Подружжя з Миколаєва вимушено переїхало на Хмельниччину, аби врятуватися від путінського терору
До 24 лютого Миколаїв жив звичайним мирним життям. Все змінив один день, коли росія розпочала повномасштабне військове вторгнення на територію України.
За більш ніж пів року війни Миколаїв став тою опорною прифронтовою межею, яка допомагає країні мати доступ до Чорного моря та експортувати українську продукції за кордон. Місцеві жителі живуть під постійними артилерійськими та ракетними обстрілами. Деякі населені пункти й досі перебувають під окупацією росії.
Життя мешканців міста ускладнилося, особливо страждають люди літнього віку. Соціальні служби не встигають надати потрібну допомогу усім, хто її потребує. До початку війни населення міста становило майже пів мільйона людей. Наразі залишилося близько третини.
«Свою історію розповіла сьогодні жителька Миколаєва Наталя Валентинівна, яка була вимушена разом з чоловіком виїхати з міста через постійні обстріли з боку російських окупантів. Декілька днів важкої дороги, кілометрові черги авто з бажаючими виїхати у більш безпечне місце. Родина обрала місто Хмельницький, адже мають тут знайомих, які завжди підтримають», — повідомили в Хмельницькій обласній раді.
Як розповідає пані Наталя, перші дні війни чітко не пам’ятає. У спогадах лише вранішній дзвінок доньки зі словами: «Мамо, розпочалась війна». Тоді єдиним правильним рішенням здавалось — закупити необхідні продукти харчування, засоби особистої гігієни та ліки. На той момент люди не розуміли, що ситуація не вщухне ні через тиждень, ні через місяць, тому виїжджати з міста ніхто не планував. Десь через декілька тижнів миколаївці зрозуміли, що ситуація в країні не покращується: постійні обстріли, відсутність електро- та водопостачання стали їхньою страшною буденністю.
Усі сподівались, що ситуація стабілізується і життя повернеться у звичне русло. Однак, коли в один момент біля будинку одночасно розірвались два снаряди, подружжя зрозуміло, що чекати дива більше не можна. Наступний обстріл може бути фатальним.
— Декілька годин на збір речей і рідна домівка, друзі, знайомі, щасливі спогади про рідне місто та мрії про світле майбутнє вже позаду, — розповідає жінка.
Пані Наталя каже, що ніколи не могла уявити, що на схилі років їй доведеться покинути рідну домівку та їхати світ за очі, аби врятувати своє життя від путінського терору.
Перші місяці на Хмельниччині подружжя перебувало ніби у якомусь вакуумі, як і більшість переселенців. Перша повітряна тривога — паніка, сльози на очах, почуття безвиходу. Думки: «А що робити, якщо буде вибух?». Рятувала лише підтримка рідних.
Одного дня жінка почула про роботу Центру видачі гуманітарної допомоги Хмельницької обласної ради. Наталя Валентинівна ділиться спогадами, що, відвідавши його вперше, була вражена чуйністю волонтерів. Згадує, що довго ходила по приміщенню, роздивлялась, але взяти нічого не могла — спрацював якийсь бар’єр, було просто соромно попросити допомогу. Хотілося навпаки — запропонувала свою підтримку іншим людям з такою ж долею.
Так пані Наталя і почала майже щодня приходити до Центру на волонтерських засадах та допомагати вимушено переміщених особам. У розмові вона акцентувала увагу, що люди часто приходять у приміщення театру не лише отримати необхідні речі, а й поспілкуватись, отримати психологічну допомогу.
Розпитуючи жінку про ситуацію у місті натепер, по її щоці тече маленька сльоза печалі:
— Рідне місто тепер — в руїнах… Душа Миколаєва — місцеві жителі, які наповнювали свій обласний центр світлим почуттям щастя, покинули домівку. Тепер там похмуро, холодно… Ніби час зупинився. Сотні смертей, серед загиблих — рідні та знайомі. Важко повірити в те, що люди просто стояли на зупинці та чекали міський транспорт. Одна секунда забрала життя цілої родини.
Згадуючи ті місяці, пані Наталя говорить, що найтяжче було дітям. Вони просто не розуміли: чому сьогодні вони не підуть гуляти на вулицю? Що це за постійні вибухи? Чому мама плаче та закриває нас своїм тілом? І таких історій сотні…
Наталя Валентинівна каже, що трохи піднімають настрій сьогодні лише позитивні новини з фронту. Зранку звільнили ще один населений пункт рідної області від окупації. Потім дзвінок знайомих та сльози щастя. Родина довгий час не виходила на зв’язок, окупантів тримали населений пункт під своїм контролем, щодня знущаючись над місцевими. Тепер там майорить український прапор перемоги. Незабаром так буде на всій території України.
— публікація містить фотогалерею;
— публікація містить відеоматеріали;
— матеріал опублікований на правах реклами;
— посилання на коментарі.
Залишити відповідь