Дві Марійки

Ольга і Галина знаходились на лікуванні в одній палаті міської лікарні і дуже потоваришували. Обидві були ровесницями, мали сім’ї та дітей, та ще й виявилися колегами — працювали вчителями, щоправда, викладали в різних школах та неоднакові предмети.

Третю пацієнтку з палати вчора виписали, і вони залишились удвох.

— Олю, не хочеш котлетку? — запитала Галина, виймаючи з тумбочки пакунки. —

Пора й поснідати.

— Не поспішай, — відгукнулась Ольга, — десь мої незабором підійдуть, принесуть щось смачненьке, тоді й поснідаємо.

— Тоді добре, почекаю тебе. — Галина залишила свої пакунки. — Слухай, я тебе все запитати хочу. А чому ти двох доньок назвала однаково? Кращого імені не придумала? Невже тільки одне подобається?

— Та ні, подобаються й інші, — Ольга відповіла не відразу. — Просто так збіглося. І одна Марійка, і друга теж. Тож маю двох Марійок — старшу і молодшу. Справа в тому, що молодша — не моя рідна дочка… Тобто рідна, звичайно, але я її не народжувала. Ми з чоловіком взяли її з дитбудинку.

— Нічогенький поворот! — закліпала очима Галина. — Ніколи б не подумала. Вона ж тебе так любить, ні на мить не відходить, коли тут. Так, ніби втратити боїться. Ну і ну.

Ольга тільки посміхалася на це.

— Слухай! А хлопчик? Дуже вже схожий на молодшу. Він що, теж не рідний? — не вщухала ошелешена Галина.

— Так, вгадала. І син теж не рідний. Вони з сестрою від одних батьків, і взяли ми їх в тому ж дитбудинку. От така у мене сім’я, — з гордістю додала жінка і розповіла свою непросту історію.

Коли Марійці-старшій виповнилось десять років, Ольга захворіла і їй довелося робити операцію. Операція пройшла вдало, життю нічого не загрожувало, та після неї вона вже не могла мати дітей. А їй дуже хотілося ще комусь дарувати свою ласку, чути радісні дитячі голоси в своїй квартирі..

Так вона мучилась у роздумах та сумнівах майже рік. Не знала, як чоловік поставиться до ідеї всиновлення чужої дитини і все боялась починати цю розмову. Але Олег, її надійний і добрий товариш, підтримав одразу. Обійшлося без непотрібних запитань і страхів.

З Марійкою-старшою зайве було навіть радитись, бо вона останні роки тільки й говорила про те, що в усіх є сестри, і тільки вона чомусь одна.

Тож і вирішили у найближчі вихідні поїхати до дитбудинку. Дитбудинок — то окрема невесела історія. Коли приїхали туди з цукерками та печивом, щоб пригощати дітей, вразила пануюча там атмосфера якогось глобального смутку і загального очікування. Ніби всі чогось чекали. Чого — це вона зрозуміла згодом.

Діти чекали дива, чекали, що колись хтось отак приїде, назве своїми і забере додому. Вони чекали на тата і маму.

Ще на вході до них звідусіль кинулись дітлахи. Десятки блакитних, карих, зеленкуватих очей дивилися з надією. «Ви за мною?» — лунало з усіх сторін.

Ольга почувалася геть вражено і розгублено. Ситуацію врятував Олег:

— А ми до усіх. Ось погостюємо у вас трохи. Згодні?.

— Згодні! Згодні! — галасували діти.

Напруга почала потроху спадати. Діти пригощались солодощами. Олег розказував усілякі смішні історії. Було весело.

А увагу Ольги ще з самого початку привернула худенька дівчинка, що самотньо стояла біля вікна і не наважувалась наблизитись до веселої компанії.

— Ти чому тут стоїш? Не хочеш цукерок? — підійшла і тихенько запитала.

— Ні, не хочу, — дівчинка подивилась з сумом і викликом водночас і відійшла якнайдалі.

Вже у кабінеті директора, немолодої, але досить життєрадісної жінки, Ольга в першу чергу запитала саме про цю дівчинку. Тоді й довідалась, що Марійка дуже настраждалась за своє невеличке життя.

Вона з братиком росли, як кропива при дорозі. Батька не було взагалі, а матері до них було байдуже. Їй все на світі замінила горілка. А п’яні компанії з їх занедбаної хатини в невеличкому селищі не вилізали.

Мати часто, незважаючи на мороз чи дощ, виганяла дітей з дому і наказувала без пляшки не повертатися. Голодні діти збирали порожні пляшки чи металобрухт, а іноді ходили просити їсти по дворах, коли нікуди було дітися.

Марійка рано подорослішала, бо їй потрібно було піклуватись ще й про молодшого братика. Вона й замінила йому маму. І не тільки годувала, але й давала ту ласку і любов, якої сама ніколи не знала.

Врешті закінчилось усе тим, що хтось із п’яної компанії однієї ночі кинув недопалок на стіл з усіляким мотлохом. Виникла пожежа. Випиваки разом із матір’ю (хоча язик не повертається так її називати) кинулись хто куди. Про дітей, що знаходились в зачиненій кімнаті, навіть не згадали.

Марійка прокинулась, коли закахикав братик. За дверима вже палало так, що вийти не було змоги. Кмітлива дівчинка стільцем вибила віконне скло і спочатку допомогла вибратися братикові, а вже потім вилізла сама.

Хата вигоріла дотла. Однак саме ця страшна історія допомогла бідолашним дітям почати нове життя. На них нарешті звернули увагу соціальні служби, і діти після лікарні, куди потрапили з опіками та порізами, були зараховані до дитбудинку.

— Знаєте, Марійка — надзвичайно розумна дівчинка з сильним, вольовим характером, але вам з нею буде дуже нелегко. — Директорка вирішила трохи охолодити запал Ольги. — По-перше, вона дуже недовірливо ставиться до дорослих. Це зрозуміло, бо усякого надивилася. А по-друге, у неї є молодший брат, і в разі усиновлення ви маєте забирати обох.

Вона, напевне, збиралась цим налякати Ольгу, але вийшло зовсім навпаки.

— Ну що ж, ми ще подумаємо, порадимось із чоловіком, — сказала вона, хоча вже твердо знала, що прийде саме за цими дітьми.

Необхідні довідки зібрали у рекордний термін — за півтора місяці. А тоді одразу поїхали за дітьми. На цей раз їхали втрьох: старшу Марійку взяли з собою. І це відіграло свою позитивну роль. Бо саме вона досить швидко знайшла спільну мову зі своєю неговіркою тезкою. А молодший Андрійко взагалі пішов з ними так, ніби знав їх усе життя і тільки й чекав, коли вони за ним приїдуть.

Спочатку було зовсім непросто саме з Марійкою. Але Ольга робила все, щоб та зрозуміла, що вона теж рідна у цій сім’ї , що її люблять не менше за старшу. Саме ця любов і турбота розтопили кригу в недовірливому дитячому сердечку.

Якось на прогулянці парковою алеєю назустріч їм з дерева зіскочила білочка.

— Мамо, мамо! Дивись! — вирвалось у дівчинки, але вона зразу знітилась і замовкла.

Ольга пригорнула її до себе і поцілувала. Це була її перша, така довгоочікувана перемога.

Що ж до Андрійка, з ним взагалі ніяких проблем не виникало. Він називав її мамою вже на другий день після прибуття у сім’ю.

— Ти не уявляєш, Галю, яка я тепер щаслива. У мене є люблячий чоловік і троє моїх дітей — найрозумніших і найкращих. Андрійко — то майбутній математик, його навіть у школі «професором» називають. Марійка теж вчиться дуже добре, але у неї хист до мов. А ще вона любить готувати. Недавно спекла яблучний пиріг — пальчики оближеш. Навіть у мене так не виходить. А яка вона вдячна — ти й уявити не зможеш. Вона дуже добре пам’ятає своє холодне і голодне дитинство, тому, напевно, так цінує нову сім’ю.

Ольга підійшла ближче до дверей і вигукнула радісно: «А ось і вони!»

На порозі дійсно стояли усміхнений чоловік і троє їхніх дітей. Діти кинулись цілувати матусю, але найбільше горнулася молодша Марійка.

— Мамо, мамо, візьми! Я тобі сирників приготувала. От спробуй, дуже смачні! — щебетала вона.

Галина по-доброму позаздрила Ользі, дивлячись на цю радісну метушню. Не виникло жодних сумнівів, що та — і щаслива дружина, і щаслива мати. А ще була повна впевненість, що біля такої мами і діти виростуть здоровими і щасливими, і вони завжди любитимуть свою маму.

 

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Новини партнерів



Вам також може бути цікаво



Новини партнерів


Читайте у цій рубриці