Хто з тобою поряд

1

Ліна поверталась додому в піднесеному настрої. Як гарно жити, виявляється, та ще коли так щастить, як сьогодні. Все вдалося якнайкраще. І на роботу влаштувалась, і дочку до дитсадочку зарахували, та ще й просто з цього ж дня. От зараз віднесе сумки з продуктами додому, щоб потім з ними не носитись, — і в садочок, за Іришкою.

Яка чудова штука — життя. Хотілось співати, радіти, а ще хотілось робити щось добре для людей. Он їх скільки чудових, гарних, добрих! Всіх хочеться розцілувати…

Та в цей час, заходячи у двір свого будинку, вихопила поглядом знайому фігуру колишнього чоловіка, і її гарний настрій як вітром здуло. «От принесла нелегка!» — подумала з відразою і заховалась за рогом будинку. Хоч би не побачив!

Скоро вже два місяці, як втекла від нього з дитиною після чергового скандалу, а він все ніяк не заспокоїться — ходить і ходить. Скільки разів і просила, і пояснювала, що минуле не повернути, але Богдан уперся рогом — його не переконаєш. Він завжди абсолютно впевнений у власній правоті. Ходить і намагається запевнити, що більше пальцем до неї не дотулиться, що вона сама відмовляється від власного щастя, що він не такий уже поганий чоловік, як вона напридумувала, і взагалі вона з жиру біситься.

Та Ліна добре знала, чого коштують ті його обіцянки та запевнення. За п’ять років заміжнього життя вона пройшла всі кола справжнього пекла, і повертатись туди знову не збирається. Коли втікала останнього разу після чергового скандалу, коли він її мало не задушив, заприсяглась собі, що це востаннє. І саме тепер відчула себе людиною, коли не стало поряд того, хто весь час зневажав її і ображав.

А Богдан все міряв двір нервовими кроками і поглядав на вікна Ліниної квартири. «Нічого, потерплю, довго тупцювати йому набридне і піде». Вона добре вивчила свого колишнього чоловіка, що зумів досить швидко кохання перетворити на відразу. Знала його холеричний темперамент і була впевнена, що очікування — це не для нього.

Вгадала. Саме так і сталось. Так, треба користуватись моментом, швиденько забігти додому, залишити сумки та йти за Іришкою. Бо це затишшя не надовго. Зараз він ще вип’є і повернеться знову. І не приведи, Боже, потрапити на очі — буде черговий прилюдний скандал, брутальна лайка, а найгірше — Іринчин страх і її гіркі сльози.

Як не дивно, а до садочку Ліна підходила вже більш-менш заспокоєною. Іришку на майданчику помітила ще здалеку. Серце відразу наповнилось невимовною ніжністю.

— Мамо, мамо! — зраділа дочка, кинувшись до неї, — я так тебе чекала!

— Як тобі в садочку? Сподобалось?

— Так, мамо, дуже. Тільки мене Родік штовхав.

— Хто-хто? — перепитала Ліна.

— Та Родік! Он він стоїть! — і Іришка показала пальцем на розхристаного рудоволосого хлопчика, який нахабно посміхався.

— О, так-так, — підійшла до Ліни вихователька Віра Василівна, — горе з цим розбишакою Родіоном. Матері нема, тато днями на роботі, от він і робить що хоче.

— А як Іринка себе вела? — Ліні стало незручно під чиїмось уважним поглядом в спину, і вона перевела розмову в інше русло.

— Іриночка дуже вихована і розумна дівчинка, — зраділа питанню вихователька. — Швидко освоїлась на новому місці. Вона ж до цього ходила в інший садочок? Так що претензій нема.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

— Ну, а як себе веде мій синок, навіть запитувати не буду, — сказав, виходячи з-за Ліниної спини рудоволосий молодий чоловік атлетичної статури. І вона зрозуміла, чий уважний погляд на собі відчувала. — На жаль, все почув, тому прошу вибачення, будемо працювати.

Вона на мить завмерла, зустрівшись з його поглядом. Відчула, як серце затріпотіло в грудях. Що за чортівня? Що це з нею коїться врешті-решт? Тож добре знає, що від чоловіків краще триматись подалі, бо чогось доброго від них годі чекати. А сама веде себе, як дурне недосвідчене дівчисько, чесне слово. Ні, треба брати себе в руки.

— Дійсно, — продовжувала своє Віра Василівна, — ви вже розкажіть йому, як себе поводити, а особливо з дівчатками, що подобаються. А то Іриночка у нас новенька, то він ці лий день їй проходу не давав, — подивилась з докором на винуватця, — то штовхне, то іграшку відбере.

А рудоволосий хлопчик тим часом під татовим пильним поглядом так же уважно дивився собі під ноги і носком черевика викреслював на піску якісь тільки йому зрозумілі візерунки.

— На жінку руку піднімати остання справа? — запитав рудоволосий тато сина.

— Остання, — зітхнувши, погодився син. — Та я тільки один раз і штовхнув…

— Один чи не один — це вже не має значення, — жорстко перебив суворий тато синові жалюгідні виправдування.—– Зараз же і при всіх вибачься і пообіцяй дівчинці, що більше її ображати не будеш.

— Не буду, — якось приречено погодився хлопчик.

— І це все? — тато додав металічних ноток голосу.

— Ну… Ну… вибач мені, будь ласка, — зібрався з духом і випалив син. І вже тихіше додав: — І штовхати тебе більше не буду.

— Вибачаю, — з гідністю королеви відповіла Іринка, і всі розсміялися. Бо виглядало це досить кумедно.

Ліна попрощалася з усіма, взяла дочку за руку і пішла до воріт.

— Почекайте, будь ласка, — скоро наздогнав її рудоволосий чоловік,—- я ще не встиг вибачитися перед вами…

— Вам нема за що вибачатися, ви нічим не завинили переді мною, — зніяковіла Ліна.

— На жаль, завинив. Тим, що погано виховую сина, — заперечив чоловік. А син від тих слів ще дужче засопів. — Скажіть, як я можу залагодити свою провину? Можливо, ви погодитесь піти завтра з нами в парк. Там відкрились якісь нові атракціони. Я на ці вихідні саме збирався, хоча після такої поведінки…

— Та він же вибачився, і більше не буде! — раптом гаряче кинулась на захист Іринка

— Так, тато, я чесно-чесно більше не буду!

Діти з абсолютно однаковими виразами обличчя дивились то на Ліну, то на тата хлопчика. В очах були надія, бажання і страх водночас. Страх, що дорослі передумають.

— Навряд чи я зможу… — почала було Ліна, але помітивши, що по Іришчиній щоці котиться сльозинка, поспішила виправитись: — Але ми приймаємо вашу пропозицію. Так, доню?

— Приймаємо! Приймаємо! — радісно підскочила дівчинка на місці.

— Ура! — не відставав Родіон.

— От бачите, — рудоволосий підійшов ближче до Ліни. Діти завжди швидше за дорослих порозуміються. Мене, до речі, Олегом звати. А вас?

— Ліна, — вичавила з себе і почервоніла. Вона сама собі здавалась маленькою розгубленою дівчинкою під уважним поглядом зеленкуватих очей.

— А вам куди? Не до «Наталки» часом? — махнув рукою в бік гастроному.

— Вгадали, — відповіла невпевнено.

— От і добренько, нам теж туди.

По дорозі Олег про щось розповідав, щось запитував Ліну, та вона відповідала невпопад. Бо чим менше залишалось до дому, тим більше огортала тривога: хоч би не наштов- хнутись на Богдана. Не дай бог! На мить прикрила очі рукою, ніби відганяючи нав’язливі думки. Цей рух не залишився непоміченим.

— Я бачу, вас щось турбує? Можливо, я зміг би чимось допомогти? — Олег зупинився.

— Та ні, що ви? Вам здалося! — почервоніла Ліна. — І знаєте, ми далі самі…

— Мені не здалося, — твердо відповів Олег. — Вас щось не просто турбує, а гнітить. А тому я не можу не довести вас додому, як обіцяв. — І, прийнявши її мовчання за згоду, пішов поряд, коли вона заспішила додому.

«Та хай вже йде! — подумки погодилась. — Можливо, Богдан вже так напився, що сюди і не дійде. Навіщо завжди все драматизувати?» Діти весь цей час йшли попереду, щось жваво обговорюючи.

— Знаєте, я все-таки думаю, вам не варто далі з нами йти. Це може погано закінчитися.

— Знаєте, — відповів їй в тон Олег, — я завжди слухаю поради, але роблю все на власний розсуд.

— Ну, ми вже майже прийшли. От і наш буди… — замовкла, бо язик наче прилип до піднебіння, адже сталося те, що так боялась, і що віщувало нажахане серце.

Попереду ніби з нізвідки виринула постать Богдана. Він стояв, широко розставивши ноги і вперши руки в боки. Очі, налиті кров’ю від випитого, лютий погляд спопеляв на місці. Ліна зіщулилась від страху і ніби приросла до землі, не в змозі ступити і кроку. З грудей вирвався глухий стогін.

Поділитися посиланням: