Трагічні долі селян в селі Плесні у роки Голодомору

І це лише 89 жителів села Плесни Шепетівського району, які значаться серед померлих з голоду 1933-го року. Це 89 трагічних доль односельчан, серед яких — діти, молодь, люди похилого віку, трудівники з мозолистими руками…

Ось кілька зі спогадів, які вдалося зібрати колишньому бібліотекарю у селі Плесні Шепетівського району про Голодомор 1932–1933 років.

Нелегко згадати поіменно всі жертви Голодомору серед жителів нашого села Плесна Шепетівського району. Адже пройшло 85 років, і живих свідків того часу стає все менше.

Багато було голодних смертей, багато трагедій. Чимало свідчень очевидців вдалося записати. Зокрема, про обставини смерті односельчанки Тодосії Іщук бібліотекарці розповідала свого часу її мама:

«Вона чула, як надвечір на центральній дорозі біля містка опуклі від голоду діти дуже плакали, примовляючи: «Мамо встань, не вмирай!» А їх мама вже була мертва. Через кілька днів голодна смерть забрала і її малолітнього сина Володю, який помер з голоду прямо на купі гною, де шукав для їжі черв’яків. Померли і двоє маленьких донечок».

У час голоду в Плесні жив трудівник Лук’ян Якович Жуль. До революції він виїжджав на заробітки до Канади. Влаштувався там, працював, міг би там і жити. Але його нестримно тягнуло на Батьківщину. І в кінці 20-х років він повернувся у рідне село, де працював, не шкодуючи сил. Там за роботою, в полі і забрала хлібороба голодна смерть.

А ось яку історію розповів односельчанин Петро Степанович Ярошук, її він неодноразово чув зі слів свого покійного вже батька, Степана Петровича Ярошука:

«Степан Ярошук і Денис Мартинюк в 1933 році працювали їздовими, і їх постійною роботою було — збирання по дорогах, по подвір’ях, оселях померлих від голоду односельчан і вивезення їх підводами на кладовище. Покійників було щодня багато. Ця робота давалася важко, як в фізичному, так і в емоційному плані. За це їм, як на той час, дуже добре платили: щодня видавали по 400 грам хліба. Завдяки цьому хлібові сім’ї Ярошука і Мартинюка вижили.

Розповів синові Степан Петрович і про випадок, коли серед померлих був вивезений на кладовище опухлий від голоду і нерухомий Кухарський Мар’ян Іванович. Аж на кладовищі виявилось, що він ще дихає. Його забрали додому, і, дякуючи Богу і щасливій долі, Мар’ян Іванович після цього випадку ще жив і працював понад 40 років».

Але не всім так пощастило. Хворий і голодний лежав у лікарні односельчанин Матвійчук Євтух Терентійович. І аж пізніше стало відомо його рідній сестрі Христюк Марії Терентіївні про умови трагічної смерті брата. Його разом з іншими померлими, хворим вивезли, і викинули в спільну яму. І сторож вночі чув, як один з них вкинутих в яму просився: «Витягніть мене звідси, я ще живий… Я Євтух Матвійчук, в мене в Плесні живе сестра Марія. Я піду до неї». Сторож не зміг допомогти, бо сам ледве дихав. Згодом чоловік розповів про обставини смерті Євтуха Матвійчука його сестрі.

Бібліотекар з села Плесни свого часу записала і свідчення своїх односельчан про випадки дитиновбивства та людоїдства.

Загалом у Плесні що не сім’я, то трагедія. Багато було таких сімей, багато чого й не розкажеш… То ж нехай імена цих трагічно убієнних голодом людей навічно ввійдуть в пам’ять кожного, в історію села Плесни.

Поділитися посиланням: