4 місяці на позиції з турнікетом і 10 днів повзком без ноги до точки евакуації: історія бійця із Хмельниччини
10 днів без ноги він повз до точки евакуації. Історія військовослужбовця 81-ї бригади Руслана Ільчука, який родом із села Немиринці, що на Старокостянтинівщині Хмельницької області. Він пів року провів на нулі, 4 місяці з яких — із турнікетом на нозі. Його історію розповіли в сюжеті «ТСН».
Руслан Ільчук підірвався на міні. Але через насичення неба ворожими дронами, евакуювати його було неможливо. Навіть коли з’явився шанс вийти з позиції, до евакуаційного транспорту слід було подолати відстань у 8 кілометрів. Хто прокладав шлях бійцю? І що допомогло йому не здатися? Неймовірна історія виживання…
Дружина весь час його торкається, просто щоб переконатися, він поруч… І це не марення. Руслан пів року був на нулі, чотири місяці з них з відірваною ногою. Довгі місяці дружина не знала, що з ним.
— Я не жила, всередині я постійно кричала. От в мене в голові стояв постійний вереск — і я не знала, куди бігти і що робити, — каже Олеся Ільчук.
На позицію Руслан зайшов у лютому цього року. Це була околиця села Григорівка, що на Луганщині. І вже тоді потрапити туди було надто складно, хоча ця ділянка фронту була під нашим контролем.
— Місяць-два ми мали там як мінімум посидіти, і нас мали поміняти. От саме важко це було вийти і зайти. Дрони, та сама артилерія, — зазначає Руслан.
На двох з побратимом з позивним «45-й» уних був міні-бліндаж, більше схожий на нору. Провізію, боєприпаси, зарядні пристрої скидали з дронів, а от воду пили з річки.
— Взимку вона взагалі нормальна була. Ні діареї, нічого не було. Так що все нормально, — каже боєць.
У квітні 25-го року під час вилазки до річки за водою Руслан наступив на протипіхотну міну:
— Тихенько проходив, одну побачив «пелюстку». Відійшов там буквально сантиметрів 30, і тільки відчув, що щось бахнуло піді мною. Я дивлюсь на ногу — ноги з черевиком нема.
«45-й» допоміг затягнути турнікет:
— Мої пальці були на стежці. 45-й розказує, що десь там вони лежали.
Наклали пов’язку, запросили евакуацію.
— Але вивести пораненого було неможливо, — каже бойовий медик на псевдо «Пілюля». — Як нас кажуть, «грязне небо», дронів дуже багато. Неможливо це було зробити.
Нога три дні кровила. Перший час Руслан чекав евакуацію, але через тиждень надія, що його вдасться вивести, остаточно зникла.
— Протягом тижня все чекав, чекав. Я «виходив» до них, так сказать, просився. Ну, я потім просто змирився, грубо кажучи. Наші позиції ще далі і далі ставали, — додає Руслан.
За протоколом турнікет з пошкодженої кінцівки треба зняти упродовж двох годин. Після цього починаються незворотні процеси. У рацію медик Руслану пояснив, що чіпати турнікет вже не можна.
— Час — більше шести годин — вже турнікета знімати не можна було, тому що продукти розпаду просто б його вбили, — каже медик.
Температура, біль, безсоння. Руслан ледве тримався. Допомагав побратим, що був поруч.
— «45-й» все робив. Побігти по воду треба — «45-й». Побігти по провізію — «45-й». Я просто лежачий. Ну, я просто вилізу, назад не залізу, — пригадує захисник.
Довкола носилися ворожі дрони. З нори навіть не можна було «випасти», щоб подихати свіжим повітрям.
Руслан зараз все це розказує спокійно і навіть з посмішкою. Але тоді закрадалися фатальні думки.
— Коли боліло, коли нило, то я так мимоволі дивився на автомат, якщо чесно. Да, так боліло…
Всередині травня стало спекотно. Турнікет на нозі був вже місяць. Перев’язки Руслан не робив. Боявся розпутати ногу, що трималася на бинтах. Заливав знезаражувальними розчинами, пив антибіотики, які скидали дронами, але на запах гниючої рани в нору зліталися мухи.
— Появилися перші опариші. Спочатку було п’ять-шість штук. Був страх, звичайно. Тут в мене нога гноїться, черв’яки з’явилися, а вже через місяць почали жартувати, що можна було б з ногою йти на раки, а з опаришами йти на карася.
Не з’їхати з глузду допомагав чорний гумор. А ще, за словами Руслана, він прокручував найкращі дні свого життя і слова дружини.
— В кожному голосовому я йому казала, що я чекаю його додому. Я говорила: «Без ноги, без руки — без різниці. Голова на місці — ти вертаєшся додому». Все…, — каже Олеся.
Руслан додає:
— Я передивився по 100 разів всі фотографії, які в мене були з дружиною, з батьками, тестем, тещею, улюбленою собакою — в нас французький бульдожка.
До червня Олеся навіть не знала, що Руслан поранений. Короткі повідомлення по рації записували побратими і відправляли дружині:
— В мене не було якогось типу визначення — як я… Ніяк… Я мертва всередині. Я просто от зупинилася в одному місці і стою. Життя йде, а я стою.
За пів року, що Руслан провів на позиції, з яких чотири місяці з турнікетом на нозі, мапа бойових дій змінилася. Білогорівка та Григорівка спочатку стали сірими зонами, а згодом перейшли під контроль окупантів. Командування зробило спробу евакуювати пораненого з сусідньої позиції. Далі мала бути черга Руслана:
— Я був другий по списку. Закінчилося тим, що вся евакгрупа — «300».
16 серпня вони з побратимом «45-м», який допомагав Руслану вести час вижити, отримали наказ залишити позиції.
— Сказали, що розпочинайте рух завтра в такій-то годині, — розповідає боєць.
Руслану дроном скинули милиці, павербанки, їжу, антитепловізійний плащ. Із «45-м» вони вирішили йти нарізно:
— Надів на себе цього плаща, автомата, плюс костилі. Я впав, пробував в дорогу йти з автоматом. Але треба було вибирати: або костилі, або автомат. Залишив автомат.
Згодом Руслан пересувався і без милиць, просто повз посадками. Скільки кілометрів треба було подолати — він не знав. Його шлях коригували дрони, якими керував пілот на псевдо «Фартовий». Саме він упродовж пів року і скидав на позицію Руслану все необхідне. Нині стояла задача вивести пораненого до наших позицій, куди може доїхати евакуаційний транспорт.
— Переживав, щоб він там не стік кров’ю, щоб був живий. Стільки ти повзеш, всеодно хочеш воду, їжу, — каже «Фартовий».
Руслан пояснює:
— Бувало, що метр від мене скидали той перекус, і ту саму батарейку. Дуже вдячний, до речі, що весь час підтримували зв’язок.
Цей зв’язок допомагав не здатися, прокидатися на світанку і знову повзти. В небі були ворожі дрони, а на одній ділянці Руслан впритул зустрів росіянина:
«Чий будеш?» — «свої», — кричу, але думаю, чомусь мені треба повзти далі.
«Фартовий» додає:
— Він тоді поговорив, поповз дальше. В принципі, сказав, де він находився. Ми швидко підлетіли, подивились, де там ворог, відпрацювали по ньому.
За перші дні вдалося подолати кілька кілометрів. Далі коліна вже були стерті в кров. Сил не вистачало. Стала боліти поранена нога, особливо, коли Руслан нею чіплявся за гілки:
— Я поки ліз, за мною рій мух був зелених, і ще наробили мені… там було 6–10 штук, а стало їх сотні… По кущах старався вже сам повзти. Втомився — заліг. Втомився — заліг.
Він подолав 8 км. Дрон його вивів до бійців, які зі своїх позицій теж виходили пішки.
— Ми просто розуміли його маршрут. Підлітав, відразу бачив якийсь рух. Ми дуже довго вели його, — додає знову «Фартовий».
Коли побратими його побачили, не могли повірити, що Руслан зміг подолати таку відстань. Йому наклали новий турнікет, спробували замінити пов’язку на рані, але рештки ноги просто розсипалися під руками:
— Я під кожним витком бинта черв’яків доставав. Ну як доставав? Вони просто випадали. Просто викручую, викручую, викручую і кусок ноги в мене просто випадає. В мене залишається просто п’ятка.
До евакуаційного транспорту залишалося ще 2 км. Їх Руслана вже несли на ношах.
— 26 серпня я побачив «велику землю», — каже Руслан.
Його дружина пригадує той момент:
— Він мені написав, типу: «я вийшов». Я пишу: «Ну, набери мене». Він пише: «Я не буду набирати, бо я буду плакати». Я йому дзвоню, кажу: «Плач».
Вона побачила його вже після операції. Він схуд на 20 кг. Півтори години Руслан дивився в одну точку і розповідав, як провів пів року на нулі і як виходив ці 10 днів до своїх з єдиною думкою:
— В голові: треба добратися додому. Там мене чекають Олеся, мама—мама, тато—тато і сестричка.
Всі з цієї ділянки намагалися вийти, не лише Руслан і «45-й». Коли її окупували, з різних позицій виходили інші групи. Дійти до своїх вдалося не всім. Де зараз людина, яка усі пів року допомагала йому триматися і рятувала його, Руслан не знає. «45-й» рахується зниклим безвісті.
Як йому самому вдалося вижити, Руслан говорить лише два слова: везіння і Бог:
— Буває, звичайно, що воно ще мене трішки перед сном мучить і чомусь воно мені згадується. Я не знаю чого. А що згадується?.. Які моменти?.. Саме, як мені пощастило.
Ну, а як все це пережила його родина? Дружина каже, старше покоління молилося. Її ж рятувала терапія:
— Я досі на ліках, я на антидепресантах. В мене прописані транквілізатори. Я сплю тільки на снодійних, бо в чоловіка ПТСР нема, а в мене ПТСР є.
Вони зараз рідко розлучаються. Олеся залишила роботу, щоб бути поруч з Русланом у шпиталях, а тепер і у реабілітаційному центрі.
Наразі Руслан робить, по суті, перші кроки. Він нещодавно тому став на протез і почалася активна фаза реабілітації. Мета поточного реабілітаційного циклу — це адаптація кукси до навантаження, тобто тренування балансу.
На протезі він вже виходить за межі реабілітаційного залу, а от на вулицю поки лише на кріслі колісному. Від свіжого повітря в нього ще досі паморочиться голова.
— Він до мене повернувся і я почала дихати, я почала жити. Мені світ набув якихось фарб. Я ходжу, я посміхаюся. Ну і він завжди посміхається, — зазначає Олеся.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь