Як мешканці Славутчини пережили голод у 30-х?

Голодомор, враховуючи всі людські втрати, ми звикли вважати «геноцидом», «злочином проти українського народу». А чи справді ми можемо так вважати? Визнавати чи не визнавати Голодомор 1933-го року геноцидом — справа особиста. Однак мученицька смерть мільйонів людей від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити. Страшна доля українців у цій величезній катастрофі не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до історичного розвитку країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, які відчуваються й досі. Наприкінці листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла президентський закон про Голодомор. Парламент визнав Голодомор 1932–1933 років актом геноциду українського народу.

Крім підручного, довідкового та іншого виду матеріалу, про Голодомор існує ще два види: це спогади людей, які самі пережили цю трагедію і пам’ятають усі її жахи та перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося вже після Голодомору.

Так, наприклад, Володимир Яцентюк із села Крупець Славутського району згадує про ті жахливі роки:

— Засухи в 1932–1933 роках не було. Вродило тоді добре. Але непосильні заготівлі, віднімання у людей не те що зерна, а й будь-яких продуктів харчування, прирікали селян на голод. Як виживали? Для прикладу, в моїй родині сушили і в такому вигляді зберігали картопляні лушпайки, а ще м’якину із товченого проса та іншого зерна — все це зсипали в торбину, а потім пекли млинці і споживали. Навесні по переораному колгоспному полю збирали перемерзлі картоплини. Їли щавель, лободу. А ще (не повірите!) — мишей, собак. Ловили горобців, руйнуючи їхні гнізда, і навіть жаб…

Мій батько, Василь Омелянович Яцентюк, учасник І Світової війни, а за ним і Дем’ян — його брат, а мій дядько (воював із Японією, жив разом із нами) померли голодною смертю. Мама і ми, четверо дітей, опухли. Не міг я ніг волочити, бо у підйомі та колінах не згиналися. Під очима набрякли такі бульби, що дивитися на світ можна було лише вгору. В голові — ніякої іншої думки, тільки «де б взяти щось поїсти?» Під грудьми постійно смоктало. Жито лише переквітовує, а вже люди мнуть і щіпочку тих біленьких малесеньких зачатків та кидають в рот. А ще ми бігали до лісу і рвали соснові кінчики: обчищали їх і пхали в рот. Так і кріп на городі споживали…»

Жителі села Мирутин, очевидці тих страш­них подій, також поділилися своїми спогадами. Так, Ольга Омельянівна Давидюк (1924 р.н.) розповіла:

— Коли мені було 4 роки, батька вислали із села за те, що служив дяком при Мирутинській церкві. Повернувся якраз під весну 33-го. Ми лежали опухлі від голоду. Мені вже йшов дев’ятий рік, то помаленьку вилазила на дерево і їла бруньки, листочки, що ледве виби­валися. В цей час померла моя трирічна сестра Ганна.

А Оксана Петрівна Устинець (1928 р.н.) згадувала:

— Сьо­годні я не можу сказати, скільки у мене було братів і сестер. На період голодомору 33-го я була дуже мала, а вони вже повмирали. Залишилися в живих тільки я і мій брат. За те, що батько не хотів іти в колгосп, у нас забрали все, навіть по­душки і рядна повиносили з хати… Мати збирала на полі гнилу мерзлу картоплю, мила її кілька разів і пекла млинці. Боже, які вони були духмяні!..

Як держава зуміла знищити таку кількість людей? Дуже просто. Державою були створені колгоспи — форми колективного сільського господарства. Колгоспи створювалися найчастіше силоміць, проти волі селянина. Вступ до колгоспу також здійснювався на примусовій основі. Селянин в колгоспі не мав права самостійно розпоряджатись своїм майном та результатами праці і він не міг вийти з колгоспу. У селян і колгоспників забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію: картоплю, квасолю, мак і все те, що можна було їсти. Фактично все колгоспне майно, земля та майже вся сільськогосподарська продукція належала радянській державі.

Загнані в колгоспи, селяни змушені були працювати безоплатно. Зменшився обсяг хлібозаготівель. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення усіх запасів зерна, в тому числі посівного. Проводились подвірні обшуки. Незабаром масовий голод знищив близько 3,5 млн селян (за іншими даними — до 12 млн чоловік). Не дивно, що саме в той період поширювалися такі аморальні явища, як масові крадіжки колективного і особистого майна громадян — худоби, зерна, по ночах на полях з’явились гурти витягачів з землі картоплі, буряків, іншої рослинності. Серед них були жінки і діти. А якщо влада дізнавалась про це, то за існуючим «Законом про п’ять колосків» людей карали розстрілом навіть за спробу зірвати декілька колосків пшениці з колгоспного поля. Фактично людям було заборонено володіння їжею. Варто звернути увагу й на те, яке значення під час Голодомору для людей мала така домашня тварина, як корова, адже ті, хто мав корову — мали й реальний шанс вижити. Проте найчастіше, коли селяни не могли виконати хлібозаготівельного плану, у них відбирали корову, прирікаючи цим самим їх на голод.

Поступово українські селяни виробили власну «культуру голодування». Люди добре знали, які рослини, тварини, птахи, комахи, продукти переробки можна споживати, які лікарські рослини нейтралізують шкідливу дію «неїстівних» продуктів харчування. Діти народжені у ті роки до глибокої старості будуть відчувати страх повторення Голодомору та накопичувати продукти «на чорний день».

Вирватися зі смертельного кола під назвою Голодомор людям було надзвичайно важко. Селяни висловлювали своє ставлення до колективізації, хлібозаготівель, людоїдства у віршах.

Батьку Сталін, подивися,
Як ми в созі розжилися…
Нема хліба, нема сала,
Бо місцева власть забрала.
Не шукайте домовину,
Батько з’їв свою дитину.
А на хаті серп і молот.
А у хаті смерть і голод.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.

В місті Славута на вул. Соборності з 1994 року встановлено Пам’ятник жертвам політичних репресій і Голодомору 30-х років на честь вшанування пам’яті всіх невинних жертв Голодомору. Автор цього проекту є скульптор із міста Хмельницького — Корж. Проектування і роботи по спорудженню пам’ятника здійснив художньо-виробничий комбінат спілки художників України, місто Хмельницький. Пам’ятник являє собою обеліск із залізобетону у вигляді розірваного кільця ланцюга з силуетами людей.

Поділитися посиланням



3 коментарі до статті «Як мешканці Славутчини пережили голод у 30-х?»

  1. Halil İbrahim Mert коментує:

    Бог накажет тех, кто совершает геноцид.

  2. Halil İbrahim Mert коментує:

    против геноцида, я турецкий и мусульманский

  3. Halil İbrahim Mert коментує:

    В то время как цвета глаз людей разные, слезы одинаковы.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Новини партнерів



Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці