Генетичний сюрприз

Генетичний сюрприз

Леся притислася чолом до холодного віконного скла. Стало трохи легше, ніби свіжіше дихати. Але біль в скронях все не вщухав.

Як таке могло статися? Як? У неї, блакитноокої білявки з ніжною (ніжною, бо навіть засмагати — небачена розкіш), абсолютно білою шкірою, і її коханого чоловіка, смаглявого, щоправда, і з чорним волоссям, але з типовим слов’янським типом обличчя, чомусь народився темношкірий хлопчик. Їх син. З майже чорною шкірою.

Леся й сама навряд чи повірила б такому, якби не бачила власними очима, що ця чорношкіра дитина — її власна, щойно нею ж народжена. Ще там, у кріслі, зразу після пологів, відчула справжній шок. І таке враження, що той шок продовжується, не відпускає. Жодних розумних думок, ідей, нічого… Пустка в душі, повна розгубленість і нерозуміння того, що відбувається. Ніби страшний сон приснився, вона намагається звільнитись від нього, та не виходить, він не відпускає.

Досі перед очима стоїть Юрине вражене обличчя, коли побачив свою таку довгоочікувану дитину.

— Це н-н-неможливо, — тільки й спромігся вимовити.

А обличчя ніби скам’яніло. І тільки в очах здивування і розгубленість змінили біль і докір. Тільки очі ніби промовляли: «Як ти могла? Я ж тобі так вірив…»

Юра пішов, не вимовивши більше жодного слова, не дивлячись на неї. А вона стояла так, ніби її щойно розіп’яли. Зовсім спустошена, знесилена, змордована відчуттям власної вини.

В чому ж її провинна? Завжди любила і любить свого чоловіка. Жодного разу не зрадила йому, навіть таких думок не мала.

Жили вони добре. Не дуже багато, звісно, бо не ті зараз часи, але в маленькій квартирі, яку винаймали, завжди був затишок і панувала доброзичлива атмосфера. Не сварилися майже ніколи, бо любили одне одного. А тепер що, її коханий чоловік розлюбив? Пішов і вже третій день не дзвонить і не приходить. Тільки вона відчуває себе винною і зрадженою водночас.

Треба спробувати відкинути емоції, спокійно все обдумати. Як же таке могло стати- ся? Єдиний можливий варіант — хтось у роду, її або Юриному, був темношкірим. Хто? Її тато і мама відпадають одразу. Вони покохали один одного ще в юності, відразу оженилися. Мама — сільська дівчина з багатодітної сім’ї. Ледь закінчила школу, почала працювати, бо треба було допомагати батькам. Ні, це взагалі нісенітниця.

Залишається Юрина родина. Його покійний батько — типовий слов’янин. До речі, на Юру взагалі не схожий. Відпадає теж. І залишається тільки одна найбільше можлива постать — свекруха, Раїса Семенівна. Леся знає її дуже погано, бо вони майже не спілкуються. Юрина мати незлюбила свою майбутню невістку, тоді ще наречену Юрія, як то кажуть, з першого погляду. Чому — стане зрозумілим пізніше, коли Юра зізнається, що мама давно вже підшукала йому пару — вродливу дівчину з дуже забезпеченої сім’ї. Хто така Леся проти неї? Ні заможністю, ні особливою красою похвалитись не зможе. Тільки й того, що має інститутський диплом і лагідну вдачу.

Та Юра тоді проявив рішучість і не відступився від свого наміру одружитись на Лесі: пішов проти волі своєї матері. Вона не простила, виставила його з квартири разом з вагітною дружиною. І з того часу з сином не спілкується. А Леся бачить, як він страждає від цього, хоч і приховує старанно свої почуття.

Але якщо це гріх свекрухи, а Юра — син темношкірого батька, то правду ніхто й ніколи не дізнається і вона нікому не зізнається. Не стане навіть (може, й особливо) перед Юрою витягати з шафи старі скелети. А ще тому, що ненавидить Лесю, врешті-решт.

Все. Безвихідь. Їй нема чого чекати. Юра пішов і більше не повернеться. Він гордий. Якось, ще до весілля, обмовився, що міг би пробачити їй усе, крім зради. А тепер він буде впевнений у цій її неіснуючій зраді. І як довести, що це не так. Як довести, що вона чесна, що не зраджувала, що це його дитина. На аналіз ДНК у неї не буде коштів. А він для себе висновки уже зробив, і не переконаєш у протилежному.

Чим більше Леся думала, тим більше впевнювалася в тому, що цей темний ланцюжок генів тягнеться саме від Юри. У сина та ж сама група крові, що й у батька. А виправдовуватися чомусь повинна вона.

В розпачі схопилась за голову. З грудей вирвався глухий стогін. Прокинувся малюк і тихенько заплакав. Леся вмить опанувала себе, взяла дитину і ніжно притулила до грудей. Що б там не було, а це — її дитина. Її, і вона ніколи від неї не відмовиться. Велике щастя, що в неї є молоко, бо були реальні ризики, що воно так і не з’явиться від цього стресу, від постійних хвилювань, від тривоги, що не залишала.

Та нічого. Все у неї…ні, не так, все у них із її синочком буде добре. Нещасне маля, не встигло народитися, а доля вже вкинула його у вир випробувань. Нестримні сльози потекли по щоках, падаючи на спеленуту дитинку.

Леся стрімко випрямила спину, сіла рівно. Досить! Сльози не допоможуть, треба закінчувати з цим розведенням вологи і жити далі. Хай там Юра як хоче, а в неї є син. Треба жити хоча б задля нього. Треба жити, навіть якщо жити не хочеться зовсім.

Безкінечно довго тяглися ці дні в пологовому будинку, сповнені розпачу і болю.

Одна в малесенькій палаті зі своїми думками, що краяли серце, зі своїм відчаєм, з образою на чоловіка, який навіть розмовляти не став. Та що це вона, знову за своє. Не одна вона, зовсім не одна, тепер їх двоє. У неї є синочок. До біса це самоїдство, треба брати себе в руки, а не тихо божеволіти.

Нарешті їх сьогодні повинні виписати. Хоч не буде більше цих гнітючих білих стін навколо. Вже вирішила, що поживе поки що у своєї найкращої подруги Ніли. Вона єдина постійно відвідувала Лесю у лікарні і підтримувала морально. Але все одно доведеться додому заїхати за речами. Та то все дрібниці, все можна вирішити. Поки що все ясно, а там стане більш зрозуміло, що далі робити.

До палати тихо зайшла лікарка. Як завжди, приязна і усміхнена. Запитала Лесю про самопочуття, оглянула дитину і весело мовила:

— Ну, от і все. Можете збирати речі. Дитинка абсолютно здорова. Так що їдете додому.

— Спасибі вам, — Леся от-от готова була розплакатись, але змусила себе усміхнутись у відповідь.

Вона дійсно була дуже вдячна Тетяні Сергіївні за підтримку і добрі слова, що завжди знаходились для неї. Це саме вона підказала Лесі, побачивши її шокований стан, що генетичний слід варто шукати серед бабусь.

— Ну то чекаю вас після обіду в кабінеті, всі необхідні папери будуть готові. — Жінка підбадьорливо посміхнулась і додала: — Ось побачите, у вас ще все налагодиться.

Лікарка пішла, але стало набагато легше після тих її слів. Леся за годуванням, пеленанням і збиранням речей навіть не помітила, як збігли години до обіду. Незрозуміло, звідки заявилися не тривожні, як завжди в останній час, а саме радісні передчуття. З ними вона й пішла до виходу. Скоро десь Ніла підійде…

За декілька кроків двері стрімко розчинилися, і Леся, не встигнувши зупинитись, опинилась в обіймах якогось чоловіка. Якого саме не бачила через величезний букет квітів, що він тримав попереду. Але запах такий звичний, рідний, запах Юри, що не перебили навіть квіти. Підняла очі — він, його усміхнене обличчя.

— Юро!? — світ нестримно закрутився довкола, і вона стала осідати на підлогу.

Але в ту ж мить квіти були комусь силоміць вкладені, і дужі Юрині руки підхопили, не дали впасти, а потім обережно понесли на вулицю.

У санітарки, що розчулено спостерігала за цією мелодраматичною сценою, відібрали дитину, вручили букет, а вона навіть не помітила.

На вулиці, вдихнувши свіжого повітря, Леся стала почуватися набагато краще. Але запитання, які адресувалися Юрі і крутились на кінчику язика, вимовити так і не змогла. Вони застрягали десь у горлі і озвучуватись ніяк не хотіли. Замість запитань з грудей вирвався якийсь хрип. Юра все зрозумів, ніжно поцілував у скроню і тихо сказав:

— Вибач мене, кохана, я абсолютний бовдур. Але все прояснилось. Ти не турбуйся, я тобі все розповім вдома.

Лесі тільки зараз прийшло в голову, що якщо Юра несе її, то де ж син?

— Де дитина? — разом з хрипом зірвались слова.

— Та не хвилюйся ти так. Он моя мама несе.

— Хто? — перепитала вражено, а потім прослідкувала за поглядом чоловіка і побачила свекруху, що якось винувато усміхалася їй.

— Раїсо Семенівно? — неслухняні губи ледве видихнули це ім’я.

А свекруха, ніби тільки чекала цього, враз затараторила:

— Ти вибач мене, Лесю, це моя вина, мій гріх і моя любов. Юрин батько взяв мене заміж уже вагітною. І це ж несправедливо, що маєш спокутувати не свою провину.

Вона радісно посміхнулась, вдивляючись в обличчя онука і, напевне, вирішила Лесю «до- бити» остаточно:

— І взагалі, я Юрі вже казала, нема чого вам швендяти по чужих квартирах. Моя трикімнатна — все-таки не та малюсінька, що ви винаймаєте. Перебирайтесь і живіть собі. А я заважати не буду, ще й допоможу іноді…

Свекруха ще щось говорила, та Леся вже не чула її. Їй було тепло і затишно в Юриних руках. Погляд вихопив на майже синьому небі тільки одну хмаринку, що було зовсім див — но для цієї суворої зими. І подумалось, що і в її житті теж буде так ясно і безхмарно, як у цьому невимовно прекрасному синьому небі.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


1 коментар до статті «Генетичний сюрприз»

  1. Типова Шепетівська історія.???????????


Залишити коментар до Янушевський Віталій Віталійович Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



На Хмельниччині молодик погрожував своїй бабусі, вимагаючи пенсію
На Хмельниччині підозрюють лікарку у смерті немовляти
Бабуся виявила тіло онука у водоймі: трагедія у сусідній із Хмельниччиною області
Пішли погуляти: двох 9-річних хлопців із Шепетівщини виявили на Рівненщині
На Хмельниччині чоловік хотів стати опікуном недієздатної бабусі: що вирішив суд
Комфорт малюка: ключ до глибокого сну та відмінного настрою

Читайте у цій рубриці



Листи через двадцять років
Евелінка
Відьмачка
Їй наснилося, як вона помиратиме
Анжелка
Боягуз
FacebookTelegramViberWhatsAppX