Давньоруське поселення Городища спеціалізувалося на ювелірній справі

Сторінка 3 (Початок →)

Такі персні були характерні для до монгольської доби, вони відомі також у скарбах з Києва, Княжої гори та ін. Стилістика перснів-печаток саме болохівських майстерень відображає тяжіння до найбільш давніх форм подібних виробів, які відомі ще у країнах Давнього Сходу. Загальною характерною рисою виробів Болохівщини є активне використання в них архаїчних символів та форм, які пов’язуються в давньоруській культурі з язичництвом. Висока майстерність місцевих ремісників неодноразово відзначалась дослідниками. Ножиці, напилки, сокири, молотки, тесла, зубила та інші інструменти вказують на існування тут високо розвинутого метало- і деревообробного виробництва. Мешканці поселення добре зналися і на будівельній та фортифікаційній справах. Численні знахідки грузил, острог, гачків свідчить про суттєве поширення рибальства серед місцевого населення. Було знайдено чимало скарбів, що могли належати виключно аристократичній верхівці, але розкопки також показали, що місцеві жителі користувалися великою кількістю предметів домашнього вжитку. Тобто, диференціація суспільства, звісно, була, але в цілому можна припустити, що населення було досить заможним. Цьому сприяли два ключових фактори — розвинута торгівля та високий рівень землеробства, зокрема вирощування зернових — пшениці, вівса, проса, гороху, льону, жита. Запаси саме цих культур було знайдено на всій території поселення. Про високий рівень і відносно широкий масштаб ранніх слов’ян нашого городища торгівлі свідчать знайдені візантійські монети, бронзові прикраси виготовлені в Києві, блюда західноєвропейських майстерень. Поштовхом до такого розвитку торгівлі послужило традиційне для нашої місцевості заняття — землеробство. Про високий рівень, широкі масштаби і налагодженість цієї справи знаходимо згадки навіть у Галицько-Волинському літописі. «…їх (болоховців) були лишили татари, щоби для них сіяли пшеницю і просо…».

Польський дослідник С. Вайман наводить ряд міст, де виявлені подібні до городищенських знахідки. Це міста: Краків, Володимир-Волинський, Луцьк, Київ. Примітним є розташування городища між Києвом, Шумськом, Белзом майже на одній лінії, що майже напевне підтверджує існування торгового шляху, сполучення між містами.

Отже, поселення розвивалося, реміснича справа і землеробство розвивалась, торгівля велася активно і масштабно. Останні дати, які встановили археологи по матеріальним пам’яткам, відносять до першої половини ХІІІ століття, а саме до початку 1240-х років.

Що ж сталося із поселенням в цей період і чому події призвели до занепаду процвітаючого містечка?

Відповідь на це питання намагався дати ще М. К. Каргер, який припустив, що найімовірнішою причиною занепаду давньоруського городища став набіг монголо-татар, які спалили і пограбували містечко. Багато мешканців загинуло, а ті, хто вижив, заховавшись у місцевих лісах там же й заснувало нове поселення, яке згодом виросло у сучасне село Городище. Такі висновки він зробив опираючись на те, що під час розкопок було знайдено велику кількість кістяків зі слідами поранень від стріл та шабель. Оскільки, саме на цей час припадає період активного вторгнення монголо-татар на землі Волині, то висновок про напад загарбників здавався очевидним. Та поспішні висновки, що зроблені виходячи із аналізу лише одного джерела, часто є хибними.

Подальші дослідження і аналіз додаткових джерел, зокрема, Галицько-Волинського літопису та базуючись на матеріалах археологічних розвідок дозволяють зробити висновок, що причиною занепаду болохівського городища стала каральна експедиція князя Данила Галицького.

Приводом до неї стала підтримка болохівцями монголо-татарського війська, співпраця і торгівля з ними. Підтвердження цього факту знаходимо в тому ж Галицько-Волинському літописі. Там чітко описано боротьбу між двома князями — Данилом Романовичем та Ростиславом Михайловичем, які намагалися встановити свій контроль над землями Галичини та Волині.

Ось як описує літопис цю ситуацію:

«Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в (город) Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління… Потім же Ростислав (Михайлович) зібрав князів болохівських… і прийшов до (города) Бакоти. Але Курило-печатник був тоді в Бакоті, посланий Данилом і Васильком…і він утишив народ… Так що він (Курило) мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро. Данило ж, почувши (про) (при)хід Ростислава із князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав а вали — розкопав… Звідти ж він( Данило) (пішов назад) пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх (болохівських князів), татари, щоб вони їм орали (і сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони на татар велике сподівання мали…».

Проаналізувавши цей уривок літопису і співставивши його з даними археологічних розвідок, які описують залишки спаленої пшениці та іншого збіжжя на городищі можна припустити, що події, описані в літописі, цілком відповідають історичній дійсності. До того ж, на городищі не знайдено вагомих доказів, що напад здійснили саме монголо-татари, як-от велика кількість татарської зброї (цілої чи пошкодженої), сліди на кістках не характерні для типу пошкоджень від татарської зброї. Також цікавим є чимала кількість вбитих. Схоже на те, що люди не очікували нападу, бо нападники були подібні до них, а не до степовиків. До нападу монголів люди готувалися, сторожові пости неодмінно сповістили б про наближення ворога і мирне населення сховалося б у найближчих лісах. А нападу княжих дружинників люди напевне не очікували, тому жертви й були такими численними. Також на користь цієї теорії свідчить те, що татари в цей час перейшли межі Русі й вступили на територію Угорського королівства. Як відомо, уже 11 квітня 1241 року відбулася битва з військами короля Бели IV і монгольськими військами під проводом хана Батия. Після падіння Києва восени 1240 року, Батий відправляється в т.зв. «західний похід». Навесні 1241 року він уже залишив землі Волині. До того ж за свідченням Галицько-Волинського літопису, після 1241 року Данилу знову доводилося посилати на Болохівські землі військові експедиції з метою приборкання непокірного населення, яке не хотіло коритися волі князя. Можна припустити, що після першого погрому городища, частина населення відійшла трохи на північ, у ліси і там заснувала нове поселення, що згодом розрослося у сучасне село Городище, а решта населення залишила городище пізніше, перебравшись південніше і утворила сучасне село Пашуки. Епоха давньоруського поселення закінчилася, натомість розпочалася нова епоха в житті нашого села.

Поділитися посиланням: