Під час олімпіади у 1980-му Василь Приходько біг у складі естафети на Хмельниччині
Наприкінці червня 1980 року шестеро шепетівчан бігли у складі олімпійської естафети передачі вогню, що проходила через Хмельниччину. В Україні траса «олімпійського вогню» йшла через Чернівці — Кам’янець-Подільський — Хмельницький — Вінницю — Житомир — Київ — Лубни — Полтаву — Чутове — Харків.
Про підготовку до подолання свого олімпійського кілометру розповів 78-річний житель Шепетівки Василь Приходько, який донині зберігає факел та час від часу заправляє його газом.
— На той час я був головою федерації легкої атлетики міста Шепетівки, та водночас і мав членство в обласній. Ще взимку 80-го відібрали легкоатлетів серед шепетівчан, які мали брати участь в естафеті передачі вогню. Кандидати мали підходити за статурою, а їхній біг мав виглядати, так би мовити, елегантно.
Від Шепетівки нікого не забракували. До складу увійшли Анатолій Романюк, Віктор Ярощук, Василь Поліщук, Володимир Бащинський. 38-річний Василь Приходько був найстаршим серед команди легкоатлетів.
Була серед них і жінка — Галина Токарева. Шепетівчани добре її знають, бо вона очолювала ДЮСШ «Колос».
— Готуватися почали, звісно, заздалегідь. Для того, аби звикнути до ваги факела, бігали з дерев’яним макетом, що ззовні нагадував макогона, — розповідає Василь Іванович.
Для атлетів закупили чоловіче та жіноче взуття гуртом від виробника — японської фірми «Мідзуно». Зокрема цієї марки були кросівки, майка, шорти, гольфи і пов’язка.
Бувало й таке, що не усім факелоносцям підійшов розмір взуття чи одягу.
— Нашій делегації пощастило. Ми бігли через населений пункт, де розташовувалася швейна фабрика. Якщо ставався казус, то швачки дуже швидко перешивали форму. А щодо взуття, то брали свою пару кросівок, як запасну. На випадок невідповідності розміру, перефарбовували білою фарбою, літеру «М» наводили червоною.
До цього часу у Василя Івановича збереглися майка, гетри і пов’язка. Після естафети форму використовував для інших змагань. Шорти і кросівки зносилися.
— Дуже хороші гольфи. Я люблю взимку на лижах їздити, то вони мені не раз ставали в нагоді, — зазначає чоловік.
Задовго до реального пробігу учасники та організатори проходили різні перевірки спецслужб на предмет можливої диверсії.
— Мій колишній вихованець, який на той час працював у відповідній службі, казав, що по маршруту, де мала пройти естафета, прозондували усе довкола.
Починалася естафета для хмельничан від Дністра неподалік Хотина. Шепетівчани бігли через село Вербка, що у Летичівському районі.
— Бігли середнім темпом, щоб гарно пробігти, та ще й зовнішній вигляд відповідно зберегти. Довкола ж фотографи, телекамери, самі розумієте. Кілометр кожен долав у середньому за 4,5–5 хвилин.
Тоді учасники естафети не знали, що під час бігу за кожним легкоатлетом їхав автобус чи автомобіль, у якому везли вогонь. Так страхували факелоносців на випадок, якщо загасне. Але це траплялося вкрай рідко.
— Себе чи когось зі учасників нашої естафети по телевізору не бачив. Дистанція була велика, атлетів також багато, можливо, під час монтажу відеосюжету для новин не усі туди увійшли. Але самі ігри дивилися по телевізору, бо потрапити на них у якості глядача було нереально. Таке собі могла дозволити партійна еліта. Хоча для людей, які причетні до спорту, це було б корисно задля досвіду.
Зі слів Василя Приходька, тоді на олімпіаді в складі збірних команд СРСР виступали й уродженці Хмельницької області:
— Українець, щоб потрапити у всесоюзну команду, мав бути на голову вище. Це я не про зріст, а про результативність. Я дізнавався, що в олімпіаді брали участь й хмельницькі спортсмени. Це: важкоатлети, борці та гребці на байдарках.
Згодом, із нагоди відкриття Олімпійських ігор, у місті Шепетівці відбувся символічний пробіг за участі шістьох факелоносців, як то кажуть, для своїх.
Крепкого здоров’я!