3 роки 3 місяці та 3 дні полону: у Шепетівці зустріли Захисника
Сьогодні, 21 липня, у вечірню пору на вокзалі Шепетівки було дещо гамірно та святково. Прапори, кульки, усміхнені обличчя та особливе оголошення про прибуття потяга. А все тому, що на рідну землю ступив Захисник, якого повернули з російського полону. Мова йде про 45-річного Вячеслава Костюкевича.
Повномасштабне вторгнення Вячеслава Миколайовича застало зненацька. Тоді чоловік перебував у відрядженні на Рівненщині, був прикомандирований до 14 бригади, у складі якої і став на оборону кордону поблизу Білорусі та в Київській області. Кілька разів, коли російська орда сунула на столицю і вела прицільний вогонь, військовослужбовець дзвонив рідними та прощався із життям. А вже 16 березня 2022 року в Київській області, коли сили з противником були нерівні, він із побратимами потрапив до російського полону.
Повернули Захисника у рамках масштабного обміну військовополоненими 19 червня.
Тоді росіяни віддали військових із категорії «важкохворі та поранені». Як зазначав Президент України Володимир Зеленський, це військові, які захищали країну на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжжі, Харківщині, Сумщині та Київщині. Серед них ті, хто провів у неволі понад три роки.
— Я провів у неволі в нелюдських умовах 3 роки 3 місяці та 3 дні, — розповів військовослужбовець для «День за днем».
Рідні Вячеслава зазначають, що після втрати зв’язку із ним моніторили соціальні мережі, намагалися знайти знайоме прізвище чи обличчя. Шукали слід і серед полонених, і серед тих, кого вже не було в живих. Але надії не втрачали. Згодом таки натрапили на публікацію росіян, де впізнали свого Захисника. Пізніше отримали й офіційне підтвердження про те, що Вячеслав Миколайович знаходиться у неволі.
— 14 квітня 2022 року Вячеслав надіслав лист — клаптик паперу, на якому було кілька слів: «Жив, здоров, у меня все нормально» (лист був написаний із дозволу росіян російською мовою — Авт.). І це вся інформація… Отримали ми його 29 серпня 2022 року. Такі листи писали всі військовополонені, «під копірку», — розповіла Марія, дружина Захисника.
Але навіть ці кілька слів гріли душу рідним та додавали сил. Вони, в свою чергу, теж відправили лист Вячеславу. Наразі стало відомо, що передали його аж 29 грудня 2024 року. Більше листів не було… І ці кілька років вдома близьким залишалося тільки молитися…
Молився і Вячеслав у російській в’язниці. Хотів побачити рідних, мріяв про ті речі, які для звичайної пересічної людини є буденними та звичайними — про їжу, про сон, про те, аби над ним не знущалися.
— Кожен новий день у полоні такий, як і попередні: побиття, знущання, голод. У СІЗО я втрачав свідомість від голоду. При моєму зрості 185 см я важив всього 46 кг. Бувало, нам кидали буханку хліба на 50 чоловік, — пригадує військовослужбовець.
Не краща ситуація була і потім, коли перевели із СІЗО до в’язниці…
Покарання для полонених теж були різні. Крім фізичних знущань у камері всіх змушували стояти по 18 годин на добу, серед цього — дві години щоночі. Не ходити, а саме стояти… Від того в ув’язнених атрофувалися м’язи, було важко пересуватися…
— Годувати нас почали перед обміном. Було всілякої їжі, і багато. Дехто стрімко набрав вагу, в декого організм відмовився сприймати їжу, — в розмові зазначив Вячеслав.
Нині шепетівчанин, як і всі ті, хто побував із ним у неволі, має купу проблем зі здоров’ям. Вже пройшов лікування.
Після повернення в Україну, у медзаклад, в якому перебував звільнений Захисник, привітати з повернення додому на українську землю приїздив його безпосередній командир, із яким Вячеслав ніс службу та потрапив у ворожий полон (його обміняли раніше).
Також відвідали побратими, які разом побували в неволі. Сотні дзвінків надійшли від рідних та знайомих, які не мали змоги привітати особисто. Приїздили і батьки тих хлопців, які досі перебувають у російських тюрмах.
Представники командування 14-ї бригади нагородили шепетівчанина почесним нагрудним знаком — «Відзнака командира 14 механізованої бригади імені князя Романа Великого» та вручили сувеніри.
Наразі Вячеслав Миколайович потроху оговтується від пережитого. Каже, хоче щоб якнайшвидше обміняли всіх тих, хто досі залишився у місцях позбавлення волі в росії та терпить тортури. А їх там багато… Він запам’ятав імена та прізвища тих, з ким перебував у полоні, а також тих, про кого говорили в сусідніх камерах під час перекличок. Ці свідчення надзвичайно важливі для родичів полонених, адже багатьох із них до цього часу вважали зниклими безвісти.
А ще шепетівчанин мріє про те, що і решта українців — якнайшвидшу перемогу України та мирне небо.
Дружина ж Вячеслава просить усіх, хто чекає на звістку, не здаватися та вірити так, як і вона, впродовж довгих трьох років.
— Кожен обмін ми чекали, як свято, шукали в списках прізвище, вірили, що обов’язково обміняють нашого Вячеслава. Але дива не ставалося. І от, лише через понад три роки, ми дочекалися… Я дякую Богу, що почув мої молитви. І дякую тим, справжнім, хто лишився зі мною у ці важкі роки, і тим, хто пішов… Дякую рідним, які були моєю опорою, та двом найдобрішим людям — Анні та Ірі, які вміли підбирати слова тоді, коли в мене геть опускалися руки… Бажаю, щоб і решта українських родин не здавалися та в підсумку почули ці заповітні слова — «я вдома», — зі сльозами радості на очах говорить Марія.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь