Чернеча гора пригорнула Тараса Шевченка

Чернеча гора пригорнула Тараса Шевченка

Попри те що великий геній українського народу Тарас Шевченко помер у Санкт-Петербурзі, його тіло все-таки перепоховали у заповітному місці — Чернечій горі в Каневі. Пророка нації поховали як гетьмана України. Чернеча гора, де був старий козацький монастир, де поховано гетьманів Івана Підкову, Якова Шаха та Самійла Кішку, пригорнула сина України.

Про те як провели в останню путь Кобзаря написав Феокліст Хартахай у своєму листі до Василя Гнилосирова відразу після похорону, 28 лютого (за старим стилем — Авт.) 1861 року:

«Спорядили таку труну, що хоть би й нам з тобою довелось у такій наше грішне тіло бачить. Дали знать у школу хлопцям, щоб прийшли «почтить прах усопшего». І народу навалило такого, що хоть на Москву іди. Тіло лежало в Академії художеств, бо Шевченко там умер. Всі письменні люди теж узнавши повалили, мов хмара…, ляхи теж прийшли. У церкві шилом не повернеш. Це було 28 числа. У 10 часов началась обідня, в 11 окончилась і началась панахида. Після панахиди завелись з попами: попи кажуть: треба закривать труну, громада притьмом кричить — не треба…Наплювавши у кулаччя, парубота гаркнула своїм владним голосом: «Не надо!»… і попи злякались і всі у вівтарь поховались. Утихомиривши народ у церкві, хохли почали говорити річі до тіла… Усіх речей було сказано 15. При виносі труни ні одна проста рука до неї не трогалась; її ніс наголо студент і літератор, труни не спускали з рук до самого кладовища, до которого із академії буде верст із сім. Труна була дубова, оббита срібною парчею, на узглавії кришки на срібній дощечці було написано: «Український поет Тарас Григорович Шевченко 1861 февраля 24 дня». Дубову труну положили у свинцеву, через те, що його повезуть на Україну. На поета возложили лавровий вінок… От тобі й похорони Шевченка».

Чернеча гора пригорнула Тараса Шевченка

Та відразу після цього мова зайшла про перепоховання Тараса Шевченка. Навесні 1861 року опікувався цим художник Григорій Честахівський. У сороковий день після смерті поета, перед відправкою труни в Україну, земляки знову зібралися на могилу попрощатися. Усе, що треба було для останньої подорожі Тараса на батьківщину, було заздалегідь зроблено.

Тарасова родина дурно викинула кошти на поховання в Києві

Вирішивши, згідно з поетичним заповітом небіжчика, перевезти його тіло на батьківщину, петербурзька громада все ж таки остаточно не вирішила, де саме поховати його багатостраждальні кості? Про це активно спілкувалися петербурзькі і київські друзі з дня похорону поета на Смоленському кладовищі. Одні настоювали, на Аскольдовій могилі, інші на Щекавиці, понад самим обривом святих гір Київських, щоб було видно Дніпро-Славуту й усе Задніпров’я. На могилі поета пропонували встановити тимчасовий височенний дубовий хрест, щоб видно було його здаля. Інші, мабуть, для більшої шани, бажали поховати поета на кладовищі Видубецького монастиря поміж іменитою київською знаттю. Декотрі, врешті, згідно з заповітом, енергійно обстоювали думку, поховати Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке поет за життя обрав під забудову дому — на Чернечій горі, за три версти від міста.

Ось як згадував студент В. Бернатович ті події:

«Присутній при останніх хвилинах життя поета Григорій Честахівський, заявив, що коли він запитував умираючого — де поховати його? Той відповів — «у Каневі!» І от в першій половині мая, якось у п’ятницю почули невзначай, що везуть Тараса, — уже в Броварах ночує, за Дніпром, — та лише не знати, де похоронять… Ми кинулись і, зібравши копійчину, вирядили свого громадського учителя та й післали його за Дніпро пантрувать, а самі майнули стежками, аби куди ближче на берег Дніпра, та берегом далі аж в Олександрівську слобідку. Тутки уже було багато людей: селяни, прочани, казачество вільне й панське, пановство вельможне. Всі питались за Тарасову рідню, чому нас не ведуть на встрічу покійнику. Не знаючи, до приїзду Честахівського в Київ з тілом поета, про його останню волю, родичі, бачте сердешні пішки поприходили з далеких повітів у Київ, та й зложили 15 рублів, закупили місце на цвинтарі на Щекавиці, уже і гробарів найняли, щоби яму копати і хреста замовили. Ждали ми на тім боці Дніпра у Чернігівщині зо 2 години, аж на силу дождалися — труна на возі, вінками обвита, на козлі ямщик бородатий, коні поштарські ледве бредуть по піску глибокому. Бачте, одна труна була уложена в другу олов’яну, і цвяхами забита і циною залита».

Пізніше Михайло Матвійович Лазаревський розповідав, що коли розрили могилу Шевченка в Перербурзі, для перевезення тіла на Україну, то відкрили й домовину: тіло за два місяці нітрохи не змінилось, лише покрилось цвіллю. А тим часом, серед великого мосту випрягли ми поштові коні і самі потягли тяжкий караван до правого берега Дніпра і далі по шосе до церкви св. Різдва Христова. Отже, дурно пропали ті гроші, що заплачені його родиною за місця та за яму.

Щоб було видно, було чути

Подальші похоронні пригоди описує Григорій Честахівський:

«…8 травня о 7-й годині ранку знялись ми пароплавом «Кременчук» од Києва і привезли батька Тараса до Канева о четвертій годині пополудні. Пароплав причалив до берега нижче Канева верстви зо дві з половиною, зняли з пароплава труну, поставили на повозку і повезли понад самісіньким Дніпром, круторогим берегом, в канівську церкву Спаса Преображенія. Везли Тараса тим шляхом, що й гетьмана Івана Підкову, до його тихого дому. Поставили труну біля церкви, одслужили панахиду й вечерню, та й потягли шукати пристановище. Знайшли, сповістили громаду нашу, що завтра поїдемо обирати місто для нової хати Кобзареві. А тут й кажуть, що місце вже обране… Я зараз побіг на цвинтар, питаю, а мені вже показують, де копать. Я об’явив народу, що воля покійного була така: поховати його на тій землі, де він дуже бажав поселитися при житті своєму і ніхто не має права закопати його там, де він не хотів. Народ одностайно заговорив, що яка воля покійного, то так треба й робити… На другий день, у вівторок, 9 травня, вранці, пішли до Дніпра, найняли човен, та й доїхали до гори, на велику силу забралися на неї, роздивились, я показав місце, де, по моєму, приходилося б робить Тарасові новий будинок, спитав у громади: чи згодні на те? Громада в один голос — «Згодні!!!» І почалась робота…

Викопали яму, а каменярі-солдати вимурували цегляне склепіння і на третій день, у середу, 10 травня, в три години пополудні, відправились в церкву, одслужили як положено по закону служби, винесли труну, поставили на козацький віз,накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли його, як діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Везли парубоцтво, чоловіки і наша київська громада. Я давай ходити поміж дівчатками і дітками малими, щоб і вони приставали до купи. Я йшов з людом, розказував їм, що це за чоловік, як Тарас просив їх, щоб вони не звали його паном, а звали батьком Тарасом. Везли Тараса вниз на потік, а пішов навпростець горою, коли дивлюсь — як макова нива зацвіла коло кобзаревої домовини, а сама домовина, як найбільша маківка посеред великої ниви: всі діточки, як квіточки, а дівчатка, як маківки, обступили густою батовою і везуть Тарасів віз, а жіночки позад воза помагають… У мене навернулись сльози від такого дива…

Навколо Канева немає жодного місця рівного, навіть на 20 сажнів, усе гори та гори, порослі лісом, і доводиться йти чи їхати згори вниз, а знизу нагору отакою дорогою. Любі канівські дівчата везли батька України добрих верст вісім, або й усі десять… Деякі дівчата не мали де притулитися до кобзаревого воза, напали на ліс і давай ламати віти і устилати дорогу Кобзареві. Аж серце мліло від такого дива, так було любо, радісно та весело дивитись на дівоцьку славну потугу. Як везли, то поперед усієї процесії несли портрет Кобзаря, і увесь люд до малої дитини бачили, який він був живим. Коли привезли до могили, то зняли домовину з воза і почали знову відправу попи, а портрет поставили високо на груші в головах домовини. Панахида кінчилась о п’ятій…

Опустили труну в могилу, і почав народ розходитися. Потім ми повечеряли і розійшлися, декотрі залишилися ночувати на Тарасовій горі, і всю ніч вогнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі…»

Чернеча гора пригорнула Тараса Шевченка

Так написав, як зумів про похорон Шеченка, художник і приятель поета — Григорій Честахівський в Каневі 20 червня 1861 року.

У дні похорону Шевченка було багато чудес

У 1991 році в № 2 журналу «Родовід» були опубліковані спогади жінки Марини, яка свого часу була на похороні Тараса Шевченка. У Канів жінка зі сім’єю приїхала з Черкас. Спогади записані її онукою Анастасією Щепанською:

«Другого року, зимою нам Марина писала, що пшениця, яку жінки «по закону» кидали на дорогу, уся зійшла. Зелена доріжка була од собора до царини, цю зелену, а потім золоту пшеницю люди не косили, і не жали. Баби руками виминали колоски, збирали, а потім припаркою з цього зерна лікували хворих людей. Перед вінчанням «на щастя», «на добру долю», «на довгі роки» молодих обсипали Тарасовим зерном. Люди зберігали зелену полосу од скотини. Восени молодиці і баби пшеницю жали серпами, і соломою лікували дітей: парили у соломі од «пропасниці», «від пристріту», «з очей», «на зубки», і запевняють люди — що допомагало. Святая пшениця від Шевченка допомагала усім, хто вірив, і не могла не допомагать, бо люди дуже вірили у святість мученика Шевченка. Казали, у ті дні похорону було багато чудес. У ті незабуті дні…»

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



На Хмельниччині підозрюють лікарку у смерті немовляти
На Шепетівщині судитимуть винуватця ДТП з 5 загиблими, серед яких 2 дітей
Мертвих зайців виявили в сусідній із Хмельниччиною області
У Шепетівці вшанували велич духу Великого Кобзаря
В Україні переправники ухилянтів креативлять по-чорному
Під час зйомок контенту для соцмереж загинула 16-річна дівчина

Читайте у цій рубриці



На Хмельниччині пенітенціарна установа має власну 200-річну історію
Історія орденів і медалей в Україні: від княжих часів до незалежності
Нацисти 80 років тому спалили село на Шепетівщині
У цей день народилася одна з перших українок, що стала Праведницею народів світу
У селищі на Хмельниччині телефон з’явився раніше, ніж у російського імператора
На Хмельниччині досліджують колишній маєток відомого містика, алхіміка та ілюміната
FacebookTelegramViberWhatsAppX