Чому червоний мак, Друга світова та примирення

Прості відповіді на «Три чому» з нагоди чергової річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Цей матеріал ми підготували після появи у соціальних мережах кількох невдалих фотожаб та недолугих опитувань, які паплюжать символіку світової перемоги у боротьбі з агресором.

Символ Remembrance poppy

Червоний мак — символ пам’яті жертв Першої світової війни, а згодом — жертв усіх військових та цивільних збройних конфліктів, починаючи із 1914 року.

Використання квітки маку як символу пам’яті інспіроване віршем канадського військового лікаря Джона Мак-Крея «У полях Фландрії» (1915), що починається словами:

«У полі Фландрії поміж хрестами Гойдає вітер мак рядами, Щоб знали місце, де ми є …»

Був уперше використаний Американським легіоном для вшанування пам’яті американських солдатів, що полягли під час Першої світової війни.

Символом червоний мак ми, українці, 8 травня вшановуємо пам’ять 8 мільйонів загиблих співвітчизників та 65 мільйонів убитих у Другій світовій війні по всьому світові.

«Друга світова» і «Велика Вітчизняна» — не тотожні поняття ані хронологічно, ані географічно

Участь України у Другій світовій війні не обмежувалась періодом протистояння СРСР та Німеччини у 1941–1945 роках. Уже від самого початку 1 вересня 1939 року ця війна торкнулася території України. До останнього дня Другої світової війни — 2 вересня 1945 року — майже на всіх її фронтах у складі збройних сил не тільки СРСР, але й Польщі, Канади, США та інших країн Об’єднаних Націй зі зброєю в руках боролися солдати та офіцери — українці.

Улітку 1941 року багато мешканців радянських міст та сіл не усвідомлювали загрози нацизму у повній мірі. Адже від вересня 1939 року радянська пропаганда приділяла багато уваги співпраці із союзним Третім Райхом.

Газета «Правда» 23 грудня 1939 року опублікувала телеграми Гітлера та Ріббентропа, у яких вони сердечно вітають Сталіна із 60-річчям. Сталін відповів:

«Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, що була скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою та міцною».

Термін «Велика Вітчизняна» прямо пов’язаний із радянським міфом, нібито СРСР завжди боровся за мир, а у війну вступив лише після «віроломного» та «без оголошення війни» нападу Німеччини 22 червня 1941 року. На цей міф, мов кільця на палю, нанизувалися інші міфи. Зокрема й такий, що у радянські часи на державному рівні завжди вшановували ветеранів війни та надавали їм від держави різноманітні пільги та виплати.

Комуністична пропаганда ділила ветеранів Другої світової війни на дві нерівні групи. До першої належали ті, хто воював проти нацистів у 1941–1945 роках під час так званої «Великої Вітчизняної війни». Ці ветерани вважалися «правильними». Їхня присутність на трибунах, під час заходів, присвячених перемозі над Німеччиною, мала надавати радянському керівництву додаткової «легітимності» в очах населення СРСР. У часи Брежнєва та його наступників ця група ветеранів навіть отримувала від держави певні соціальні виплати.

Але існувала друга група ветеранів. Це були ті, що воювали у лавах Червоної армії у 1939–1941 роках. Комуністична пропаганда називала цей період «передвоєнним», мовляв, тоді Радянський Союз не воював, а лише всіма силами намагався «відтягнути» початок війни. Факти говорять про інше — саме у ці роки Москва була союзником Берліна. І саме у ці роки СРСР здійснив кілька, так званих, визвольних походів, а по суті актів воєнної агресії проти сусідніх держав — напад на Польщу та її поділ разом із Німеччиною, анексія країн Балтії, Бессарабії та Північної Буковини, та, найголовніше, війну проти Фінляндії.

За змову Гітлера і Сталіна та «геополітичні» амбіції Кремля змушені були проливати кров прості українці, мобілізовані до лав Червоної армії. Багато з них під час бойових дій 1939–1941 років загинули на чужині або ж зазнали поранень, унаслідок яких отримали інвалідність.

Про цих людей комуністична пропаганда воліла зайвий раз не згадувати. Адже саме їхнє існування ламало головний пропагандистський міф про час вступу СРСР у Другу світову війну та його справжню роль у подіях так званого «передвоєнного періоду». Саме тому ця група ветеранів не отримувала від держави ні відповідного статусу, ні виплат, ні пільг.

Пам’ять та примирення

День пам’яті та примирення встановлений відповідним Указом Президента України Петром Порошенком у 2015 році:

«…з метою гідного вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, утвердження спадкоємності традицій воїнів — переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо ідеї захисту України… установити в Україні День пам’яті та примирення, який відзначати щороку 8 травня…»

Відзначення 8 та 9 травня в європейському дусі «не святкуємо, а вшановуємо», згадує Другу Світову з акцентом на ролі людей, які боролися проти нацизму. Тому Український інститут національної пам’яті зібрав інформацію про «Українці в лавах Об’єднаних Націй перемогли агресора». Науковці розкрили трагічні роки війни через долі та звитяги чоловіків і жінок — уродженців різних куточків України та світу, які воювали у регулярних арміях або були партизанами, служили у допоміжних формуваннях або на передовій, пройшли всю війну або героїчно загинули в боротьбі. Важливо, що хоч би де перебували ці українці та вихідці з України, вони пліч-о-пліч з іншими народами воювали проти нацизму та дістали високі відзнаки країн, у лавах яких вони служили.

Від 1 вересня 1939 року, коли нападом нацистської Німеччини на Польщу і бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших міст війна розпочалася для України, 120 тисяч українців брали участь у двобої з вермахтом у складі Війська Польського. Сотні тисяч українців взяли участь у вторгненні на територію Другої Речі Посполитої у складі Червоної Армії, в запеклих битвах у Фінляндії та в захопленні Бессарабії і Північної Буковини. Українці Волині, Галичини, Західного Полісся, Північної Буковини і Бессарабії в перші роки війни на власному досвіді відчули прискорені заходи радянізації, які обернулися десятками тисяч розстріляних, сотнями тисяч депортованих і арештованих.

З червня 1941 року після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 % бійців. Загальна кількість осіб, мобілізованих за роки війни з України до радянських Збройних сил, перевищує 6 мільйонів бійців. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тисяч), США (до 80 тисяч), Канади (до 45 тисяч). Крім того, до 5 тисяч українців захищали Францію у лавах Іноземного легіону. Після капітуляції прем’єр-міністра Анрі Петена у червні 1940 року в країні розгорнувся рух опору німецьким загарбникам. На боці французьких партизанів воювали українці звідусіль. Серед них — представники передвоєнної еміграції, наприклад, командир загону Осип Круковський. Були також радянські військовополонені і дезертири з військових частин на німецькій службі. Червоноармієць Василь Порик з Вінничини сформував власний партизанський підрозділ. Канадський пілот Пітер Дмитрук став партизаном після того, як у небі над окупованою країною підбили його літак. Обидва, Порик і Дмитрук, героїчно загинули. Задіяні німцями для боротьби з французькими партизанами українські поліцейські цілими підрозділами переходили на бік сил опору. У 1944 році з них було створено два партизанські батальйони: імені Тараса Шевченка та імені Івана Богуна.

8 травня для наших земляків воєнні дії не припинилися, а продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Отже, історія кожного з українців та українок, які воювали в Червоній армії, УПА, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США — це історія мужності й самопосвяти в ім’я спільної перемоги над агресором.

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці