Хмельничанин Кость Місевич був державни­ком до шпіку костей

Сьогодні, 17 листопада, минає 130 років від дня народження славетного хмельничанина Костя Місевича. Його недовге, але насичене подіями життя було сповнене трагізму і боротьби та, водночас, — осяяне яскравими моментами перемог, яких він досягав силою свого незламного духу, гарячого серця, творчого пориву, часом — надлюдськими фізичними зусиллями, якими керувала його залізна воля.

Втім, краще за Костевого учня, багатолітнього побратима — кобзаря Дмитра Гонту, з яким він ділив кусень хліба, ділився своїми душевними скарбами й секретами кобзарського мистецтва, — і не скажеш. Дмитро Гонта залишив нам змістовні спогади про Костя Федоровича «Бандурист Кость Місевич», з яких покоління дослідників почерпують безцінні свідчення про його життєвий шлях. Тож нагадаємо словами Дмитра Гонти, написаними 1955 року:

«Тверда він був людина, коли щось постановив собі, переборював усі перешкоди, щоб дійти до мети. Понад 30 років тому лікарі передбачали йому, хворому на легені, жити не більше півроку, але він зразу сказав їм, що переживе їх усіх. І так сталося. Знаючи, що є важко хворим на легені і не має змоги і засобів ґрунтовно лікуватися, він ставить себе на гостру дієту, не вживає алкоголю, не курить, не вживає м’яса, старається якнайбільше перебувати на свіжому повітрі, на сонці, щоденно рано робить руханку та лікується домашнім способом. Грає на бандурі не менше як три години денно, творить школу гри на бандурі, випускає пару десятків бандур, залишає багато учнів, а при тому багато читає…Про що не згадати, він усе читав.

…Був державником до шпіку костей, Україну любив понад усе, для неї працював ціле життя і за неї згинув.

У кволій будові, запалих грудях був великий дух та сильна воля і нею він вмів орудувати. Був завжди веселий і дотепний. Коли траплялося, що хтось з інтелігентів наступав йому на нагніток, він умів якимсь дотепом так посадити його, що той паленів із сорому».

Певно ж, витоки такої щирої відданості українській справі Костя Місевича слід пошукати у його давньому шляхетному українському родоводі, про який збереглися родинні перекази. Тому й у такому «найменш національно усвідомленому», за висловом Наталі Дорошенко-Савченко, зрусифікованому місті, як Проскурів, просвітянин, телеграфіст Подільської залізниці Кость Місевич виявляється одним з найактивніших і сміливих національно свідомих українців і з початком революційних подій 1917 року береться за організацію Української громади в місті й повіті, яка б відстоювала українські інтереси. Під час Української революції 1917–1921 років Місевич як член Української Селянської спілки та Української Партії Соціалістів-Революціонерів самовіддано поринає у вир політичного життя та активно бере участь в Українському державотворенні. Та не лише на місцевому рівні, на Проскурівщині, де доводилося змагатися із засиллям україножерів, московських «єдинонеділимців», а й на всеукраїнському, де вирішувалася доля нації, її майбутнє оформлення у державницьку, самодостатню, рівну серед рівних. Тож у 1917 році стає депутатом не лише Проскурівської міської думи, а й — Української Центральної Ради. Балотується і до майбутнього українського парламенту — Українських Установчих зборів, які не відбулися в кінці 1917 року через збройну агресію в Україну московських більшовиків. Бере участь в засіданнях Українського Трудового Конгресу. Треба було виявляти справді титанічну енергію та організаторський хист, щоб суміщати відповідальну працю на залізниці, викладання у залізничній школі, заходи в товаристві «Просвіта» та діяльну участь в усіх громадських і державних засіданнях, численних партійних з’їздах міського, повітового, губернського, всеукраїнського рівня, де всюди встигав Кость Місевич.

Саме в цю пору знаходить музично обдарований Кость для себе душевну втіху в опануванні гри на бандури, яку в перервах між засіданнями Центральної Ради придбав у київській крамниці разом з підручником-самовчителем Гната Хоткевича. І ще й не здогадується, що це вона, бандура, стане його світочем на життєвій дорозі, сенсом його життя, означить його шлях провідника-Кобзаря задля служіння Україні й українцям…

Чи можемо ми нині стверджувати, що на початках Української революції 27-літній Кость Федорович щиро вірив у програмні постулати партії українських соціалістів-революціонерів, до якої належав і яка домінувала в політичних процесах українського визвольного руху доби Української Центральної Ради та Директорії? Мабуть, що так. А їхня кінцева мета була — побудова світового соціалістичного братерства у федерації з соціалістичними державами всього світу, але, увага (!) при цьому мали бути реалізоване право «трудового народу України» на національне самовизначення. УПСР виступала за негайну націоналізацію і соціалізацію землі. Кость Місевич у той період як член Селянської спілки, яка цілком підтримувала політичну програму УПСР, при кожній нагоді підкреслює, що він за походженням — селянин. Відповідно, й на засіданнях Центральної Ради обстоює саме інтереси трудового селянства.

Стійке переконання в необхідності побудови української національної держави на соціалістичних засадах додавало сміливості Костеві Місевичу в боротьбі проти більшовицького засилля на рідній Проскурівщині. Саме восени 1917 року ведеться напружена боротьба за опанування Проскуровом як важливим залізничним вузлом (а в тогочасній логістиці, нагадаємо, найважливішою була саме залізниця) між Українською Центральною Радою та московськими більшовицькими комісарами, які запрудили Україну більшовицькими агітаторами. На час розвалу Південно-Західного фронту збільшовичені, розкладені пропагандою московських агітаторів військові частини на заклик Москви рушили на Київ, щоб повалити «буржуазну» Центральну Раду. Єдиною військовою силою, яка стала на заслоні української столиці та УЦР в годину небезпеки, був Перший Український корпус під командою генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Українські військовики Павла Скоропадського перекрили шлях червоним ордам ІІ гвардійського корпусу під проводом більшовички Євгенії Бош, які насувалися на Київ, роззброїли їх в районі Вінниці і відправили ешелонами в Московщину. І коли біографи Місевича згадують про те, що він допомагав майбутньому Гетьману Скоропадському роззброювати московське військо і відправляти його на північний схід, то це означає, що Місевич на своєму робочому місці на залізниці, ризикуючи власним життям, скеровував маршрути тих потягів, змінюючи за погодженням з Скоропадським чиїсь військові та партійні накази, діючи у згоді з такими самими українськими патріотами-телеграфістами Жмеринки, Вінниці, Шепетівки… Прикметно, що Павло Скоропадський у своїх спогадах, правда, не називаючи імен, визнає, що українські залізничники вельми прислужилися саме восени 1917 року справі становлення української державності:

«Під час моїх поневірянь залізничними лініями Правобережної України я пересвідчився в тій велетенській роботі, самовідданості та справжній любові до України, котру виявляли всі залізничні службовці — українці. Не хочу применшувати працю службовців інших національностей, але скажу: найбільших противників більшовизму я зустрічав серед українців; вони погоджувалися на найбільш ризиковані справи, аби лише не дати більшовикам набути сили, і часто це робили з великою небезпекою для життя. Таким чином діяли й українці-телеграфісти, у всіх було колосальне піднесення духу».

Саме в цей час Місевич призначається Центральною Радою комісаром Подільської залізниці, і ці обов’язки виконує до кінця 1920 року, аж поки, після поразки Українських визвольних змагань 1917–1920 років, не опиняється в еміграції разом з Армією та урядом УНР.

Про комісарів залізниць, до речі, як свідчать ті ж спогади, в Павла Скоропадського теж склалася особлива, не надто прихильна думка. І було чого йому гніватися:

«Тоді ж таки ( в жовтні 1917 р., на час відправлення Першого Українського корпусу з Меджибожа на Козятин для оборони Києва від наступу 2-го Гвардійського корпусу під керівництвом більшовички Євгенії Бош, а штабу корпусу — до Білої Церкви — авт.) я мав справу зі знаменитим інститутом залізничних комісарів. Цей інститут, заснований Центральною Радою, геть не приваблював найбільші культурні сили з-поміж залізничних службовців (звань та ступенів я не знаю), але по щирості скажу, що в той період революції для боротьби з більшовизмом ці українські комісари були дуже корисні. (Виділ. — авт.) Як це сталося, я докладно не можу пояснити, оскільки мене в Києві не було, але фактично вся залізнична влада була в їхніх руках, і розпоряджалися вони на лініях по-диктаторськи. Що робила нормальна, законом встановлена влада в кінці 1917-го й на початку 1918 років на залізницях України, усі ці управителі, інженери всіляких найменувань та ступенів, я не знаю.

Цей інститут комісарів згодом наражався на сильну критику уряду. Вважалося, що зі встановленням Гетьманства, тобто з уведенням більш нормального порядку, ці комісари мали б бути негайно звільнені зі своїх місць. Колишній міністр шляхів сполучення в уряді Гетьмана Павла Скоропадського Павло Бутенко, що перебував цілковито в руках невеличкої купки вузьких українців, не хотів їх звільняти й тільки завдяки моїм неодноразовим настійним вимогам поступово їх усував.

Що їх необхідно було звільнити влітку 1918 року, в тому для мене не було жодного сумніву, тому що наскільки ці люди були корисні в період більшовицького натиску, в час повної анархії, коли вони з властивою їм енергією молодості й самозречення боролися за Україну, а Україна того часу була єдиним носієм ідей бодай якогось правопорядку, то ці ж люди , коли за час Гетьманства посилилася ідея української державності, звикнувши самочинно розпоряджатися на дорогах, встановивши контроль за іншими службовцями, часто даючи розпорядження, що шкодять залізничній справі, завдяки відсутності в них спеціальних знань, були настільки вже непотрібні, що інститут їхній належало скасувати. Але я все-таки вважав, що з цими елементами, котрі безумовно принесли свого часу велику користь, необхідно було рахуватися, треба було добре їх влаштувати, інакше ясно, що всі вони перейдуть до табору ворогів уряду, як згодом і сталося. Одна з головних причин удачі петлюрівського повстання була підтримка його залізничними службовцями, тому що всі колишні залізничні комісари пішли з ним».

Хтозна, чи то з власних соціалістичних переконань, чи з партійної солідарності, чи, можливо, з інших міркувань, адже документи свідчать, що приміром, на Поділлі в час Гетьманату реальну владу мала не українська влада, а австро-німецькі окупанти та ще промосковські єдинонеділимські ставленики, які чинили свавілля відносно місцевого населення, особливо, щодо селянства, але Місевич справді підтримав захоплення влади Директорією. І йому, комісару залізниці, довелося винести разом з цією українською соціалістичною владою весь тягар української боротьби за державність на фронтах: антибільшовицькому, антиденікінському, часи польської окупації і польсько-більшовицької війни (грудень 1919 — листопад 1920 років), коли українці ще сподівалися побороти північного загарбника з допомогою поляків.

Це були знову відповідальні накази і рішення, адже основні бойові дії другої більшовицько-української війни (грудень 1918-грудень1919 років) точилися за залізничні вузли і вздовж залізниць («у вагоні — Директорія, під вагоном — територія»)… Це були наступи і відступи, передислокація війська та уряду, матеріального забезпечення, санітарних частин… Причому, часто — в умовах жорсткої протидії, бойкотування, страйків залізничників, організованих більшовицькими підпільними організаціями. В умовах, коли в Україні, особливо серед війська, лютував тиф…

Восени 1920 року Місевич опиняється за Збручем у Збаражі, на українській території, окупованій Польщею. Є свідчення, що декілька місяців у 1921 році Кость Федорович перебував у прикордонному тернопільському селі на березі Збруча, надсилав через спекулянтів, які нелегально курсували між польською і радянською територією, вісточки дружині Юлії, котра зосталася в Проскурові разом з малолітньою донькою Галиною (з світлиною якої Місевич ніколи не розлучався). Але, вочевидь, відповіді не дістав. Учасник Українських Визвольних змагань проскурівчанин Іван Розгін писав, що зі встановленням більшовицької влади Юлію як дружину петлюрівця декілька місяців протримали у проскурівській в’язниці. Також констатував, що в той час він через довірених людей переправляв нелегально через кордон з Проскурівщини членів сімей українських патріотів. Нині ще достеменно невідомо, чому Юлія з донькою не возз’єдналися з Костем. Відомо зі свідчень родичів Місевича, що радянська влада вимагала від Юлії публічного відречення від свого чоловіка і батька своєї дитини. А згодом вона одружилася з колишнім вояком УГА Пилип’юком, котрий квартирував в хаті Місевичів і вчителював у лезнівській школі. Невдовзі вони виїхали на Миколаївщину і сліди їхні загубилися.

Кость Місевич в цей час остаточно розчаровується в політичній спроможності Української Партії Соціалістів-Революціонерів, яка 1921 року була офіційно заборонена в Радянській Україні. Саме в цей період, перебуваючи на польському боці неподалік українського радянського кордону, Місевич вирішував, болісно роздумував, чи йти з Повстанською армією Юрка Тютюнника в Другий Зимовий похід на Велику Україну, чи повернутися до родини, як цивільний репатріант, і засобами культури, грою на бандурі, своїми виступами продовжувати утвердження української самосвідомості в середовищі земляків. Вочевидь, дізнавшись, що таких національно свідомих, як він, більшовицька влада репресує і знищує (тільки в Проскурові одразу після встановлення радянської влади «чрезвичайкою» було знищено понад півтисячу українських патріотів, просвітян), К. Місевич вирішує не повертатися на вірну смерть. Тож до липня 1924 року перебуває в таборі для інтернованих старшин Армії УНР в Ланьцуті (Польща). Страшенно бідує, хворіє на сухоти.

Після звільнення з табору Кость Федорович розпочинає нове життя фактично «з нуля». Як ми вже згадували, ціною неймовірних зусиль і сили духу поборює тяжку недугу. Знаходить своє справжнє покликання у пасічництві та кобзарстві. Створює на Перемишлянщині майстерню з виготовлення бандур. Разом зі своїм учнем, однодумцем, Дмитром Гонтою стає мандрівним кобзарем, щоб будити національні почуття українства, нагадувати про його славну історію, віковічне прагнення до свободи і власної державності, яка здобувається в боротьбі. Місевич стає не просто бандуристом-віртуозом, виступи якого із захватом зустрічали по всіх містах і селах Західного Поділля, Волині й Галичини, Холмщини, Закерзоння і Срібної Землі, на високих сценах Львова, Варшави, Кракова, Вільно, Берліна…Не просто вправним майстром бандур, які він виготовляв на численні замовлення, в тому числі, й для своїх учнів. Він стає вчителем, надихає до просвітницької праці в ім’я України когорту своїх послідовників, засновує школу кобзарського мистецтва, яка дає початки загалом для професійної бандурної освіти на західноукраїнських землях. І, після всіх поневірянь, разом зі славою, життєвим самоствердженням приходить до Костя велике, справжнє кохання. Маргарита Боно. Красива, розумна, талановита, щедра душею жінка з італійсько-німецьким корінням, оперна співачка з дипломом Київської консерваторії, яка виступала з хором К. Стеценка. Маргарита ще в юності раз і назавжди вирішила, що вона — справжня українка і свою працю присвятить українській землі, де пустив коріння її рід.

Їх, обпалених життям, Костя і Маргариту, поєднала вроджена інтелігентність, любов до мистецтва, до музики, до краси, до України. Кость одружується з Маргаритою 1929 року, після того, як дізнається, що не великій Україні не стало його першої дружини. Поселившись в садибі своєї коханої в селі Великі Млинівці поблизу Кременця, сорокарічний Кость, як добрий господар, почав уміло хазяйнувати, навів лад в садку і полі, посадив плантацію сортового тютюну, поставив пасіку. Алея з різнокольорового бузку в дворі переходила у вишневу алею. Будинок, квіти, пасіка, альтанка, обплетена хмелем, — все говорило, що тут живуть щасливі українці. Друзі з міста приходили до них на мед, полуниці, на вишні, на яблука, і, звісно, послухати чудових пісень під бандуру та фортепіано. Кость виготовив для Рити бандуру, навчив її грати. Удвох вони опрацювали велику кількість народних пісень. Багато виступали разом перед Другою Світовою на землях Західної України. За спогадами знайомих, і Кость, і Рита були справді щасливими в той час. Їхнього щастя не затьмарювало те, що польська влада пильно наглядала за кожним кроком бандуриста-емігранта. Щороку Костянтин подавав заяву на дозвіл проживання. А щоб виступати з концертами, потрібен був спеціальний дозвіл повітової поліції. В кінці 1930-х р.р. польська дефензива (таємна поліція) заарештовувала багатьох свідомих українців і відправляла в концтабір у Березу-Картузьку. Так у табір потрапив Дмитро Гонта, побратим Місевича.

У 1936 р. поліція завела на Костя Місевича особисту справу. Він підтримував зв’язки з членами підпільної ОУН Сергієм Кондратюком, Юхимом Нікітюком, Ільком Терновим.

Учень Костя Місевича, організатор Школи кобзарського мистецтва імені Костя Місевича у Нью-Йорку Сергій Кіндзерявий-Пастухів

Бандура допомагала займатися підпільною роботою. Коли у кременецькій «Просвіті» відбувалися конспіративні збори під виглядом чиїхось «іменин», то Місевичі з бандурами були напоготові. І, як тільки наближалася поліція, вони співали під бандуру жартівливих пісень.

У 1939 році на західноукраїнські землі прийшла радянська влада, і Маргарита поїхала за Костем у вимушену еміграцію — на Холмщину. Там вони стали співзасновниками мандрівного українського театру «Заграва», багато подорожували з виступами. Кость започаткував клас викладання бандури в Холмській гімназії. З початком Другої Світової повернулися у Млинівці. Їхнє господарство було розграбоване. Треба було починати все спочатку. Кость Місевич став викладачем класу бандури Кременецької музичної школи при товаристві «Просвіта». Це була перша музична школа на Тернопільщині. Місевич заклав основи для систематичної школи сольної гри на бандурі на основі козацько-чернігівської традиції з ідеєю поставити кобзу-бандуру на рівень класичного інструмента. Виховав плеяду майстрів бандури, котрі розвивали силою мистецтва ідеї української духовності та державності. Кость Місевич продовжує виготовляти бандури для своїх учнів. Активізує концертну діяльність на Кременеччині , навідується з виступами до Львова. В цей же час як надрайоновий провідник ОУН часто їздив селами і містечками Кременеччини, тримав зв’язки із загонами Української Повстанської Армії (УПА) Крука, Хрона, Вихора, Осипа, Яворенка. Виступав з концертами з весни до осені 1943 року по всій території Волині, де діяли загони УПА (Кременеччина, Почаїв, ліси Шумська, Дубенщина, Лановеччина…). Як свідчить повітовий керівник оунівського підпілля, організатор повстанської підпільної мережі на Кременеччині Михайло Данилюк, Місевич відвідував села і містечка, біля яких таборилися повстанці, «з’являвся у штабах загонів, ішов стежками повстанських патруль…». Він бував у кожному з лісових загонів по кілька разів і там «при ватрі говорив словами козацької пісні. Співав дум, бойових пісень. Учив любови, великої любови, прославляв відвагу. Будив струнами в молодечих душах усе, що було приспане сотнями років».

Коли після низки антиокупаційних збройних акцій Організації Українських Націоналістів та загонів УПА 1943 року гітлерівська влада та польська жандармерія, котра їй служила, посилили переслідування українських патріотів, Кость і Маргарита змушені були переховуватися. На початку вересня 1943-го знайшли прихисток на хуторі біля села Попівці, за 18 кілометрів від Кременця у родичів оунівців Марії та Федора (станичного ОУН «Наливайка») Волинців. На світанку 11 вересня в селі Попівці польські жандарми влаштували облаву. Почувши здалеку стрілянину, господар Данило Шиманський зайшов до хати попередити. Кость гукнув до дружини: «Втікай!» Вона та молоді господарі Марія з Федором побігли в сад. А Місевич вийшов на подвір’я, підійшов до воріт. Дорогою наближалися троє в німецькій формі. Серед них упізнав начальника Почаївської поліції Мислінського, з яким був знайомий ще з часів польсько-більшовицької війни. Кость добре знав його, тому вийшов назустріч. Тут його й заарештували разом з Шиманським. Дорогою Місевич спробував утекти, але один із жандармів у сутичці поранив його в живіт. Поліцаї примусили Данила Шиманського запрягти коней, поклали пораненого на віз і повезли до села. Стікаючи кров’ю, поранений Кость перетяв собі горло бритвою, щоб уникнути ворожих тортур.

Надрайонового провідника ОУН поховали того ж вечора на цвинтарі села Попівці під крислатою липою з військовими почестями. Через шістдесят років його забуту могилу показала досліднику, бандуристу з Рівного Назарові Волощуку літня Марія Волинець. Стараннями Назара Волощука та небайдужих краян 14 вересня 2003 року на могилі Костя Місевича постав пам’ятник з хрестом і тризубом. У пам’ять про кобзаря-провідника, великого патріота України прозвучали повстанські пісні під бандуру…

А що ж Маргарита Місевич? Згорьована, вона переховувалася у родичів і знайомих по далеких селах. Після війни повернулася у Млинівці до своєї домівки під дівочим прізвищем Боно. У селі більшовики багатьох знищили, кинули до в’язниць, вивезли до Сибіру, решту заганяли в колгосп, обклавши «добровільною» позикою. Як і її односельці, під примусом вступила Маргарита в колгосп. Пропонували працювати в музичній школі, районному відділі культури — відмовилася. Жила в постійній тривозі. Збідована, тяжко хвора, не мала сили ходити на роботу. Люди ставилися до неї з повагою, підтримували. Зберегла свою бандуру, але ніколи не брала її до рук. Зіграти без Костя — це було понад її сили. Змучена невиліковною хворобою та болем утрат, її світла душа відлетіла у засвіти 12 грудня 1951 року. Туди, де чекала на неї її доля, її дорогий Кость…

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppTwitter

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Читайте у цій рубриці