Гарні сімейні традиції з діда-прадіда

Розпочався цикл новорічно-різдвяних свят, які віддавна вважаються сімейними. Тому ми підготували історичний екскурс у минуле української традиції святкування та побуту на основі сімейних цінностей та стосунків із сусідами. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна краще зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє.

Сімейний побут української родини був побудований за певними «законами», де кожна ланка мала своє, чітко визначене місце, кожен знав, що й коли йому робити. Саме це робило родину міцною. Тому традиції наших предків можуть стати корисними і в сучасному побуті.

За твердженням старожилів села Городнявки, Шепетівського району сім’ї у 30-ті роки минулого століття були великими, бо народжувалось багато дітей. Однак, зважаючи на часті пологи, важку роботу, яку виконували жінки, не всі діти виживали. І це було характерним явищем того часу. Лікарів і лікарень було дуже мало, та й коштів для лікування селяни не мали, отож, багато дітей помирало, виживали найбільш міцні.

Інколи у членів родини були вуличні прізвиська. Наприклад: Бася, Горобець, Бень,  Мишигін, Кіт. Було це пов’язано з дитячими пустощами, особливостями поведінки, характеру або якимись вчинками.

Діти дуже шанобливо ставилися до старших родичів та односельчан. При спілкуванні звертались лише на «Ви».

Головним в сім’ї вважався батько. Роботи в родині чітко розподілялися. Батько дивився за худобою, садом, готував та ремонтував реманент. Мати виконувала домашню роботу, готувала їжу для сім’ї. Дітей виховували переважно працею: до 10 років хлопці пасли кіз, корів, свиней, а з 13 – 14 років починали косити. Коли ж підростали дівчатка, то також виконували все по змозі: доїли корову, пасли, допомагали в городі, шили, пряли, ремонтували одяг.

Зі слів Майструк Аделі Антонівни, взагалі «ніхто з домашніх не відкидав ніякої роботи, тому що в сім’ї ніхто не звик відлежуватися. Всі розуміли, що робота прогодує та одягне.

З давніх-давен в родинах надзвичайно шановано прислухалися до християнської заповід: «Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен – для ближнього». Щоденно вона виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалась на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності.

Толокою будували житло і господарські будівлі. Якщо хто хворів, то допомагали при сільськогосподарських роботах: ті, хто мали коней, – орали, інші збирали врожай. Сусіди гуртом  косили, садили та копали картоплю, теребили кукурудзу, шаткували капусту, лущили горох, квасолю. Жінки спільно дерли пір’я, скубали вовну, терли льон. Зазвичай, сусід у сусіда грошей не брав. За гроші наймали тільки робітників з дальших сіл.

Ділитися тим, що маєш, вважалося як закон — ти ділишся, тобі теж вділяють. В кожному домашньому господарстві раніше тримали свиней. Кололи їх декілька разів на рік. Зокрема, в нашому селі це відбувалося на «великі свята» — перед Колядами, Великоднем. Існував звичай обдаровувати свіжиною сусідів і родичів. «Бувало, як закололи порося, мама поріже на куски сало, м’ясо, реберця, замотає мені в папір, і я носила по родичах. Так само, якщо хто з родини чи сусідів коле, то й нам давали свіжину», — пригадували старожили. Цей звичай в деяких родинах зберігся і досі.

Хату закривали на ключ лише тоді, коли йшли у місто чи до церкви, або відлучалися надовго. А коли працювали в городі — ні. Випадків крадіжок між сусідами не спостерігалося. Коли і траплялися, то, як правило, злодії були «чужі здалеку».

Сусіди збиралися разом на весілля, заручини, хрестини. Вітали з Днем ангела. Сусідів брали у куми: коли народжувалась дитина, то кликали одну пару кумів з родини, а другу – з сусідів. Часто сусіди одружувались. А ще в родинах встановлено неписане правило — допомагати людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату.

Надзвичайною зворушливістю відзначалася турбота про вдів, сиріт, одиноких людей. Завжди на релігійні свята до таких людей посилали дітей із «гостинцем». Ця традиція існує в селі й дотепер.

Молодь збиралась на одному із хуторів, де були музики (гармошка, бубон, скрипка), на танці. Надзвичайно співочою була родина Стремедловських. Брати, повернувшись із заробітків з Америки, придбали музичні інструменти. Їх запрошували грати в навколишніх селах. Кращих музикантів годі було й шукати. Один із братів приїхав з дружиною американкою. Її звали Мері.

«І досі неподалік села існує урочище «Мерене», — зі спогадів Левкович Людмили Йосипівни. У 30–их роках в клубі організували хор, ставили вистави.

Взагалі сусіди жили дружно. Та інколи, переважно сусідки, сварились: кури в чужий город заходили. Деколи суперечка могла виникнути за межу. Конфлікт між однією особою та всім селом могла викликати інформація про те, що хтось десь щось вкрав. Таку людину, «злодія», зневажали всі. Могли навіть побити, проте до сільського «начальства» не вели. Якщо розмістити причини  конфліктів від найчастіших до найрідших, то послідовність складеться така: пиятика, через межу, неповернутий борг. Коли ж конфлікт затягувався, то знаходились сусіди — «нейтральні» — що мирили. Бійки виникали лише між парубками, найчастіше після вечорниць.

Приязні стосунки існували між сусідами не тільки українцями, а й представниками інших народів. У селі Городнявка проживало чимало польських родин. Їх життя від решти майже не відрізнялося, хіба проведенням своїх обрядів та дотриманням звичаїв. Розмовляли українською мовою. З повагою ставилися до звичаїв та традицій сусідів. Кухня майже не відрізнялась від нашої. Поляки часто вступали у шлюб з українцями. Як пригадують старожили, в селі ніколи не виникало конфліктів на релігійному чи міжетнічному ґрунті. Всі жили дуже дружно, що свідчило про повагу як поляків до українців, так і українців до поляків.

Надзвичайно важливе значення для забезпечення домашнього затишку і сімейної злагоди в родинах мав звичай прощення одне одному всіляких образ, провин і гніву напередодні великих християнських свят — Різдва Христового і Великодня. Кожен член сім’ї, йдучи до сповіді перед цими святами, повинен був перепросити усіх, хто на нього гнівається, і пробачити провини тим, до кого він мав жаль. Такі дії  допомагали досягнути гармонії у родинних взаєминах і громаді в цілому. Під час свят також не можна було таїти зло на когось. Гріхом вважалось гніватися і не вітатись, навіть з  ворогом. І в сім’ї, і в громаді панувала ідея всепрощення.

У сім’ях започатковані спільні щоденні молитви, розповіді про рід, село, минуле народу і його героїв, оповідання казок і легенд, співання народних пісень. Саме українська родина була єдиним середовищем, яке сприяло збереженню і передаванню наступним поколінням українських традицій і мови.

Теплі, щирі стосунки ставали запорукою того, що батьки на старість ніколи не залишалися самотніми.

Саме сім’я, родина ставали тим життєдайним джерелом, що сприяло формуванню ціннісних орієнтирів у житті. Велике значення мав особистий приклад батьків, що несло неабияку виховну силу.

Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджений в українській родині. І наш обов’язок використовувати його у державотворенні, формуванні національної самосвідомості громадян нової України.

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці