«Вища сила – за нас»: історія старшої лейтенантки із Хмельниччини

Старший лейтенант Оксана Кукльовська — невиправна оптимістка. І не лише з нагоди Міжнародного жіночого дня. Кадровий офіцер Залізної бригади просто, як-то кажуть, по життю переконана, що «все буде добре, без жодних сумнівів».

Оксана родом з подільського села Лісоводи, яке свого часу славилося великими сільськогосподарськими успіхами. Тато працював водієм, мама — у хатніх турботах.

Ще з дитинства Оксану приваблювала військова служба і надихали однострої. Активно займалася спортом (біг), школяркою пройшла міліцейські курси. Та коли після 9-го класу воліла вибрати військову стезю, мама наполягла на іншій професії — на тому, що з материнського погляду бачилося практичним і надійнішим.

Відтак Оксана пішла вчитися на ревізора у Кам’янець-Подільський фаховий коледж харчової промисловості. А згодом перевелася в Київ — у Національний університет харчових технологій, де здобула фах фінансиста і за державним направленням потрапила до Ярмолинець на рідну Хмельниччину. Тут із 2005 по 2018 рік працювала провідним бухгалтером у Територіальному центрі соціального обслуговування і надання соціальних послуг.

Та зрештою настав час втілити дитячу мрію.

«У 2017-му, — розповідає наша співрозмовниця, — кум запропонував мені спробувати себе у війську. Ось я про мрію і згадала… Контракт із ЗСУ підписала 26 лютого 2018 року й була направлена до 3-ї окремої танкової бригади».

На той час Оксана вже була сімейною людиною. Шлюб із коханим Олександром, який нині теж боронить Батьківщину на фронті, взяла у 1998-му. За рік народилася донька Олена.

«Звісно, до повномасштабної війни моя військова служба була трохи інакшою. Знала, що всі будуть живі-здорові (а тепер не знаєш — молишся). На службу ходила, як ходять на роботу, — розповідає Оксана. — Довелося оволодівати специфікою бухгалтерії у війську. Принагідно здобула освіту і в Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка. Я пройшла курс молодого бійця, була солдатом, у 2019-му стала молодшим сержантом. А первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта отримала вже під час війни, у 2022-му. До речі, заступником начальника фінансово-економічної служби бригади я стала саме 24 лютого 2022 року».

Трохи замислившись, Оксана веде далі:

«Ми — ті, хто служили в тодішній кадрованій бригаді, — внутрішньо були готовими до великої війни. Та й навчання відповідні проводилися. Того пам’ятного 24 лютого мене о 5-й ранку підняв телефонний дзвінок безпосереднього начальника. Почалися складні, напружені дні, з частини я не виходила зовсім. Додому вперше потрапила десь у березні. А наказ прибути в район ведення бойових дій отримала лише в червні 2023-го.

Для служби це краще — бути в цьому районі. Для побуту, звісно, ні. Чоловік служить в іншій бригаді неподалік. Із ним, а також із донькою, яка зараз за кордоном, щодня на зв’язку. Донедавна служив і мій рідний брат Антон; наразі він звільнився — доглядає маму, яка є інвалідом 2-ї групи. Наші батьки, звісно, переживають, не буду приховувати — навіть плачуть подеколи. Адже, як мама часто казала, її троє дітей на фронті — мій брат, я і мій чоловік».

Оксанин погляд стає наче суворішим, коли вона промовляє:

«Нині кожен має сказати собі: я не зміню свою країну на іншу! Якщо ми хочемо жити в Україні, сьогодні всі мають бути, як військові. У лютому 2022-го Батьківщину пішли захищати навіть ті, хто з різних причин міг би і не йти. Тож у війську можна і треба себе знаходити. Я вірю, що вища сила — за нас. Оберіг треба мати в серці. Буде Перемога, і я найперше поїду до батьків, зустрінуся з друзями, кумами… Все буде добре».

Поділитися посиланням: