Родину Молотків із Судилкова депортували через коня

Весною 2016 року в квітневому номері нашої газети було розміщено статтю «На Великдень у Шепетівці Симон Петлюра цитував Тараса Шевченка». Тоді з нашим кореспондентом судилківчанин Степан Молоток поділився спогадами свого батька, Якова Молотка, про 1919 рік. Цього разу ми публікуємо інші факти про рід Молотків.

Батько Степана, Молоток Яків Терентійович, навесні 1919 року добровольцем записався до Дієвої Армії УНР. Воював кулеметником.

До осені 1919-го становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх атакували білі, а з іншого — більшовики. В тилу чатували агресивні поляки й вороже налаштовані румуни. Цей чотирикутник смерті, що невпинно звужувався, став не стерпним, коли в жовтні виснажене, голодне, позбавлене постачання й притулку українське військо вразила епідемія тифу. Багато бійців були уражені хворобою. Власне, тоді й розвалилась горда колись армія. У Петлюри ж було всього 3 тисячі бійців. Ті, що вижили, рятувалися, як могли.

За роки громадянської війни містечко Судилків 13 разів переходило з рук в руки. Його окупували польські війська у французькій формі зі французькою зброєю. Вони поводилися, як господарі. Це була польська армія генерала Юзефа Галлера.

І лише у липні 1920 року Судилків остаточно звільнили від поляків. А коли вони, поляки, покидали містечко, то люди, що мали в господарстві коней і вози, зобов’язані були майно та спорядження  відвезти куди скажуть. А хто сперечався, то в них його відбирали та конфісковували. Після фронту батько повернувся в сім’ю, вів домашнє господарство.

Містечко Судилків з 1923-го по 1930-й роки вважався райцентром. Тут було організовано чотири колгоспи: «Штерн»,  «Ім. Леніна», «Серп і молот» та «Ім. 17 партз’їзду» (пізніше його перейменували на «Ім. 18 партз’їзду»). Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство  замінять дрібні селянські господарства. По суті, не перебільшення, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії. Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до ліквідації куркульства, як класу. Партійні активісти отримали наказ негайно розпочати суцільну колективізацію. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади!» А тоді від усіх мешканців вимагали передати колгоспу свою землю й худобу. Ці заходи викликали серед населення бурю гніву. У випадку великих повстань озброєних селян, уряд посилав на їх придушення підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилась до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи її віддавати владі. Господарів позбавляли будь-якої власності, включаючи хату й особисті речі.

Найпоширенішою формою розправи стала депортація. Не минула вона й нашої родини. Мій дід Терентій Молоток пристав у прийми до моєї баби, по вуличному їх звали «Цунами». Був добрим господарем, знався на конях і розводив їх. І всі знання передав сину, моєму батькові, Якову Молотку. Євреї, коли купували коней, завжди запрошували його на базар, як знавця своєї справи та експерта. А от коли прийшлося здавати коней у колгосп, то батько свого доброго коня таємно обміняв на гіршого, і за цю різницю отримав мішок висівок зерна. Сім’ю ж треба було чимось годувати. А голова сільської ради знав, що в батька був зовсім інший кінь. І за те, що батько так вчинив, нашу сім’ю депортували і вислали у Харківську область. По переїзду змушували по кілька сімей селитися в убогих халупах. Всі важко працювали, виживали, як могли. У мого батька було п’ятеро дітей, але вижив один — я.

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили у 1933 році. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї. Найжахливіше було дивитись на маленьких діток, – висохлі, як у скелета, кінцівки, звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши на замордованих примар. І лиш в очах ще лишився відблиск далекого дитинства. По приїзду до нового місця проживання батько не віддав документи місцевій владі. Тому через кілька років йому вдалося таємно виїхати у Вінницю і там найнятися на роботу на залізницю. На той час будували залізничну колію Калинівка-Хмільник-Старокостянтинів. Спочатку батько працював рядовим робочим, а згодом його послали на курси підвищення кваліфікації. Тоді став вже майстром.

На початку війни батько знаходився у Вінниці, йому якраз мали видати зарплату. Але робітники її так і не дочекалися. У місті почався безлад, грабували крамниці, батькові дісталося кілька пляшок горілки. Він ділився спиртним із супутниками. Спочатку його підвезли військові. Командир їхав за сім’єю у місто Бердичів, так що прийшлося поділитися припасами. А в Бердичеві ще знайшов одного попутчика, який згодився трохи підвезти за «могорич» в сторону Полонного. Трохи пішки, трохи транспортом… приїхав батько у Судилків. Нелегкий шлях довелося подолати йому, щоб дістатися додому.

На шостий день, 28 червня 1941 року, німецькі війська окупували Судилків. Важко жилося населенню в період окупації. Була організована поліцейська дільниця, її начальником поставили колишнього вчителя Жечева. Шеф поліції дав наказ, щоб в 5-денний термін по сусідству з аеродромом викопали окопи. Туди мала невдовзі прибути німецька військова техніка. Більшість людей працювали в колгоспах зі світанку до смерку.

Антинімецькі настрої ще більше посилювалися, коли нацисти вирішили використати  Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як робочу силу для промисловості та сільського господарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього рейху, рятуючись від скрутних умов на Батьківщині, або щоб набути якоїсь спеціальності. Проте скоро стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників. Із початку 1942 року поліція була вимушена проводити масові облави, хапаючи молодь, щоб відправити її до Німеччини. Люди задумувались: хто більший ворог — сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30 роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (можливо,  лише тимчасово)?

І, нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів у країні, українці часто були змушені співпрацювати заради збереження власного життя. Але за всіх тих обставин Молоток Степан Якович залишився вірним борцем за Незалежну Соборну Україну. І так воно сталося, у 1990 році  брав активну участь у творенні держави. Попри свій поважний вік, чоловік вів активний спосіб життя: брав участь у багатьох суспільних та патріотичних заходах у складі громадської організації Народний Рух України. Він радо вітав Незалежність України, Референдум 1 грудня 1991 року. Життя, трудова та громадянська діяльність Степана Яковича є гідним прикладом для наслідування представникам молодших та прийдешніх поколінь.

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Новини партнерів



Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці