На примусові роботи до Німеччини вивезли 117 тисяч жителів Хмельниччини

У суботу, 18 січня, — 78-а річниця від початку вивезення українців на примусові роботи до Німеччини. У музеї Миколи Островського, що у місті Шепетівці, діє виставка «Остарбайтери — невільники не зі своєї волі», на якій розміщені фото, документи, особисті речі наших земляків, які зазнали поневірянь на чужині. Вашій увазі пропонуються спогади остарбайтерів.

Важливим джерелом для вивчення історії Другої світової війни є спогади остарбайтерів (східних робітників), людей насильно вивезених нацистами на роботу до Німеччини. Вони розкривають нелюдські умови примусової праці невільників у Третьому Рейсі. Це жива історія покоління, яке народилось у важкі 20-і роки минулого століття. Війна 1941–1945 рр. понівечила їхню молодість — весну їхнього молодого життя. На примусові роботи до Німеччини із України насильно вивезено 2 млн 244 тис. осіб, із Хмельницької області — 117 тис. осіб, із Шепетівки — 273 юнаків та дівчат, із Шепетівського району — 1682 особи.

В музеї зберігаються списки тих, хто побував в неволі, а також спогади, фото. Без хвилювання неможливо читати сповідь зранених війною людей.

Спогади шепетівчанина Кондратюка Івана Прохоровича, 1926 року народження

«У неповних 16 років мене із багатьма земляками насильно забрали в німецьку неволю. Поневірявся на чужині майже три роки. Працював на авіазаводі в м. Гамбурзі. Розмістили нас в бараках табору, який був обгороджений трьома рядами колючого дроту та парканом із дощок висотою до 3 м. Справжній концтабір. Водили на роботу під вартою, як злочинців. Годували нас погано: вранці давали несолодкий чай і скибочку хліба, в обід — 1 л. баланди із брукви, таку ж баланду отримували і на вечерю. Їсти хотілось постійно, картопля та хліб снились. Спочатку я працював прибиральником в бараках, а через три місяці перевели на завод і поставили біля станка. Я не хотів учитись обточувати деталі, за що німець мене бив і погрожував концтабором, прийшлось підкоритися. Мені вдалось зіпсувати три деталі, тому знову погрожували віддати в концтабір. За мене заступився німець, який був майстром і ставився до нас непогано. Наказали страшно — дали мені 25 нагайок. Я втратив свідомість. Прийшов до тями — весь мокрий, на мене лляли воду. Ледве вижив. А жити хотілось, особливо після радісної звістки про перемогу радянських військ під Сталінградом. У німців траур, а ми радіємо. Ввечері одного дня, коли нас вели з роботи, заспівали пісню «Москва майская» Колона із 500 невільників, голодні, обірвані, в дерев’яних колодках на ногах… Нас б’ють, а ми співаємо.

Протестували, як могли і завжди вірили в перемогу. Мені запам’яталися страшні руїни Гамбурга, адже англо-американська авіація бомбардувала німецькі міста постійно. Гинули від цих нальотів і мирне населення, і невільники. На моїх очах загинув мій земляк. Чим ближче наближався фронт, тим далі вглиб Німеччини відправляли нас. Дуже погано годували, ходили жебракувати. Побачив німецькі міста — Ельванген, Діленбург, Бад-Кудово, Валендар. Звільнили нас американці. Дуже добре годували, ми розбирали завали на вулицях. Перемогу зустрів в м. Гросенхайм. Американські солдати, українці, білоруси,росіяни — всі радісно вітали один одного із закінченням війни. Сміялись, плакали, обнімали один одного, не вірилось, що залишились живими після такого пекла. 17 червня американці підвезли нас до радянської зони. В таборі репатрійованих два рази пройшли контрольно-фільтраційну комісію. Видали нам згідно з цим посвідчення. 18 жовтня 1945 року прибув додому. 5 грудня 1945 р. був призваний в армію. Все життя згадую свою юність, забарвлену чорним смутком неволі».

Спогади Шемчук Єви Мокіївни, 1924 року народження, проживає у селі Хролин Шепетівського району

«Я зазнала багато горя в житті. Коли мені було 2 роки померла мама, батька не стало у голодному 1933 р. Я з братиком і сестричкою теж ледве вижили у роки Голодомору, рятували родичі. Закінчила лише 3 класи місцевої школи, не було взуття та одягу, щоб вчитися далі. Та найбільше горя я зазнала на чужині в Німеччині, куди мене примусово вивезли в травні 1943 року. По селу ходив німець з автоматом і місцевий поліцай. За непокору — розстріл. Дівчат із села везли в Шепетівку машиною в якусь школу. Зі мною їхали Мельник Оля, Савченко Оля, Поліщук Надя, Маєвська Яна. У тій школі було багато хлопців та дівчат. Нас оглядав лікар, шукали воші, примушували митися. Гнали пішки до вокзалу. Всі плакали. Везли в товарних вагонах. Їсти не було що, у вагоні стояла бочка з водою. Привезли нас у містечко Зайденберг. Я попала працювати на завод — гуму переробляли на порох. Жили в бараках, спали на нарах триповерхових. Мали жалюгідний вигляд — потертий рваний одяг, дерев’яні колодки на ногах, на рукаві нашивка —«OST».

Дискримінаційна відзнака остарбайтерів

Працювали по змінах, особливо було важко вночі. У неділю був вихідний. Ходили просити їсти. Були німці, в основному жінки, добрі, підгодовували невільників. Нас постійно мучив голод, адже їли баланду із бруквою, буряки, шпинат, хліб із тирсою. Співали пісню:

Ой, чи знаєш, Україно, як живуть твої сини,
Що їдять в Германії брукву, гарбуз, буряки.

З нами працювали італійці, поляки, бельгійці, та найгірше ставились до українців та росіян — вони найбільше голодували. Зі мною на заводі працювала Марія Шуцька із Нович. Ми були, як сестри. Дружили і після війни. Дуже страшно було, коли місто бомбили «англічани». Втікали в бомбосховище. Ми були молоді, дуже хотілось жити.

Звільнили нас радянські війська 8 травня 1945 року. Потім була перевірка у фільтраційному таборі. Додому в село повернулась у липні 1945 року. Везли нас машинами по 20 чоловік до Львова, по селах просили їсти. До Шепетівки їхала поїздом. Село Хролин було спалене, залишилось 30 хат. Наша хата теж згоріла. Сестра Федора з двома дітьми жили в сусідів, я з ними пожила і поїхала в Шепетівку, наймитувала. Потім захворіла тифом, вернулась у село. Ми з сестрою збудували шалашик — так і жили, поки не збудували маленьку хатинку. Працювала в колгоспі на буряках, а потім на фермі. Не дай Боже, нікому зазнати стільки горя, як я зазнала».

Із спогадів Поліщук Єви Адамівни, 1925 року народження, жительки села Хролин Шепетівського району

«…Із нашого села ніхто добровільно не поїхав до Німеччини, хоч німці агітували, обіцяли рай… Хлопці та дівчата переховувались, не раз втікала і я. Видавали місцеві поліцаї, почали погрожувати розстрілом сім’ї, підпалом хати. Насильно вивезена була в неволю в листопаді 1942 року в 17 років. Везли в товарних вагонах, було душно, не було води . Спочатку дуже плакали, а потім стали заспокоювати одна одну і навіть співали українські пісні. Привезли нас в місто Дуйсбург. На великій площі нас вишикували і німці вибирали собі робочу силу. Це було дуже принизливо. Мене вибрала німкеня, в якої син воював на фронті. Вона була одинока. Німкеня проклинала війну. До мене ставилася добре. Я багато плакала, дуже скучала за домом. Німкеня намагалась мене розвеселити. Дуже гарно одягала в красиві плаття, зробила зачіску, тоді називали «завивка». Навіть гуляла зі мною, хвалилась, яку вибрала гарну дівчину. Кожного дня вчили німецьку мову, сердилася, коли я не хотіла повторювати слова. Через місяць я вже могла розмовляти на побутовому рівні. На вихідні відпускали у місто, де я могла зустрітись із земляками, дівчатами із України . Вони теж працювали в господарів, та нікому не було так добре, як мені. Ми навіть сфотографувались разом, старались посміхатись і дуже хотіли вислати фото рідним, та не вдалося. За посмішками не видно, звичайно, стану душі. Мучила невідомість, як там рідні, які події на фронті…Одного разу на вулицях міста появились приспущені чорні прапори — так ми дізнались про перемогу радянських військ під Сталінградом. Німці плакали, а ми раділи.

Через півроку мене забрали в багатодітну німецьку родину. Господар працював на хлібозаводі, рідко бував вдома. Дітей було троє, вередливі, знущались з мене, як могли. Фрау Марія до мене відносилась непогано. Я мала окрему кімнату, їла з усіма. Роботи по дому було багато. З одягу доношувала те, що було. На вихідні відпускали не завжди. Одного разу, спробувала по радіо знайти Москву. Побачив господар і пригрозив крематорієм. За мене заступилася німкеня. Весною 1945 року місто часто бомбили американці. Приходилось спускатись в бомбосховище. Діти плакали, німкеня сварилась, а я раділа, що скоро прийде визволення. Звільнили місто американці. Поселили в таборах, гарно годували. Були тут і українці, і білоруси, росіяни, французи, італійці. Мене звав у Францію дуже гарний хлопець Жан, та я думала лише про Україну. Було поширено побажання:

Бажаю жить тобі щасливо,
Бажаю горя вік не знать,
Якнайскоріше повернутись на Вкраїну
І там щасливо проживать…

Одного дня американці повантажили всіх на машини. Везли через всю Європу, бачила океан. Нас, мабуть, хотіли вивезти в Америку. Потім був шлях назад під конвоєм радянських солдатів. До Польщі їхали, а потім йшли пішки до Львова. На зупинках перебирали «добро», яке несли. Я не змогла розлучитись із подарованими красивими платтями, туфлями на високих підборах, а ось з периною розпрощалась.

У Львові нас перевіряли, порадили мовчати про своє перебування в Німеччині. Я й так робила. У рідне село приїхала у серпні 1945 року. Село напівзгоріле, бідне.., та радість повернення була велика. Я завжди говорила своїм дітям: «Краще їсти голу юшку, але в рідній стороні».

Дані спогади — це невеликий, здавалось, проміжок часу із життя воєнного покоління, яке вистояло, перемогло, дало життя нам. Вони примушують задуматись, що не дивлячись на важкі поневіряння на чужині , колишні остарбайтери не стали жорстокими, не втратили віри в добро, людяність, стали ще більш цінувати мирне життя в рідній стороні. Це покоління, яке відбудувало зруйновані нацистами міста та села, побудувало нові промислові підприємства, школи, заклади культури, лікарні…

Важливо, що й до нині жителі Шепетівщини передають в музей особисті речі своїх рідних, які свого часу були на примусових роботах у Німеччині. Нещодавно колекція музею поповнилася вишитою сорочкою Катерини Оксентіївни Дудар. Саме в ній, будучи дівчиною, пані Катерина у червні 1942 року їхала в Німеччину. Там вона працювала на фабриці токарем у селі Деліксен Гановерської області. Усі роки зберігалася в сім’ї ця вишиванка.

Інший експонат — хустка з Німеччини, яку подарувала музею Анастасія Семенівна Кармаш із села Велика Медведівка.

Остарбайтерам снилась Україна і найбільше бажання було повернутись до неї. Це зразок великого патріотизму, не надуманого, а патріотизму, який був у їхніх душах. Їхня стійкість, патріотизм в умовах лихоліття варта поваги і є прикладом для сучасного покоління.

Поділитися посиланням



1 коментар до статті «На примусові роботи до Німеччини вивезли 117 тисяч жителів Хмельниччини»

  1. אנטולי מרדר коментує:

    Страшно читать
    Но люди должны об этом знать


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці