Листи через двадцять років

Листи через двадцять років

II

В цей час молодята їхали у потязі зі Львова. З ними в купе сидів немолодий, з сивиною в чорному волоссі полковник, з ледь помітним шрамом на щоці. Він пригощав молодих цукерками і печивом, і час від часу пильно поглядав на Дмитра. Нарешті Дмитро не витримав:

— Чого ви так на мене дивитесь?

— Даруйте мені, молодий чоловіче, — зніяковів полковник, — ваше обличчя мені дуже знайоме. Можливо, ми десь з вами зустрічались? Я добираюсь з Камчатки. Оце був у Львові — навістив товариша і їду у місця, де колись народився і виріс.

Дмитро розсміявся:

— На Камчатці я ще не встиг побувати, хоча не проти. А в Львові ми навчаємось, та з вами я ніколи раніше не зустрічався.

Потім полковник ліг відпочивати, а молодята ще довгий час шепотілися.

Яке було здивування молодих, коли виявилось, що виходять вони на одній зупинці з полковником. Потяг прибував на їх станцію о шостій годині ранку. До села від станції шосейкою було три кілометри, а навпрошки через ліс близько двох. Вирішили йти пішки.

— Вам куди? — запитав сусід по купе.

— Нам тут поряд в Васильківку. Ми через ліс і вдома, — відповів Дмитро.

— І мені в Васильківку. Зараз поїдемо — полковник пішов домовлятись з таксистом. За хвилину всі сиділи в машині.

Авто швидко домчало їх до села.

— Ви де живете? — запитав полковник.

— Ми в кінці села за переїздом, у лісника, — відповів Дмитро.

— Тоді ми сусіди, бо я колись жив на Лісній — полковник, що сидів поряд з водієм повернувся до Дмитра.

— Давайте завезем молодих, а потім я вийду, — запропонував він водієві.

Дмитро з Іриною подякували незнайомцю і побігли до хати, а полковник стояв і дивився їм вслід.

— Чудний якийсь, — засміявся Дмитро, пригортаючи до себе Іринку.

— Мамо, а ось і ми! — гукнув Дмитро Галину. — Знайомся, це — моя Іринка.

— Як ви так швидко дійшли? — запитала Галина. Щойно дивилась на годинник, а тут і ви. Чекала вас за годину.

— А нас підвезли. Якийсь чудний сусід по купе попався: звечора все намагався чимось нас пригостити, а ранком найняв таксі і підвіз. Військовий, полковник, він колись тут жив недалеко на Лісній.

При останніх словах серце в Галини чогось почало вибивати чечітку.

— Ось і добре, що підвіз. Мийте руки і хутчій до столу — будемо снідати.

Всі разом поснідали, молодята пішли в ліс по гриби, а Галина взялась поратися по господарству. Вони вже не тримали три корови і четверо свиней, як раніше, проте, зовсім відмовитись від господарства — цього дозволити собі не могли. То Дмитра потрібно було вчити, а зараз думати про весілля. Ще й Мар’янці допомагали: то гуску передадуть, то кролика. Старший брат жив далеко, але влітку щороку навідувався з родиною в село.

Після обіду Галина лежала в гамаку і читала книжку. Чогось останнім часом стала втомлюватись, то ж вирішила відпочити. Незабаром новий навчальний рік, а вона за літо так і не відпочила, як інші колеги. Поїхати на море, чи в санаторій вона не могла — батько сам не справився б з господарством. Та й навіщо їй санаторій, коли живе в лісі?

Не зчулась, як задрімала. Наснилось, що до них у двір прилетіло багато білих голубів. Прокинулася раптово від здивування і передчуття чогось приємного. До неї йшов син з білим пакетом в руці.

— Це тобі передали, мамо. Просили, щоб ти прочитала, — сказав Дмитро.

— Мені? — здивовано перепитала Галина. — Листи? Від кого? Хто їх тобі дав?

Але Дмитро пішов не озираючись. Вона залишилась з пачкою листів в тремтячих руках. Коли прочитала адресу відправника в очах потемніло. Це були листи від Віктора з Ташкенту… двадцятилітньої давності. Вона брала їх до рук деякі надірвані, інші не розпечатані, і в кожному листі читала:

— Галинко, моя люба, моє щастя, я сумую за тобою. Чому ти мовчиш?

Нелюдський біль і розпач розривали її серце. В голові стугоніло:

— Де він взяв ці листи? Чому вона стільки років їх не бачила? Значить він її любив і писав. Господи, як це все пояснити?

Галина на тремтячих ногах кинулась до хати.

— Дмитре, де ти взяв ці листи? — гукнула ще в сінях.

— Це я їх приніс, — з-за столу підвівся високий чоловік у військовій формі.

— Ти? — тільки встигла вимовити і потемніло в очах.

Прийшла в себе і побачила карі очі Віктора. Вони дивились на неї з такою ж любов’ю і ніжністю, як двадцять років тому. І були такі ж рідні і близькі.

І раптом Галина голосно розплакалась. Якийсь нелюдський біль стиснув груди, дихати вона не могла, тільки хапала повітря, наче риба, що викинули на берег.

— Не плач, моє сонце, тепер уже все буде добре. Я завжди буду поряд, — Віктор цілував її руки, мокре від сліз обличчя, гладив волосся.

Господи, тільки вона знає, як їй хотілося прихилитися до його грудей і відчути себе захищеною! Отак і жила всі ці довгі роки сама, без чоловіка. А яке страшне життя без любові, коли ніхто не скаже втішного слова, не візьме лагідно за плечі і не пригорне міцно до себе, не потисне руки. Іноді їй до болю хотілося відчути, як це, коли тебе люблять, про тебе дбають, опікуються тобою.

І ось нині вона зустріла його через довгих двадцять років. Хто ця людина, яка вкрала її щастя? Як це сталось, що вона не отримувала його листів?

Віктор розповів, що довго їй писав, але жодного листа у відповідь. Потім її подруга Зіна (як вона не догадалась раніше, адже мами подруги була листоношею!) написала, що Галина вийшла заміж і народила хлопчика. З того часу Зіна час від часу писала йому і розповідала про Галину, як та з чоловіком поїхали відпочивати на море, потім як купили машину і різні нісенітниці.

Деякий час він не отримував Зіниних листів, бо перебував в Афганістані. Написали їй батьки Віктора, коли після поранення довгий час лікувався в госпіталі в Ташкенті. Вони знайшли листи Зіни і подумали, що то його дівчина. Зіна прилетіла до нього в Ташкент і влаштувалась працювати в госпіталі медсестрою. А потім вони одружились. Віктора перевели служити в Німеччину, а звідти на Камчатку. Господь не дав їм дітей. Адже діти повинні народжуватись і зростати в любові.

Всі ці роки Віктор жив думкою про Галину, але не наважувався приїхати. А нещодавно Зіна затіяла чергову сварку і випалила зі злості, що він даремно писав своїй коханці, бо «ті листи тільки миші на горищі читали». Віктор в той же день вилетів в Москву, а потім в Україну.

— Тепер ти все знаєш. Я хочу, щоб ми були разом, бо люблю тільки тебе і всі ці роки любив. І твого сина любитиму.

— Ти ще не все знаєш. Це — твій син, Вікторе. Я ніколи не була заміжньою і ні з ким не зустрічалась.

А потім було два весілля одночасно…

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Мешканцю Славути заборонили наближатися до своєї матері
У Шепетівці судили матір школяра, який поставив синці дівчинці
У Хмельницькому врятували 16-річного хлопця, який намагався вкоротити собі віку
Зупинилось гаряче серце демобілізованого воїна із Шепетівщини
На щиті повернувся у рідне село воїн із Шепетівщини
На Харківщині загинув захисник, якого призвали із Шепетівщини

Читайте у цій рубриці



Евелінка
Відьмачка
Їй наснилося, як вона помиратиме
Анжелка
Боягуз
Дві цукерки
FacebookTelegramViberWhatsAppX