У Шепетівці відбулася презентація документального фільму про ветеранку АТО Оксану Якубову
Презентація фільму «Явних проявів немає» та зустріч із його головною героїнею — ветеранкою АТО майором ЗСУ Оксаною Якубовою — відбулася 6 грудня в музеї Миколи Островського.
Документальний фільм про історію жінки, яка з 2014-го до 2017-го перебувала на передовій на посаді заступниці командира батальйону по роботі з особовим складом 54-ї окремої механізованої бригади.
— Мене призвали у першу хвилю мобілізації, — розповіла Оксана Петрівна. — 30 березня 2014 року о другій годині дня, якраз коли я виходила зі спортзалу, мені передзвонили. Воєнком запитав мене: «Ти не хочеш піти в армію начальником фінансової служби? Ти не переживай, то просто мобілізація». Тоді ще ніхто нічого не розумів. Я одне тільки запитала в нього: «Коли ми їдемо?» На що почула відповідь: «У тебе хвилин 20». Тоді це здавалось якоюсь пригодою. Я подзвонила на роботу, мамі, майбутньому чоловіку та сину, а о четвертій годині вже була у Новоград-Волинському. Наступного дня я стала начфіном. Був шок: багато незнайомих людей, бардак страшний, ніхто не розумів, що і як робити.
Вдома залишилися чоловік і син. А пані Оксана служила на передовій.
— Існувало негласне правило: із родини забирають лише одного, тому вирішили — це буду я. Чітко розуміла, що, дійсно, ми там заради дітей. Коли приймали батальйони, я бачила так багато молодих хлопців, фактично дітей. І це страшно — знати, що їм зараз їхати в АТО, а вони навіть автомат у руках не вміли нормально тримати.
Шепетівчанин Сергій Обущук, старшина батальйону, пригадав, як вони разом із Оксаною Якубовою створювали бригаду.
— Техніки не було, ми з хлопцями відремонтувала старенького «газончика», ще й напис зробили: «Розмінування», — поділився спогадами Сергій. — Жоден міліціонер нас не зупиняв у Новограді-Волинському, згодом і на сході ця вантажівка нас неодноразово виручала. Я під особисту відповідальність забрав Оксану Петрівну в нашу бригаду на передову. На ній трималася дисципліна. Її ще називали між собою «мамою».
Сергій Колесник приїхав на зустріч із Оксаною Якубовою із Хмельницького.
— Я не проходив строкову службу, а під час навчання зробив лише кілька пострілів, — пригадав атовець. — Знайомство із Сергієм Обущуком розпочалося не дуже приємно: старшина витрушував запаси горілки у кожного новобранця. Можна сказати, що лилася річка із алкогольних напоїв. Це пізніше ми зрозуміли, наскільки небезпечно вживати спиртне на передовій. Оксана Петрівна допомагала вирішувати складні питання. Під час служби у нас склалася компанія із 4 чоловіків. Одного разу нас розформовували і одного товариша забирали в інший підрозділ. Оксана Петрівна допомогла зберегти нашу групу. Для кожного бійця вона стала «мамою».
Цій тендітній жінці на війні доводилося не лише побувати під обстрілами, а й сотні разів оформляти історію загибелі побратимів.
— Страшно було ховати, — пригадує колишня військова. — Я всіх пам’ятала в обличчя, усі хвилі. А потім до тебе приходять і кажуть: «Такий-то — двохсотий». Я їздила на впізнання. Перебирала спочатку та збирала їхні речі, а потім їхала в морг, оформлювала документи, дзвонила батькам. Пам’ятаю, як влітку сєпари вийшли на переговори щодо передачі тіла. А вони, бувало, передають наших хлопців і своїх тишком, щоб не мати з ними справу, та й щоб здавалось, ніби у нас більше втрат. Того разу у нас зник один солдат, але справа була в тому, що по обличчю його вже неможливо було впізнати. Його мати казала по телефону, що у нього було татуювання на нозі. Ми стояли біля тіла, нюхаючи ганчірки, змочені у бензин. Я дивилась на голову, а її… не було. А саме тіло було вже у такому стані, що на ньому неможливо було нічого побачити. Після того ти можеш мити руки десятки разів, терти мочалкою, але запах нікуди не зникає. За три роки я поховала більше сотні хлопців.
Серед побратимів пані Оксани був загиблий шепетівчанин Олександр Тимошишин, який служив водієм-санітаром у 1-му батальйоні 54-ої механізованої бригади. Загалом бригада втратила понад 170 чоловік, а 10 атовців померли вже після демобілізації.
Під час презентації вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
Після повернення до мирного життя для пані Оксани почалася нова війна — внутрішня.
— Я сиділа у кімнаті на дивані 5 днів і нічого не говорила, пила лише чай, — з екрану ділиться героїня фільму. — Довго не відкривала ноутбук. У мене там є окрема папка «200». Як бачите по даті створення файлу, працювала вночі.
Не змогла жінка працювати серед цивільних, не знала, про що говорити. До того ж, під час перебування у людних місцях починалися панічні атаки.
— У квітні-травні, коли це все сталось, я взагалі не розуміла, що зі мною коїться. Потім я потрапила до санаторію, зі мною працювали терапевти, психологи. І тільки у червні я почала говорити про те, що бачила на війні. Реабілітацію повинен проходити кожний. Якби я звільнилась і пішла б одразу на роботу, то вже був би ящик. Я б не витримала.
Оксана Якубова погодилася на зйомки фільму, щоб допомогти бійцям не соромитися звертатися за допомогою.
Для довідки
Фільм «Явних проявів немає» відзначений міжнародними фестивалями документального кіно: DOK Leipzig 2018 (за видатну східноєвропейську картину), «Docudays.UA 2018»: (чотири нагороди — журі міжнародного конкурсу Доку/Право, Української Гельсінської спілки, партнера фестивалю Currenttime.tv і відзнака дистрибуційної компанії «Letter to fest»); Міжнародним фестивалем прав людини Verzio, Угорщина (відзнака студентського журі).
Стрічку було також показано в Німеччині, Італії, Канаді, Угорщині, Польщі.
Дякую Вам!!!
Сердечно дякую!!!