Євген Чикаленко: Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини кишені

Майже сімдесят років радянська тоталітарна система робила все для того, щоб імена видатних діячів української історії, культури та науки були забуті. В останні роки стараннями окремих дослідників поступово почали зникати білі плями в нашій історії та культурі. Повертаються незаслужено забуті й штучно вилучені імена державних діячів і творців української культури.

Згадуючи видатних українців, не можна оминути імені людини, для якої Україна була не просто географічним терміном, а сенсом власного життя. Це — Євген Харламович Чикаленко, відомий в Україні землевласник, агроном, благодійник і меценат, громадський діяч, видавець та публіцист, справжній патріот своєї Батьківщини.

Донька Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для нього «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям».

Євген Чикаленко народився в селі Перешори на Херсонщині 9 грудня 1861 року в родині секретаря суду Харлампія Чикаленка, який, вийшовши у відставку, став заможним господарем. Його дитинство пройшло серед простих українських селян, в атмосфері живих народних традицій. У 9 років Євгена віддали на навчання до Одеси. Згадуючи роки перебування у пансіоні, Євген пізніше у «Спогадах» писав, що, крім «мужицької», тобто української мови, інакше говорити не вмів. Ця обставина стала причиною глузувань із нього з боку школярів та вчителів. Переборюючи ці глузування, він формував свій світогляд і характер. Потім було навчання в гімназії Соколовських, а з вересня 1875 року Євген уже учень Єлисаветградського реального училища. Під час навчання в Єлисаветграді захоплюється аматорським українським театром Марка Кропивницького.

Після закінчення реального училища Євген Чикаленко стає вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. У 1882 році він познайомився з Садиковою Марією, з якою через рік одружився. В сім’ї народилося п’ятеро дітей — Ганна (знала 28 мов), Вікторія (художниця й учениця М. Лисенка), Левко (відомий археолог), Петро (знав 5 мов, помічник В. Винниченка, секретар посольства в Стамбулі, засланий на Соловки) та Івась (заарештований у 1929-ому і відправлений на будівництво БАМу). Була ще донька Євгенія, але вона померла маленькою.

Навчаючись у Харківському університеті включається у громадське життя, входить до української студентської «Громади». Діяльність Чикаленка не залишається поза увагою поліції. У квітні 1885 року був заарештований і виключений з університету за участь в українській драгоманівській «Громаді». Засуджений на п’ять років перебування під наглядом поліції без права проживання в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п’ятирічного заслання стали Перешори, де прожив майже десять років. Займався сільським господарством. У своєму маєтку запровадив найсучаснішу агрокультуру, застосував машини, здійснював селекцію худоби. Набувши певного досвіду господарювання, Євген Харламович пройнявся ідеєю популяризації агрономічних знань серед селянства.

В своїх спогадах Чикаленко згадує:

«Я тримався, як свідомий українець, говорив раз у раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як це було по інших селах… Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять «мужицьким», «хахлацьким» язиком, то селяни казали: — А от наш пан не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому. Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови».

Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкає в Одесі.

Діти Євгена Чикаленка, зліва направо Вікторія, Петрусь, Ганна, Івашко, Левко. Кононівка на Полтавщині, 1905 рік

Тут він стає членом української Громади і бере активну участь у її діяльності, а також допомагає видавати часопис «По морю й по суше»; власним коштом видав збірку «300 найкращих українських пісень», які були ним зібрані й допрацьовані у юнацькі роки.

В Одесі в 1897 році вийшла його перша книжка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава», яка мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 до 1918 року побачили світ шість таких книг: «Худоба: коні, скотина, свині, вівці», «Розмова», «Сіяні трави, кукурудза і бур’яни», «Виноград», «Сад», «Лад у полі».

Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Спочатку він вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу рублів як премію за найкраще написану популярну історію України. Крім того, взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Б. Грінченка, Д. Яворницького, М. Коцюбинського та ін. Як меценат, засновує фонд допомоги українським письменникам імені Д. Мордовця. У Перешорах заснував бібліотеку для селян, придбавши багато книг.

В листі до М. Грушевського він писав: «Захопився українським національним рухом «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені».

В 1900 році Євген Чикаленко переїжджає до Києва, та з головою рине в українське громадське життя. Опікується редакцією «Київської старини», стає одним із засновників таємного Товариства Українських Поступовців і нарешті — видавцем газети «Рада» — єдиної в Російській імперії щоденної громадсько-політичної газети українською мовою. Життя газети стало сенсом життя Євгена Чикаленка.

«Смерть газети від анемії, — писав він, — це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові… Хоч і поганенька газета «Рада», але все-таки вона свідчить, що ми живі як нація, що ми ще не вмерли!».

Для матеріальної підтримки газети доводилось продати частину землі у Перешорах, щоб виручені 10 тисяч рублів вкласти у газету. Часопис виходив до початку Першої світової війни.

Євген Харлампійович був терплячим і мудрим, йому було цікаво робити неможливе. Він запалювався і долав, здавалося б, нездоланні перешкоди, в ньому жила велика сила завзяття, а несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. Одною з найулюбленіших приказок його була:

«А ти, Марку, грай! Щоб там не робилося, а ти все своє».

Євген Чикаленко казав:

«Що й ми поки стане сил будемо грати, а після нас нехай інші грають».

Справа українського національного відродження була справою життя мецената. Він повсякчас цікавився появою нових талантів і всіляко сприяв їх розвиткові. Знаючи про матеріальну скруту українських письменників він своїми грішми платив їм гонорари. В українську справу Чикаленко інвестував максимально щедро і дуже продумано.

25 тисяч рублів Євген Чикаленко виділив на будівництво Академічного дому у Львові з умовою надання там кімнат насамперед студентам з Наддніпрянської України. А в 1903 році передав для Революційної української партії (РУП) тисячу рублів, на які вона випускала тижневик «Селянин».

Меценат опікувався і хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні. У листі до Івана Франка 20 лютого 1909 року писав:

«… Ви не повірите мені, коли я Вам скажу, що вже з Нового року я живу в борг… Всі запаси, які були, поглинула «Рада», і я мушу позичатися до нового врожаю. Щодо моїх знайомих, то майже всі вони ніяких грошей не мають, а хто має, у того не вирвеш ні на які цілі».

Восени 1914 року, побоюючись можливого арешту, Є. Чикаленко виїхав до Петрограду, а звідти — до Фінляндії, де тривалий час лікувався.

Прихід до влади більшовиків змусив Євгена Харлампійовича емігрувати. У січні 1919-го він разом з дружиною виїздить до Галичини, згодом до Чехословаччини, а звідти до Австрії, де живе в дуже скрутних умовах на невеличку допомогу Українського Громадського Комітету у Празі. З припиненням цієї допомоги в 1925 році переїздить до Чехословаччини на скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.

«А тим часом хотілося б ще трохи пожити, — пише Є. Чикаленко, — щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я ввесь свідомий вік свого життя клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставались від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував, …таким чином, не склав собі запасу на старість».

Влітку 1928 року шлункова хвороба відновлюється, доводиться знову піддатися операції в Празі. Повернувшись до Подєбрад після операції, Є. Чикаленко живе в тяжких матеріальних умовах. У 1929 році помирає дружина. Навесні цього ж року Євген Харлампійович, дізнавшись про арешт молодшого сина, знову захворів (відкрилася виразка), його забрали до загального шпиталю, де 20 червня 1929 року він помирає. 25 червня тіло його, як він і заповів, було спалено в крематорії. Помираючи, Євген Чикаленко просив, щоб попіл його вивезли в Україну після її визволення і там розсипали по полю. Урна з попелом вціліла і, за свідченням онука Євгена Івановича Чикаленка, зберігається в Подєбрадах…

Євген Харлампійович вірив, що настануть часи, коли Україна буде вільною:

«Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українців».

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці