У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками

У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками

У листопаді 1917 року, після проголошення Українською Центральною Радою ІІІ Універсалу та автономії УНР, більшовики розпочинають боротьбу за владу по всій території України. Не винятком була і Шепетівка, яка була важливим стратегічним пунктом та центром залізничних шляхів.

Обороняли Шепетівку від більшовиків у грудні 1917 року війська І-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського, які в цей час займали лінію Козятин — Вінниця — Вапнярка з метою стримати збільшовизованих російських військ, які йшли з фронту. Керівництво над операціями І-ї дивізії І-го Українського корпусу покладалося на підполковника Миколи Капустянського і хорунжого Золотаренка, який очолював корпусну Раду. Вранці 16 грудня 1917 року Золотаренко вирушив з нечисленним загоном з Козятина на ст. Шепетівка.

У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками

Микола Капустянський з дружиною

17 грудня генерал Павло Скоропадський призначає Капустянського начальником шепетівської групи військ, командиром І-го Українського корпусу для боротьби з більшовиками. Йому вдалося очистити від більшовиків ст. Шепетівку та Здолбунів. Згодом свої частини він перекинув на Старокостянтинів, де перебував штаб 11-ї російської армії. 24 грудня це місто було захоплено, а його командирів було заарештовано. Крім того більшовицький Вітебський полк було роззброєно і відправлено до Росії.

Більш детально про цей епізод боротьби з більшовиками на Шепетівщині описується в статті Анатоля Довгопільського (псевдо — Демо-Довгопільський) «До побачення, у Києві завтра» (Зустрічі з генералом-хорунжим Миколою Капустянським), яка поміщена була в газеті «Волинь» за 30 жовтня 1941 року.

У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками

Анатоль Довгопільський

Подаємо мовою оригіналу:

«Діялося це пізно восени 1917 року. Голошуся в ад’ютанта, заступаю дорогу, підслухую під дверима, нарешті, неспостереженим втискаюся до малої кімнати станції Шепетівка. Над мапами похилений полковник Генеральної Булави, начальник І-ї Української Дивізії, Микола Капустянський. На ньому чистий, взірцево скроєний військовий мундир, всі відзнаки, ордени та золота зброя. Ну думаю, з ним не трудно буде розмовляти, — це, мабуть, не фронтовик: як почне про себе говорити — паперу не стане… Роблю кілька рішучих кроків. Відчиняю вже рота, але двері з тріскотом відчиняються. Галасливо входить двометровий кагарлюга та голосить прибуття сотні під старшинської школи. Полковник з усміхом дякує йому і знову схиляється над мапами, іронічно кажучи до старшин:— Ну, тепер є вже з чим воювати, сотню маємо!Я виходжу зі свойого затемненого куточка, і свобідно починаю інтерв’ю типово журналістичною фразою: «Пане полковнику, я хотів би почути вашу думку про…». Він різко повертається до мене, і я мимоволі мовкну.Передо мною суворе обличчя старшини-фронтовика, що одним своїм поглядом морозить душу цивіля. Він відповідає мені ввічливо, коротко і ясно:— Коли я мав би час, пане кореспонденте, висловлювати свої думки перед вами, — то я не мав би часу сам думати.Моє перше інтерв’ю було закінчене, але я ще не здавався (дарма, що був тоді ще зовсім молодим журналістом) я мусів мати матеріал до часопису.Виходячи з негостинної кімнати, я знову зустрівся з двометровим кагарлюгою, та встиг ще почути.— Пане полковнику, залізничники зі станції Великі Пузирки доносять, що туди прибув збольшевичений вітебський 38 полк з наміром захопити Шепетівку.Полковник відповідає лагідним, спокійним словом:— Затримати Пузирки при телефоні. Зараз іду.Біжу до касира, де знаходився телефон і по знайомству знаходжу там місце за шафою. За хвилину приходить полковник, рішучим рухом бере мікрофон і дає гострий приказ.— Покликати коменданта вітебського полку.Чекаю з напруженням усіх нервів: до Пузирьок 16 верст. У нас у Шепетівці тільки сотня козаків. Що буде далі?Здрігаюся від сильного, металевого голосу, якого годі було додуматись, бачучи лагідну, елегантну постать полковника.— З вами говорить революційний начальник штабу І-ї Української Дивізії. Ви мусите негайно припинити рух вашого полку і чекати моїх депутатів. В противному разі ешелони з моїми полками, що стоять під парами, вирушать на мій приказ і знищать ваш полк. Даю вам до надуми 10 хвилин.Ультіматум було прийнято. Поки велися переговори, під’їхали наші частини і в остаточному висліді вітебський полк обеззброєно. Через два дні несподіваним сміливим наступом взято Староконстантинів, де захоплено штаб 11 большевицької армії».

У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками

Микола Капустянський

В іншому часописі «Нова Рада» за 13 грудня про цей епізод повідомлялося:

«Українці заняли штаб 7-ї та 11-ї армій. Большевики, що були в цих штабах порозбігались. Арештовано большевицького командуючого 11-ю армією Чудновського. С. В. Петлюра призначив тимчасово командуючим 11-ю армією полковника Покаревського, а в.о. начальника штабу тієї ж армії підполковника Капустянського. Українське військо роззброїло большевиків, які стояли в районі Здолбунова та Шепетовки. Українці взяли 105 гармат, 500 кулеметів та більше 100000 рушниць. Увесь вітебський полк капітулював перед українцями і його одправили в Росію».

Довідково

Капустянський Микола Олександрович (псевд.: Низовий-Чумак, Віктор, П. Низола; нар. 01. 02. 1879, за ін. даними — 12. 04. 1881, с. Чумаки, нині Томаківського р-ну Дніпропетровської обл. — пом. 19. 02. 1969, м. Мюнхен, Німеччина, 22. 01. 2010 перепохов. у Львові) — військовий і громадсько-політичний діяч. Генерал-полковник Армії УНР (1961). Закінчив Катеринославську духовну семінарію (нині Дніпро), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), Миколаївську академію Генштабу (1912). Учасник російсько-японської війни 1904–05. Викладав у Віленському піхотному училищі (нині Вільнюс). Під час 1-ї світової війни воював на Північно-Західному фронті (від 1916 — підполковник). Улітку 1917 взяв участь в українізації військових частин, призначений начальником 1-ї стрілецької дивізії І-го Українського корпусу під командуванням П. Скоропадського (восени 1917 вів бої із підрозділами збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу на Київщині). Від січня 1918 — начштабу Пд.-Зх. фронту; за Гетьманату — начштабу 2-ї дивізії 1-го Волинського корпусу; за Директорії — начальник оперативного управління, в. о. начальника Генштабу Армії УНР. Брав безпосередню участь у розробленні та реалізації плану наступу на Київ і Одесу об’єднаних армій УНР і ЗУНР у серпні 1919. Від 1920 — у таборах для інтернованих на території Польщі. Член-засновник Українського військово-історичного товариства, засновник військового журналу «Табор». 1923 переїхав до Франції, де створив і очолив Українську громаду, Український народний союз, Комбатантську організацію вояків Армії УНР. 1929 на 1-му Конгресі українських націоналістів обраний головою Військової організації та член Проводу ОУН. У 1930-х рр. керував перепідготовкою колишніх офіцерів Армії УНР й УГА. Після розколу приєднався до ОУН(м). Під час 2-ї світ. війни переїхав до окупованого німцями Києва, увійшов до складу Української національної ради, в жовтні–грудні 1941 очолював Інститут студій української визвольної боротьби. Уникнув арешту й виїхав до Львова. Від 1944 — у Німеччині. Військовий міністр уряду УНР в екзилі (1948–54). Автор праць «Похід українських армій на Київ–Одесу в 1919 році» (Л., 1921; Мюнхен, 1946; К., 2004), «Козачі війни та Визвольні змагання 1917–1919 рр.» (доповнення до 1-го вид. «Історії Українського Війська», Л., 1992), «Мої спомини з часів 1928–1939» (Нью-Йорк, 1983).

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


4 коментарі до статті «У грудні 1917-го на теренах Шепетівщини українська армія воювала з більшовиками»

  1. אנטולי מרדר коментує:

    Плохо воевали
    Большевики победили

  2. Oleksandr Petrovskiy коментує:

    Нажаль комунячу секту не перемогли

    • Віктор Д коментує:

      І далі воюєте із вітряками чи банально засираєте людям мізки, щоб віволікти від проблем сьогодення? Безглуздо ж та безрезультатно витрачати сили, енергію на подолання чи усунення уявних, неіснуючих перешкод. Які нафіг комусь ще вижаються досі комуняки? Живете ж вчорашнім днем! Залиште історію у спокої, проблем і так більш ніж достатньо.

  3. Украинская армия это что Петлюра? Так и надо. А так бы и не было ни Островского, ни музейного мемориала посвящённый ему.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



COVID-19 у Шепетівці: 14 нових випадків, 18 — одужали, 1 — летальний
У Шепетівській міській ОТГ виявили ще 11 хворих на COVID-19
За минулу добу в Шепетівці виявили 6 нових випадків COVID-19
COVID-19 у Шепетівці: 10 нових випадків, 10 — одужали
За останню добу в Шепетівці зафіксовано 6 нових випадків COVID-19
COVID-19 у Шепетівці: 1 новий випадок, 1 — одужав

Читайте у цій рубриці



Полонне будували як ідеальне місто
Голодомор на Полонщині: спогади вчительки, що входила у бригаду з «викачки хліба»
У Шепетівці від голоду помирали здебільшого приїжджі, яких ховали у яру
Хмельничанин Кость Місевич був державни­ком до шпіку костей
Праведники народів світу: як у Шепетівці врятували життя єврейської дівчинки