романтичних фільмів, а з прикладу старшого брата. Він пішов на строкову службу в Нацгвардію у 2016-му, коли сестрі було всього дванадцять.
— Брат був для мене прикладом. Зараз він старший офіцер батареї в НГУ, — розповідає Сирена. — А я мріяла про військо ще з дитинства. Коли настав час вступати, мені було шістнадцять.
Військову спеціальність здобувала в Національній академії сухопутних військ у Львові.
Зміна цивільного життя на казармене — це завжди шок. А для вчорашньої школярки — подвійний.
— Спочатку було важко змінити спосіб життя, — згадує вона. — Розпорядок — строгий, більше того — на мій перший курс припав початок повномасштабної війни. Навчання проходило за посиленою програмою, все давалося взнаки. Але з часом звикла.
Замість запланованих п’яти років вона відучилася чотири. Магістратуру скасували — армії були потрібні офіцери тут і зараз.
Академія дала базу, але війна швидко показала, де теорія розходиться з практикою. Підручники були написані за досвідом АТО та ООС.
— Зараз основна проблема — безпілотники, — зізнається офіцерка. — Література не враховувала умов сучасної війни, що постійно змінюється. Згодом, коли почали приходити офіцери з бойовим досвідом, навчання змінилося під сучасні реалії війни.
Переломним моментом стало стажування на четвертому курсі, коли курсантів вперше вивезли з пункту постійної дислокації в зону бойових дій.
— Ми жили в бліндажах, чули вибухи, бачили реальність. Перший тиждень було страшно, — каже Сирена. — Саме тоді ми побачили те, чого немає в книжках, і зрозуміли, до чого готуватися.
Випуск у червні, а вже наступного дня — бригада. Сирену призначили командиром взводу звукометричної розвідки.
Вона прийшла у підрозділ, де чоловіки вже мали бойовий досвід. Замість того, щоб вмикати «начальника», вона почала вчитися у них. Хлопці ділилися практикою, вона структурувала це знаннями з академії. А вже через чотири місяці їй довірили цілу батарею радіолокаційної розвідки.
— Найскладнішим на практиці було саме прийняття батареї, — ділиться Сирена. — Нас вчили бути командирами взводів. А тут — значно більша кількість людей, купа документації і відповідальність за життя. Цьому з книжки не навчишся, каже. Колектив сприйняв призначення позитивно.
Зараз Сирена займається не звуком, а радіолокацією.
— Звукова розвідка виловлює звук пострілу, а радіолокаційна працює так: станція випромінює радіохвилі, які відбиваються від різних об’єктів і повертаються назад. За цими відбитими сигналами визначають, де саме знаходиться об’єкт і на якій відстані він розташований, — пояснює вона специфіку, намагаючись говорити просто. — Моя нинішня робота точніша, ніж звукова. Але й ризики інші. Звуковий комплекс можна засікти тільки з безпілотника. А нас видно за випромінюванням.
Увімкнена станція — це маяк для ворога. Якщо її засікли, може прилетіти протирадіолокаційна ракета. Тому робота батареї — це постійний рух.
— Ми працюємо перекатами. Зміна позицій — через декілька днів, іноді раз на тиждень, — розповідає Сирена. — Переїзд не важкий, важка підготовка нової точки. Капонір, правильне маскування. Маскуватися зараз складно — посадки голі.
Коли надходять сповіщення про загрозу, станції вимикаються. Тиша — запорука виживання.
«Ти ж дівчинка»
Це питання їй ставлять часто, але в її голосі немає роздратування, скоріше втома від стереотипів. Коли вона вступала до академії, зі 130 людей на потоці було 12 дівчат. У її групі — семеро.
— Стереотипи, звісно, є. Колись казали: «Вам тільки штаб і світить». Та як виявилося — ні, — усміхається вона. — Дівчата керують і мінометними, і самохідними взводами. У моєму дивізіоні чотири батареї, трьома з них керують жінки. І керують успішно.
Її колеги-жінки старші за неї на три роки. Із ними ще не встигла познайомитися особисто, щоб обмінятися досвідом, — війна не залишає часу на каву з колегами.
На фронті, день не схожий на попередній. Немає графіку з 9 до 18. Є завдання.
— Засікли позицію — переміщення. Кожен наказ має терміни, — описує вона свій день. — Тяжко було підлаштуватися після чотирьох років погодинного розпорядку в академії. Зараз все ненормовано, звикла. Часу на сон — як коли. Але в цьому є свій кураж.
Часом напругу знімають тварини. У підрозділі Сирени є собака і два коти.
— Люблю котів, — каже вона. — Ми їздимо на сусідні підрозділи, бачимо їх там багато. Тварини розбавляють атмосферу.
Зараз її першочергове завдання прозаїчне, але життєво необхідне: забезпечення людей. Їжа, пальне, обладнання, злагодження колективу.
— Якщо б інтерв’ю було через рік, можливо, я розповіла б вам більше, — каже вона на завершення, — а наразі ми просто робимо свою роботу: вчимося воювати ще ефективніше, бережемо людей і техніку. Час для довгих історій настане після перемоги, а зараз головне — наблизити її, наскільки це в наших силах.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь